Доступність посилання

Василь Порох: Українці Криму. Декоративна меншість?


На будівлю «Держради Криму» повернули її назву українською мовою

Рубрика «Погляд»

4 лютого кримські ЗМІ повідомили, що на півострові пролунала ідея створення місцевої національно-культурної автономії (далі в тексті – НКА) для українців. Таку пропозицію неочікувано висунув кримський політолог Олександр Форманчук на виїзному засіданні Громадської палати РФ в Сімферополі, присвяченому національним і конфесійним питанням Криму. В принципі, цю думку можна назвати слушною, оскільки великого подиву гідний той факт, що в Криму, навіть попри інтенсивне «змивання» з нього «всього поганого, тобто українського», нема жодної національної чи культурної організації, яка б презентувала другу за чисельністю етнічну групу півострова. Разом з тим, у Криму зараз зареєстровано кілька десятків НКА; деякі з них діють від імені етнічних груп, чисельність яких на півострові становить кілька сотень, або й взагалі десятків людей.

Уроки української мови в українських класах проводяться тільки два рази на тиждень, російської ж (!) практично кожен день

Можна припустити, що кримські «офіційні діячі» обіцянками розширення національних та культурних прав українців півострова намагаються позбавити представників «нелегітимної київської хунти» та міжнародних правозахисних організацій підстав говорити про вкрай незадовільну ситуацію з українським життям у Криму. Як не дивно, але заява Форманчука пролунала наступного дня відтоді, як Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська заявила про утиски прав етнічних українців Криму, які не мають не те що власних україномовних видань чи офіційних версій регіональних і комунальних ЗМІ українською мовою, яка в Криму має статус офіційної, а й навіть доступу до деяких українських сайтів, наразі в Криму заблокованих. Вимкненням українських каналів було ознаменовано початок «російської весни» 2014 року в Криму; на місцевому ж телебаченні залишили тільки єдину українську передачу з чотирьох, що існували раніше. Українськими в Криму залишаються лише 4 школи, але їхнє україномовне майбутнє сумнівне. Також триває тиск на колишню Українську, а тепер Академічну гімназію в Сімферополі, в якій викладання українською мовою було суттєво скорочено: заняття з української мови в українських (!) класах проводяться лише двічі на тиждень, з російської ж – практично щодня. Буквально днями від батьків гімназистів пролунала скарга, що в гімназії тим кільком українським класам, які дозволили залишити, заборонено користуватися старими україномовними підручниками, а нових просто нема як таких.

Ще більше дивує голос на захист прав українців у Криму після того, як восени минулого року на першій шпальті «Кримської правди» з'явилося соцопитування на тему: «Чи готові ви назвати свою національність під час перепису населення?» (Росія проводила перепис населення в Криму з 14 по 25 жовтня 2014 року). На першому місці була відповідь 86% респондентів: «Авжеж, я росіянин (-ка). Цим пишаюся». Друге місце відвели 10% опитаних: «Чого приховувати, українець. Навіть (!) у Криму». Чи й треба додавати, що соцопитування було подане під заголовком: «Мы русские и гордимся этим». Правозахисники прокоментували цю інфографіку: «Здається, редактори збожеволіли. Українці повинні приховувати їхню національність, оскільки у Криму бути українцем небезпечно». По суті, подібний газетярський «перепис населення» став відображенням бажаної моделі міжнаціональних стосунків у Криму.

Заяві Форманчука про необхідність створення української НКА в Криму передувала ще одна безпрецедентна подія. З 2 по 4 лютого у трьох великих містах Криму представники силових структур завадили місцевим мешканцям попрощатися з фронтменом відомого українського гурту «Скрябін» – Андрієм Кузьменком (Кузьмою), чия трагічна загибель 2 лютого стала, без перебільшення, шоком не лише для світового українства, а й для прихильників гурту інших національностей з різних країн. У Севастополі поліцейські та «небайдужі містяни» змусили розійтися десяток шанувальників творчості «Скрябіна», які зібралися віддати шану зірці української естради біля пам'ятника Шевченку. В Сімферополі також поліцейські та представники «кримської самооборони» «попередили несанкціоноване зібрання» з трьох десятків людей на площі Леніна в центрі міста; приблизно стільки ж людей були змушені вшанувати пам'ять «Скрябіна» таємно, в нелюдному місці, про яке знали тільки довірені особи. В Євпаторії ж організатори реквієму, який планувався на вечір 4 лютого на центральній площі міста, спочатку отримали офіційний дозвіл на проведення заходу, однак незабаром довелося його скасувати: мешканці міста, які ще два з половиною роки тому радо вітали Кузьму на благодійному концерті на користь хворої на рак крові маленької євпаторійки (якої, на жаль, також вже нема на світі), заявили, що не допустять прилюдного вшанування в центрі «російської» Євпаторії «якогось бандерівця»...

Не виключено, що ініціаторами вето на віддання шани українському культурному діячеві, який передчасно пішов з життя, стали ті ж люди, які 2008 року надали йому звання Заслуженого артиста Автономної Республіки Крим. Однак не в останню чергу промовистою є гостра реакція тих-таки євпаторійців на анонс жалобного заходу на честь Андрія Кузьменка в центрі міста. Коли намір певної групи кримчан, які належать до різних національностей, віросповідань та соціальних і політичних станів, вшанувати пам'ять свого кумира, творчість і передчасна загибель якого об'єднали їх, наражається на агресію з боку переважної частини кримського суспільства, навіть попри наявність офіційних дозволів, – то що вже тоді казати про ефемерну перспективу створення в Криму організації, яка має на меті презентування інтересів людей, що відчувають не лише етнічну, а й культурну (не кажучи вже про політичну) приналежність до української нації, так нетолерованої в «Кримському федеральному окрузі».

«Продумані» коментарі

Ставлення до ідеї створення української НКА простежується в кількох коментарях до ідеї Олександра Форманчука на кримському провладному сайті «Кримінформ». До слова, адміністрація інформаційного ресурсу попереджає: «Ми шануємо право кожного на вільне висловлення своєї власної думки і вдячні за бажання нею поділитися. Однак рішуче не сприймаємо висловів, що містять особисті образи, які спонукають до проявів агресії, ворожнечі, заклики до екстремізму, розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Тому тимчасово ми впроваджуємо попередню модерацію коментарів читачів. Будьте впевнені, будь-який продуманий коментар, думка, висловлені по суті і з повагою, будуть обов'язково оприлюднені». Що ж, подивимось, які коментарі працівники «Кримінформу» вважають продуманими, не вбачаючи в них ані образи, ані агресії, і пропускають в ефір (наводимо мовою оригіналу):

«Форманчук явно не в себе, раз хочет такую лазейку для контры создать... Или он из пятой колонны?»

«Может, он еще петлюровский флаг предложит вернуть? Не прошло и года, как начинают выползать свидомые форманчуки, яковенки и лехманники. Вот я по свидетельству о рождении украинец, и какого он вякает от моего имени?»

«Крым – это республика. И не надо создавать никаких национальных автономий. У нас 100 национальностей! И что, всем будем автономии создавать? Создать украинскую национальную автономию — это открыть лазейку для протаскивания бандеровских националистических идей! Никто не мешает украинцам хранить свою культуру, как и всем народам Крыма. Крымчане – часть России, не надо забывать об этом и выпячивать свою национальную принадлежность».

«Хватило нам укров за 23 года! НЕ НАДО!!!»

Деякі дописувачі «Кримінформу» в ідеї створення в Криму української НКА схильні вбачати навіть... порушення прав росіян: «Опять русские, как и при Союзе, окажутся крайними, обделёнными. У всех всё будет, кроме нас. И отмазка будет железная. «Вам-то оно зачем? Вы и так титульная нация». Тем более, что официальная русская идея так и не сформирована». За російськими законами, здійснення права на НКА не повинне шкодити інтересам інших етнічних спільнот. Проте, як бачимо з подібних коментарів, українська НКА завдаватиме моральних збитків кримським «великоросам» вже самим фактом свого існування.

Однак спробуємо уявити, що підвалини української НКА в Криму таки закладено.

За російським законодавством, яким зараз керуються на території Криму, створення та функціонування НКА здійснюється відповідно до Федерального закону «Про національно-культурну автономію» № 74-ФЗ від 17 червня 1996 року. За ним НКА визначається як форма національно-культурного самовизначення, що становить собою громадське об'єднання громадян Російської Федерації, котрі відносять себе до певних етнічних спільнот, на підставі їхньої добровільної самоорганізації з метою самостійного рішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури. Не вдаючись у подробиці, констатуємо, що останнє речення різко дисонує з кримськими реаліями.

До слова, не всі українці (і не лише) Криму з точки зору російського законодавства розцінюються як громадяни РФ: на півострові налічується близько трьох з половиною тисяч людей, які відмовилися від отримання російських паспортів. Відтак є ризик, що репрезентанти цієї групи кримчан до української (як і будь-якої іншої) НКА в Криму навряд чи можуть увійти.

У своїй статті «Національно-культурна автономія в Росії: ідея та реалізація», яка заслуговує на окрему увагу, член російського правозахисного центру «Меморіал» Олександр Осипов зазначає, що під «національним» у межах принаймні колишнього СРСР явно розуміється виключно етнічне; слово «культурна» означає, що функції та повноваження автономних установ обмежуються галуззю культури, а також освіти та використання мови, і не більше.

До речі, коли вже зайшла мова за колишній СРСР. У розділі «Українізація та її розгром» своєї праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» відомий український дисидент Іван Дзюба згадував: «1927 року російський націоналістичний ухил був засуджений. А 1932 року Сталін круто змінює курс і посилає в Україну своїх довірених людей (чи не з числа оцього російського націоналістичного напрямку?) нищити «український буржуазний націоналізм», а насправді всякі вияви української національності, національного життя, національної культури, освітні, наукові кадри. Донедавна все хвалилися успіхами українізації – тепер стає модним і доблесним хвалитися нищенням української культури, рапортувати про кількість знищених учених, письменників тощо. На XII з’їзді КП(б)У (1934) лунають такі рапорти: «Лише на початку листопадового пленуму було викрито і викинено з науково-дослідних установ ВУАН і Наркомосвіти 248 контрреволюціонерів, націоналістів, шпигунів і класових ворогів, серед них 48 ворогів з партквитком. Тепер цього елемента викинуто з установ значно більше. Ось нещодавно, в грудні, нам довелося зовсім закрити Науково-дослідний інститут історії культури ім. Багалія, бо виявилося, що цей інститут – знов-таки, як і ряд інших наукових організацій, як, приміром, Українська Радянська Енциклопедія, Інститут Шевченка, в якому орудував Пилипенко, – був притулком контрреволюції». Майже вся українська культура виявилася «контрреволюційною» (як у деякі пізніші часи — нерентабельною). Де все воно тепер: де «українізація вишів та технікумів», де казкові, як на сьогодні, відсотки української книжки?.. Не кажучи вже про те що коли б хтось зараз поцікавився «кількістю тих, хто читає українською мовою... і тих, хто вміє писати», – його б затаврували як зоологічного націоналіста... Що залишається до цього додати? Хіба те, що ... ми ухитряємося хвалитися «нечуваним розквітом української культури». Не дивно, коли ця історія повториться в Криму, якщо українське життя там надумають реанімувати за радянськими лекалами.

Закон про НКА передбачає дві їхні основні функції: консультування органів влади та державних установ з питань, пов'язаних з розвитком мов, освіти та культури, і самостійну діяльність у цих галузях. Норми закону, які стосуються участі НКА в освітній діяльності, створення ЗМІ, розвитку мов, є декларативними і переважно дублюють положення інших федеральних законів. Також передбачений законом механізм державної підтримки заздалегідь припускає фінансування лише короткострокових проектів і навряд чи може бути підставою для підтримки освітніх і культурних установ.

На думку О. Осипова, порівняно з рештою законодавства, закон про НКА нічого нового не дає. Хіба що до НКА висувається більший обсяг процедурних вимог, ніж до «звичайних» неурядових некомерційних організацій. Наприклад, для створення НКА вимагається заздалегідь, за кілька місяців до установчої конференції, надрукувати повідомлення про запланований захід у засобах масової інформації (спробуймо уявити собі бодай ту ж «Кримську правду», яка друкує оголошення про заснування української НКА в Криму) або іншим чином. До решти некомерційних організацій така вимога не висувається.

Фактично російські державні ЗМІ матеріалів НКА не публікують. В окремих регіонах або державні ЗМІ готують свої матеріали про національні меншини, або держава субсидує випуск газет національно-культурних громад з малим накладом. Також невідомо, щоб НКА виступали як засновники чи співзасновники освітніх установ.

Відверто кажучи, складно уявити собі телеканал «Крим-1», на якому з'явиться ще якась українська телепрограма, крім «Рідної хати», що виходить четвертьчасовим випуском раз чи два на місяць

Стаття 15 закону про НКА передбачає, що державні аудіовізуальні засоби масової інформації надають НКА ефірний час; періодичність і тривалість передач та мова ефіру визначаються угодами з засновниками та редакціями теле- і радіопрограм. Також органи державної влади Російської Федерації та її суб'єктів підтримують і заохочують недержавні засоби масової інформації, які безоплатно надають НКА можливість висвітлення їхньої діяльності. Відверто кажучи, складно уявити собі телеканал «Крим-1», на якому з'явиться ще якась українська телепрограма, крім «Рідної хати», що виходить чвертьгодинним випуском раз або два на місяць. Або єдину кримську українську газету «Кримська світлиця», яка б вийшла з підпілля, перереєструвалася за російським законодавством як недержавне ЗМІ, дістала підтримку з боку кримських «правителів» і в такій якості функціонувала на благо української НКА. До речі, якщо мова ефіру обговорюється з власниками теле- чи радіостудій, останнім нічого не варто буде лобіювати випуск в ефір передач для українців Криму російською мовою: мовляв, «и так поймут – один народ же».

Як вважає О. Осипов, «державі дуже хотілося використати таке яскраве гасло, як автономія, з рекламною метою – щоб завжди можна було стати в позу і заявити про унікальний досвід та нечувані досягнення російської «національної політики». Судячи з поведінки офіційних російських делегацій на різних міжнародних зустрічах, такий розрахунок мав місце. І він, безумовно, виправдав себе – і російська, і закордонна публіка легко купується на яскраву етикетку».

Зрештою, О. Осипов піддає російський закон про НКА гострій критиці, вважаючи його «великим ошуканством». На його думку, вислів «національно-культурна автономія» – це не більш ніж політичне гасло, яке наповнюється різним сенсом залежно від потреб тих, хто його використовує.

«Українцем у Криму можна назватися, але ніхто не гарантує, що там їм можна бути»

Є всі підстави стверджувати, що ініціатори кримської української НКА ретельно попрацюють над тим, щоб за її допомогою не поширювалося жодних «бандерівських націоналістичних» ідей, – тобто будь-чого, що виходить поза межі шароварів, гопака та галушок. Проукраїнські кримчани вельми скептично ставляться до ідеї української НКА в Криму, реагуючи на неї, майже як один з персонажів Миколи Куліша: «Ця їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, а тоді знищити, щоб духу не було». Навіть якщо вдасться з-поміж майже півмільйона кримських українців відібрати кілька десятків, або навіть сотень «правильних малоросів», з яких можна буде сформувати «кишенькову нацменшину» – новостворена організація все одно піддаватиметься постійним перевіркам як на лояльність, так і на «екстремістську діяльність», обшукам і, можливо, навіть арештам «контрреволюціонерів, націоналістів, шпигунів і класових ворогів». Подібні ситуації вже є, на прикладі угодовських кримськотатарських організацій. Оформити на українську НКА майно – означає наразити його на перспективу нападів: можливо, ночами у вікна прилітатимуть «привіти» від ображених прибічників «досі несформованої офіційної російської ідеї», у вигляді коктейлів Молотова, як це бувало з кримськими мечетями, або, в ліпшому випадку, каміння. До речі, якщо теперішніх кримських функціонерів та посадовців, через яких затримуються соціальні виплати, тамтешній соціум таврує як «порошенківських посіпак», звинувачуючи в «проукраїнськості», то на які ж тоді компліменти доведеться чекати членам українського, хай навіть і угодовського, національно-культурного об'єднання?

Як зазначив вищезгаданий О. Осипов, і до прийняття російського закону про НКА, і потім відомства та посадові особи з різних приводів говорили про те, що для проведення національної політики (в Осипова ці два слова чомусь узяті в лапки) їм зручніше мати справу лише і виключно з однією організацією, що презентує певну етнічну групу: «Хтось припускав, що реально існуючі «громади» в особі громадських об'єднань за підказкою держави швидко консолідуються, створять «природні» структури пірамідальної форми; ті в свою чергу знайдуть спонсорів для свого «розвитку», держава зможе вести з ними діалог і впливати на їхню діяльність». Однак, як свого часу помітила українська народна мудрість, «невільник – не богомільник»: якщо «добровільне» об'єднання стає контрольованим – відповідно, на жодні власні ініціативи, окрім продиктованих згори, від нього чекати не доводиться.

До слова, неможливо оминути увагою перспективу примусу учасників кримської української НКА до «коливання разом з лінією партії», прилюдного визнання російської юрисдикції над Кримом і постійного висловлення радості від «повернення півострова на історичну батьківщину», «всенародного обурення» на адресу чинної української влади, підтримки «ДНР» і «ЛНР» у війні проти «бандерівських окупантів», тощо. Скажімо, яке кримське видання відмовиться від заголовку на кшталт «Объединение украинцев Крыма собрало гуманитарную помощь для армии Новороссии, пострадавшей в боях с карателями Нацгвардии»? Або, наприклад, уявімо собі видання, яке друкується від імені організації українців Криму і українською мовою дублює риторику тієї ж «Кримської правди». Про те, як до такої організації та до наслідків її діяльності ставитимуться на материковій Україні, особливо якщо організація проголосить себе репрезентантом цілого українського населення півострова – говорити не доводиться. Відтак мешканці материка отримають ще один аргумент для звинувачення своїх кримських співвітчизників у тотальній зраді Батьківщині, – як вже закидають подібні звинувачення після оприлюднених даних соцопитування компанії GfK, представники якої, зателефонувавши восьмистам кримчанам, після розмови з ними зробили висновок, що 82% мешканців півострова «раді від того, що живуть у Росії». Якщо ці дані «підтвердить» кримська українська НКА – про лояльне ставлення до кримчан, якими б проукраїнськими ті не були, з боку материка можна забути.

Не варто дивуватися, якщо на культурних заходах у Криму будуть з'являтися «українці» в косоворотках і постолах, та ще й з балалайками, що співають «Ти ж мене підманула»

Також не варто випускати з уваги риторику теперішніх «князів» Криму, згідно з якою «многонациональный крымский народ – это часть Русского Мира», а «русские и украинцы – это один и тот же народ». Відтак не слід дивуватись, якщо на культурних заходах у Криму з'являтимуться «українці» в косоворотках і лаптях, та ще й з балалайками, співаючи «Ты ж мэнэ пидманула». Вітали ж нещодавно в колишній Українській гімназії в Сімферополі «спікера державної ради Криму» Константінова виконанням російської народної пісні про «удалого молодца» на бандурах. Як вказано у статті 4 російського закону про НКА, «національна приналежність не може бути підставою для обмеження участі чи неучасті громадян у діяльності національно-культурної автономії»; відтак, українська НКА в Криму може бути розбавлена людьми, які з українським народом та його історично-культурною традицією анічогісінько спільного не мають. Наприклад, за статтею 4 закону № 74-ФЗ, НКА має право на здійснення діяльності, спрямованої на соціальну та культурну адаптацію та інтеграцію мігрантів. Ну чим не привід впровадити до структури української НКА Криму біженців з «окупованої бандерівцями Новоросії», яких у Криму рахують десятками тисяч? Або чоловіків, що тікають з материкової України, щоб не брати участь у війні «проти населення братніх Донецької та Луганської народних республік»?..

Українцем у Криму можна назватися, – однак ніхто не гарантує, що там ним можна бути. Марно сподіватися, що хтось дозволить українцям півострова реалізовувати їхні національні та культурні потреби в належному обсязі. Якщо артисти творчих колективів Криму протягом 2014 року виходили на сцену в українських строях на тлі російського триколора, то тепер в них з'явилася перспектива робити це від імені «національно-культурної автономії українців Республіки Крим Російської Федерації». Та й годі.

Василь Порох, кримський оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG