Доступність посилання

Свідчення окупації. Ми вчимося виживати


Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org

Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org

Надія

Коли все почалося, у мене було немовля. Я мало виходила в місто і все, що відбувалося, бачила лише у телевізорі – тоді АТР транслював усі події в прямому ефірі. Телевізор працював цілими днями. Пам'ятаю мітинг 26-го лютого: з одного боку кримські татари, з іншого – проросійські активісти. Але якогось страшного передчуття не виникло тоді.

Ми в Криму звикли до таких акцій, нам не в новинку чути на вулицях гасла: «Крим – Росія!». Ми знаємо, що кримські татари і проросійські організації завжди були непримиренними опонентами. Тому й той мітинг сприймався лише як черговий виток протистояння. Але коли вранці стало відомо про захоплення будівель парламенту й уряду, стало не по собі. Завдяки АТР я побачила моторошно порожній центр Сімферополя і російські прапори над Верховною Радою і Радою міністрів. Півдня була невизначеність – нічого не відбувалося.

Їхні свята «кримської весни» для нас жалобні дати. Для нас це один довгий чорний день, який триває вже більше року

А потім сталася та сама сесія, де депутати призначили референдум. При цьому вони цинічно брехали перед телекамерами, що не йдеться про відокремлення Криму від України, просто, мовляв, хочемо розширення повноважень автономії. З того дня події почали розвиватися зі швидкістю лавини. На вулицях з'явилася військова техніка і «зелені чоловічки». Вони патрулювали центр Сімферополя, блокували аеропорти, військові частини. У соцмережах тоді вибухнули суперечки – чи повинні українські військові стріляти, чи ні. На мою думку, для чого тоді потрібна армія, якщо не захищати свою країну? Інша справа, що команди з Києва їм ніхто не дав. Пам'ятаю, збиралася подзвонити своєму знайомому командиру військової частини, підтримати його добрим словом. А потім дізналася, що він від самого початку був готовий перейти на службу до окупантів і підлеглих переконував. Він і зараз командує тією самою частиною. Тільки тепер його доля мені цікава лише як зрадника.

Масштаби зради вражали. Міліція, СБУ, МНС, прокуратура, військові та держслужбовці – виявилося, що для них присяга нічого не варта. Вони просто переодяглися у форму іншої держави, замінили портрети і прапори в кабінетах і продовжують «служити».

Потім почалися «відкриття» і серед колег, друзів, знайомих. Кожен виявив себе. Багатьох, з ким спілкувалися і дружили роками, просто викреслили зі свого життя. Їхні свята «кримської весни» для нас – жалобні дати. Для нас це один довгий чорний день, який триває вже більше року. Сльози. Від безсилля, від несправедливості, від страху.

Я не могла змусити себе вийти на вулицю – мене нудило від великої кількості триколорів. Я дивилася на людей, які, як і раніше, бігли на роботу, в магазин, вели дітей до школи, і не розуміла – зруйнувалося тільки моє життя? Я з жахом слухала розповіді матусь, які водили своїх маленьких дітей до Верховної Ради Криму, щоб ті могли помацати «зелених чоловічків» і сфотографуватися з ними. Інші жінки з дітьми в цей час стояли уздовж доріг з антивоєнними плакатами та українськими прапорами, а повз них пролітали російські танки. Ця картинка відтоді назавжди зі мною. Колись вона стане ілюстрацією в підручниках історії.

Пам'ятаю відчуття безвиході, коли над нами один за одним летіли десятки різних літаків, а люди навколо радісно махали їм руками. Вони вітали «визволителів», а ми бачили окупантів. Нас не від кого було звільняти. Але багато хто в Криму досі вірить, що сюди рухалися полчища «бандерівців» і, «якби не Путін»...

Мені боляче бачити, як Крим знову перетворюється на «совок». Як легко тут ламають долі людей, як вчать ненавидіти інакомислячих, як нахабно брешуть ті, хто при владі, як вони знущаються над кримськими татарами, і найстрашніше, що все це знаходить радісний відгук у душах людей. Тих самих, які виступають проти фашизму.

Тим більше смішно чути зараз про те, що кримчани відстояли свободу і зберегли мир, зокрема і міжнаціональний. Ми жили в мирі й були вільними ще недавно. Ми знаємо смак свободи. І це не те, що нам намагаються зараз підсунути, як маргарин замість масла.

Ми із задоволенням спостерігаємо масове розчарування кримчан бажаною Росією

Коли ще до «референдуму» комунальні служби Сімферополя знімали українські прапори на площі Леніна і вивішували замість них триколори, я думала – як же так, хто дозволив, вони всі будуть покарані. Але ніхто не покараний досі. Київ тільки через рік порушив якісь справи проти кримських сепаратистів, тільки недавно заарештував майно кримських депутатів, тільки недавно склав список військових-зрадників. Мені не зрозуміло, чому Україна досі не подала позовів до міжнародних судів з приводу анексії. Ми – всі, хто залишився в Криму в надії на те, що півострів повернеться в Україну, не бачимо якихось кроків з боку українського керівництва для повернення вкраденої частині країни. Як не бачили абсолютно ніяких дій рік тому. Я не розумію, чому влада України не зробила нічого, щоб захистити свою територію. Чому не прислухалася до Меджлісу, який говорив: готується відторгнення Криму. Чому кримчан – патріотів України залишили на барикадах у боротьбі за український Крим без найменшої підтримки. Нас не захистили тоді, а зараз – просто кинули на виживання.

Ми вчимося виживати. Але «обросли» колючками. Ми навчилися ненавидіти і зловтішатися. Ми із задоволенням спостерігаємо масове розчарування кримчан бажаною Росією. Нас радує, що місцеві перефарбовані князьки почали «пожирати» один одного, як павуки в банці. Ми все ще віримо, що цей чорний день закінчиться. Адже навіть найдовша полярна ніч змінюється світанком.

Надія, мешканка Сімферополя

Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG