Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
У нещодавній статті Павло Казарін висловив думку, що нам необхідний «український міф» для Криму, що його відсутність зараз ускладнює боротьбу за його повернення, а в минулому полегшило Росії його захоплення. Можливо, я розширив концепцію автора, але я зрозумів його якось так.
Без «українського кримського міфу» буде важко, він необхідний, його потрібно створювати, і якнайшвидше. Казарін пропонує обґрунтувати його на простих і близьких населенню поняттях, на господарсько-економічних зв'язках Криму й України, на приземлених, але від того міцних речах. Крим без дніпровської води засихає, без українських туристів порожніє, і такого роду факти мають стати підставою для спільного майбутнього життя. Набувши символічних форм, вони просто пояснять, чому Криму з Україною буде добре. Все це вірно, але для вдалого міфу не годиться.
Смерті, битви, геройства, підступність, піт і сльози, а не накопичення і вигода, тріумф, а не достаток, загибель, а не виживання – ось у чому сили «міфів»
Тому що міф якраз і будується на почуттях, а не на думках, на сенсах, а не засобах до існування. Смерті, битви, геройства, підступність, піт і сльози, а не накопичення і вигода, тріумф, а не достаток, загибель, а не виживання – ось у чому сили «міфів», тих, що опанували націями. І що ще важливо – їх, такі складні світоглядні системи, групі осіб придумати не можна, це істинно народна творчість, того народу, чиї були кров, піт і сльози.
І ще: якщо вже говорити про настільки важливі явища, я б запропонував обережно використовувати слово «міф». Важко зрозуміти, що саме в цій дискусії воно означає. Якоюсь сумнівною політологією віє від цього слова, коли воно перенесене у сучасність і відірване від Стародавньої Греції. Ймовірно, йдеться про працюючі концепції особистого цілепокладання, що вкорінені в минулому і спрямовують у майбутнє. Але це вже називається словом «культура».
У Криму майбутнє втілилось у малозрозумілу, але багатообіцяючу «Росію»
Те, що становило проблему кримської масової свідомості, можна сформулювати як відсутність розуміння минулого і штучна консервація російської імперської та радянської культур. Пам'ять про минуле, носієм якої є кримські татари, навмисно блкокували та витісняли тільки в кримськотатарську громаду. Проекту майбутнього не було, ніхто до ладу не знав, навіщо працює, які смисли його працю стверджують. Так, втім, було в усій Україні, але українці чітко розуміли причини цього лихоліття – клептократія Януковича. У Криму майбутнє втілилось у малозрозумілу, але багатообіцяючу «Росію».
«Російський міф Криму» – це суміш двох ідеологій, двох державних культур – російського самодержавства та російського комунізму – в тій частині, де вони стосуються багатостраждального півострова. Будучи «міфами», вони суперечливі й брехливі, будучи культурами, вони ввібрали чимало і щирих почуттів. Але як державні концепції на право володіння Кримом, на право вбивати, виселяти і розпоряджатися долею кримських народів, вони огидні. Їх слабке місце – внутрішня брехливість, демонстрована в більшості випадків не як пряма підробка, а як методи приглушення інших голосів.
У Криму всі неімперські та нерадянські голоси були ледь чутні. «Російський міф» якщо й не панував, то і не дуже-то вмирав, як старий, але бадьорий і злісний чоловік.
І імперська, і радянська держкультури мали зяючі провали, фігури замовчування. Для Криму найважливішими з них були відомості про вигнання кримських народів, перше з яких «вдіяв» Суворов щодо греків. Радянська історія Криму переповнена такими або перекрученими, або відсунутими на третій і четвертий план подіями. Власне кажучи, вся вона складається з недосліджених епізодів. Кримська історія не написана, це загальновизнаний факт.
Правдива історія Криму – можливо, вона згодиться для обґрунтування життя кримчан без ненаситної Москви? Можливо, тоді заграють новими гранями і образ Європи, і образ волелюбної України?
Правда може викликати емоції не менш сильні, ніж фальшиві картини імперських та радянських геройств
Інститути, які мали займатися кримської історією і які могли би стати засновниками здорового і правдивого кримського світогляду, такими завданнями нехтували. Таврійський національний університет в особі покійного ректора Миколи Багрова не розумів, до чого потрібна кримська історія, якщо вона не має прямих корупційних вигод. Директор Кримського краєзнавчого музею Андрій Мальгін охоче надавав зали під кочівні виставки воскових виродків, але тему, скажімо, червоного терору ніяк у роботі ввіреної установи не відображав. Директори шкіл пручалися заходам із розвитку толерантності, але спрямовували дітей на комуністичні мітинги.
Правда – ось той «міф», який потрібний Криму і який матиме чудовий і цілком прикладний ефект. Правда може викликати емоції не менш сильні, ніж фальшиві картини імперських та радянських геройств – особливо коли з'ясовується, що ці герої найчастіше і були першими жертвами брехні пропагандистів. Згадаймо хоча б історію кримських партизан. «Міф» не варто заміщувати іншим «міфом», брехні не варто протиставляти брехню, а правду – навіть необхідно. Тим більше, у такій переповненій брехнею галузі, як кримська історія. «Українська правда» і «кримська правда» цілком уживуться одна з одною, це речі схожої природи, і зовсім не обов'язково шукати взаєморозуміння шляхом підрахунку кіловат-годин або залишених відпочивальниками гривень.
Андрій Кириллов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
