Окупувавши Крим, Росія дивним, але цілком певним чином намагається повернути час назад і робить те, що можна назвати «повторним» або «реакційним» колоніалізмом. Колонія, колись зв еликими труднощами захоплена, звільнилася, і тепер її знову приводять в колоніальний стан.
Те, що часто відбувалося в ранньокапіталістичні часи, відбувається в епоху комп'ютерів і навіть «розпаду національних держав». Росія поводиться так, ніби ще не винайшли радіо, як власник сучасної автозаправки, який начитався Діккенса, збожеволів і прийшов із батогом сікти своїх працівників за правом експлуататора. Чомусь він вирішив, що так було і має бути завжди. У ролі прокурорів і психіатрів виступає західне співтовариство.
Поряд із винаходом «гібридної війни», Путін винайшов такий собі, з дозволу сказати, «реакційний колоніалізм»
Поряд із винаходом «гібридної війни», Путін винайшов такий собі, з дозволу сказати, «реакційний колоніалізм». Постколоніальні процеси в сучасному світі різноманітні, різноспрямовані і нелінійні, але метод Москви простий, як швабра: силовий примус. Як часто можна почути зараз від ліберальних, тобто освічених російських імперців: «ах, як можна було б витончено відновити наш вплив, коли б розумніші, ласкавіші і щедріші ми були, як би вони нас любили, ці колонії, коли б ми не нахрапом брали, а грошима і лестощами приманили».
Але справу зроблено, всі мости зруйновані, серед розрухи височить фігура президента-чекіста.
І тому росіяни зараз глибоко стривожені – щось глухо, підспудно, але цілком помітно звучить в різноманітних захопленнях, які переповнюють російськомовний ефір. Чи можна бути спокійним, коли тебе повертають на 150 років назад, тим більше, що світ не хоче разом з Росією туди повертатися. Проте в російському уряді вирішили, що хід історії можна ламати через коліно, як і все, що з ними не згодне (але надто вже великий розмах, не помилитися б!), а народ історією не цікавиться, крім випадків, де йдеться про російські перемоги, (але теперішні перемоги якісь сумнівні). Ті, хто залишився, приблизно одна десята частина, із загостреним або просто наявним відчуттям часу, впали в німоту або депресію. Час повернули назад! Що ж буде?
На прикладі Криму реанімація колоніалізму відбувається приблизно таким чином: колонія, що мала завжди особливе, символічне значення для Імперії, втрачена, але потім віроломно захоплена, причому багато в чому через причини символічні, абстрактні, сентиментальні. Користі від Криму мало, проблем у ньому повно, навіть обігріти і нагодувати кримчан толком не виходить.
Мілітаризація Криму, про яку так багато говорять, не вирішує стратегічних завдань, а тільки тактичні, на кшталт наближення «Іскандерів» до європейських країн на 200 кілометрів. Чорне море все одно закрите, океанські простори для флоту не відкрилися. Для чого все це було потрібне? Причини – в почуттях. Росіянам можна тепер кричати: «Ми імперська нація, захоплюємо, у нас колонії».
Російський колоніалізм був сухопутним, сільськогосподарським, з розселенням імперської нації, схильний до прямого знищення підкорених народів. Території, а не факторії, землі, а не прибутки, рекрути, а не експлуатовані – ось у чому різнилися її цілі від цілей класичних, морських імперій, скажімо, Британської. І вже тоді виявилася порочність цієї моделі – хоча б через її інерційність. Якщо Британія відносно легко відмовилася від Індії, Голландія від Індонезії, а Франція від Алжиру, – коли ці колонії стали тягарем і віджилою економічною формою, – то Росія такого дозволити собі не могла – як же, там росіяни живуть і вже вкоренилися! Справа ще й у тому, що росіянам в голову не приходило добровільно звільнятися від колоній, крім революційних моментів у 18-му році і 91-му, коли метрополія була занадто слабка. Але в наші дні який толк від витратного контролю територій? Що з них взяти? Що їм продавати, коли Росія сама крім сировини майже нічого не виробляє? Причина знову в національній насолоді, в почуттях, дарма що всі навколишні бачать у цих почуттях ознаки дивовижної, а скоріше дикої свідомості.
Останні 23 роки росіяни дивилися на Крим як на улюблену дачу, яку раптом відібрали.
Останні 23 роки росіяни дивилися на Крим як на улюблену дачу, яку раптом відібрали. Як багато з нею пов'язано, як сумно! Ті, хто зустрічався в Криму з росіянами, можуть це підтвердити. Це сльозливість дитини, яка виросла, яка приїхала на колишні дідусеві плантації, де вчорашні миролюбні і покірні селяни зажили своїм життям.
Ця «вторинна колонізація» підтверджується масовим заїздом до Криму нових, вторинних колонізаторів. Чиновників, поліцейських, розвідників, військових, а так само – буржуазії й допитливої інтелігенції. Останні хочуть «будиночок біля моря» й екзотичних вражень. Тобто мотивація цілком колонізаторська – майно в нетривіальному, «колоніальному» антуражі. І всі вони, від лейтенанта до доцента філології відчувають, що «населення» ставиться до них дивно, двояко, напевно, лицемірять, твердої опори немає. Невпевненість і підозри – це теж типовий стан колонізатора.
Справа в тому, що в Криму вже сформувалося культура, для якої бути «поза Росією» норма, а не порушення її. Це близько третини кримчан, і кримські татари входять в це число. Але ще третина – це саме колонізатори пізньорадянської пори. Які залишилися в 91-му на території колонії, що звільнилася, і відчували себе там покинутими, як керівники й наглядачі плантацій, яких не забрав господар. Саме вони – соціальна база теперішній окупації. Третина, інертна, готова прийняти доводи з обох таборів, але найважливішим будуть факти щоденного і побутового характеру.
Головне в новому, повторному колоніалізмі у виконанні Москви – його ірраціональність, кричуща витратність, його глибинний антиісторизм
Як же бути новим колонізаторам? Вони методично, але від того не менш сварливо насаджують думку про «споконвічно російській кримський край», панічно бояться жертв свого колоніалізму – кримських татар – і тому оголошують їх «русофобами». Ця частина – так би мовити «гуманітарна», пов'язана зі смислами нової колонізації. А організаційна – намагається якось нову колонію утримувати і пояснювати в метрополії, навіщо вона взагалі потрібна.
Але навіщо вона потрібна? Навіщо він росіянам потрібний, цей Крим? Це і є головне в новому, повторному колоніалізмі у виконанні Москви – його ірраціональність, кричуща витратність, його глибинний антиісторизм. Піддаються емоціям, спогадам і мріям. А кримчани в черговий раз у своїй історії мають грати роль щасливих і придуркуватих тубільців, землю і долю яких вирішили за них.
Андрій Кирилов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
