Олена Сімферопольчанка
Я ніколи не забуду 2014 рік. Перший шок і дике бажання розридатися я відчула 25 лютого, коли Сімферополем ходив натовп збожеволілих бабусь та оскаженілих молодиків із прапорами Криму і партії «Руська єдність» із закликами: «Крим! Сімферополь! Вставай!»
Проти кого я мала вставати?
Я ніколи не забуду, коли прокинулася вночі від страшного гуркоту. У той момент мені знову захотілося плакати від власного безсилля що-небудь змінити: кільцем на Центральному ринку їхала колона російської військової техніки.
Неможливо передати відчуття гніву, яке розпирало тебе, коли перед в'їздом до Севастополя мою машину обшукували казаки на блокпосту, на якому також перебували просто люди в спортивних костюмах і зі зброєю в руках. Хто їм дав таке право?
У день референдуму мою машину перевіряли вже люди у військовій формі. Я не просила їх мене захищати, та й від кого?
Напевно, саме в той час я відчула, що таке моральне насильство. Насильство, коли тобі не вистачає повітря, щоб дихати
Напевно, саме в той час я відчула, що таке моральне насильство. Насильство, коли тобі не вистачає повітря, щоб дихати. Насильство, коли ти починаєш забувати слова, бо емоціям немає межі. Насильство, коли сльози не приносять полегшення.
Проживши цей рік в умовах масового психозу, я все більше і більше відчуваю себе статистом з масовки до фільму «Парфумер» (фінал картини). Але, знаєте, незважаючи на весь біль від зради, дурості, брехні й ницості, я вдячна цьому року за те, що стала сильнішою і розумнішою. Вдячна всім, хто думає, як я, і відчуває, як я!
Олена Сімферопольчанка, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org
