Доступність посилання

ТОП новини

«Врятувати молодого кримчанина»: місія можлива до виконання?


©Shutterstock
©Shutterstock

У лютому 2016 року в мережі з'явився відеоролик, на якому молоді люди на тлі тривожної музики по черзі висловлюють побажання cуду над президентом США Бараком Обамою. Мовляв, по телевізору їм розповідають, що жахливішого військового злочинця світ не бачив як мінімум із закінчення Другої світової війни. Серед студентів кількох російських вишів у кадрі з'явились і люди з прапором «Кримського федерального університету ім. ВернаНдського». Ключовий вислів звернення – «Мы не понимаем и не хотим понять». Аналогічне звернення записали і севастопольські «Доньки офіцерів».

Приблизно в той самий час в абхазькій редакції російського медіапроекту Sputnik вийшла нотатка Саїда Барґанджия «До Грузії я більше не хочу». Хлопець, який народився за рік до війни в Абхазії, розповів про свої враження від подорожі до Грузії, куди до цього ані його родичі, ані близькі друзі не їздили. Пряма мова: «Мені чужі розмови про те, що в нас схожий менталітет, звичаї і традиції, про те, что що в нас спільні погляди на багато речей. Мені не хотілось, щоб бодай щось у Грузії мені сподобалось, хай навіть просто природа. Зустріли нас добре. Додому нас ніхто не відпустив. Почалися вмовляння, наводились різні аргументи, щоб ми залишились пообідати. І саме тут почались «муки совісті». Ми прийшли до ресторану, стіл уже був накритий. Та це ж наше, абхазьке все. Не міг я розслабитись, сісти й отримувати задоволення від поїдання неймовірно смачної їжі. Не залишали думки про те, що це все неправильно. Після приїзду до Сухумі я подумки дякував тим, хто ціною свого життя завоював свободу Абхазії і зберіг для нас дім. Низький вам уклін. І до Грузії я більше не хочу».

Як би добре молодих кримчан не зустрічала Україна – все одно серед них знаходитимуться вдячні «спасителям від бандерівського режиму»

Поки що від представників кримської молоді таких «подорожніх нотаток» про поїздки на материкову Україну нема. Та якщо за кілька років нічого не зміниться – вони обов'язково з'являться. Як би добре молодих кримчан не зустрічала Україна – все одно серед них знаходитимуться вдячні «спасителям від бандерівського режиму». Тому що таке виховання в Криму дається зараз.

Уже восени 2014 року першокурсникам кримських вишів, переведених на російські рейки, пропонували писати твори про те, як «героїчні ополченці Новоросії» захищають населення «молодих народних республік» від «лютуючої київської хунти». Старшокурсникам натомість довелось не лише обнулити академічний досвід, а й наразитись на зростання впливу політики на життя їхніх вишів: наприклад, їх, «на прохання адміністрації», можуть знімати з занять для участі у провладних заходах під загрозою позбавлення стипендії, і без того мізерної. Якщо «за України» студенти Криму могли доволі вільно обговорювати і навіть критикувати владу, то зараз подібні розмови в їхньому середовищі доволі агресивно припиняються адміністрацією. До того ж, кримську молодь активно схиляють не тільки до кооптації у російську систему освіти, а й до проходження служби у російській армії.

«Профілактичні бесіди» проводять і з батьками школярів. Є дані про те, що після «лекцій про розіп'ятого хлопчика» у кримських школах діти доводять своїм батькамм, що ті не знають про жахи, які насправді відбуваються в Україні, і мусять радіти від того, що тепер живуть у «великій країні». Таким чином, маленьких і молодих українців у Криму система освіти просто ламає через коліно, прищеплюючи ненависть і зневагу до своєї етнічної батьківщини та свого народу. В результаті батькам лишається тільки їхати з півострова, щоб вберегти своїх дітей.

Маленьких і молодих українців у Криму система освіти просто ламає через коліно, прищеплюючи ненависть і зневагу до своєї етнічної батьківщини та свого народу

Не менш актуальними можуть бути приклади з реалій «Придністровської Молдовської Республіки» («ПМР»). На тлі «державності» російської, молдовської та української мов у «республіці» закривають молдовські школи, які використовують латинку. 2004 року Amnesty International повідомляла про рішення «влади» «ПМР» закрити з початку липня школи, які не перейдуть на кириличне викладання. У відповідь школярі, їхні батьки та вчителі проводили мирні акції протесту й барикадувалися в навчальних корпусах, щоб завадити міліції закрити їх. 29 липня після штурму школи в Рибниці на сім діб заарештували шістьох батьків. Складно уявити собі подібну ситуацію в Криму, де, незважаючи на «державність» російської, української та кримськотатарської мов, школи майже на 100% русифіковано, а щодо учнів українських та кримськотатарських шкіл і класів впроваджується підхід, подібний до придністровського.

2007 року кореспондент французької газети Liberation повідомляв про те, що з «ПМР» діти змушені їздити на навчання до шкіл Молдови, де їх «значно краще вчать міркувати, самостійно знаходити інформацію, мислити». «У наших школах тільки й роблять, що навіюють дітям, що треба вихваляти нашу владу та велику Росію. Ми живемо тут, немов звірі у заповіднику, до нас доходить лише та інформація, яку хоче передати нам Росія. Більшість людей навіть не розуміють, як ми через це страждаємо», – кажуть мешканці невизнаної республіки. Незважаючи на те, що в «ПМР» третину населення становлять молдовани, у «республіці» діють менше десятка молдовських шкіл. За свідченнями мешканців «республіки», місцева «влада» посилено створює з Молдови ворога, внаслідок чого багато молдовських шкіл були перероблені у російські; в «офіційних» молдовських школах кирилицею діти навчаються або за старими радянськими, або за новими московськими підручниками, в яких розповідається про історію «нашої батьківщини, великої Росії». Згадується і молдовська школа у Григоріополі, яку 1992 року прибічники придністровського режиму обстріляли й розгромили; вчителів школи місцева «влада» переслідувала, їх багато разів заарештовували й погрожували смертю, а 2001 року школу закрили. Незважаючи на те, що в місті є гарна і добре облаштована російська школа, десятки дітей їздять на навчання до молдовського села Дорочая, перед уроками по кілька годин спілкуючись із озброєними й недружньо налаштованими митниками. До того ж, батьків цих дітей тероризують на роботі, погрожуючи відмовою в реєстрації або звільненням.

Судячи з даних молдовського «Порталу Прав Людини», у Придністров'ї політика «трьох державних мов» має характер напоказ – як і на цей час у Криму. Якщо «у ПМР наявні школи з класами з молдовською та українською мовами навчання, у продажу наявні підручники та інша література молдовською та українською мовами (звісно, в обмеженій кількості), на державному телебаченні транслюється кілька програм новин молдовською та українською мовами, на території республіки вільно реєструються й функціонують громадські організації», то українці Криму можуть цьому тільки заздрити. Нечисленні вогнища української культури й освіти, які ще лишилися у Криму, ризикують наразитися на придністровську практику: постійне втручання в роботу (зокрема адміністративне), вимкнення комунікацій, блокування банківських рахунків, збільшення орендної платні, відмова у необхідному ремонті, перехоплювання кореспонденції, погрози, допити, обшуки, арешти і т.п. Такі проблеми вже має Кримська єпархія УПЦ Київського патріархату.

Коли вже Україна не спроможна надавати допомогу юним кримчанам у реалізації їхніх громадянських прав, нехай спроможеться хоча би прибрати перепони з їхнього шляху

У 2004 та 2006 роках учні з Рибниці, Бендер і Григоріополя, позбавлені можливості навчатись латинкою, а також їхні батьки та вчителі (разом 170 позивачів) подали колективні позови проти Російської Федерації, яка контролює регіон де-факто, та Республіки Молдова (справа «Катан та інші проти Молдови та Російської Федерації»). Восени 2012 року Європейський суд з прав людини зобов'язав Росію виплатити позивачам понад мільйон євро за порушення права на отримання освіти, а також покрити судові витрати у розмірі 50 тисяч євро. Це рішення суду в російських ЗМІ було назване «антиросійським», а в якості його наслідків було традиційно спрогнозовано «більш жорсткий підхід Росії до перемовин з Молдовою у газовому питанні». Чи позивалися кримчани до ЄСПЛ щодо позбавлення права на освіту українською мовою — наразі невідомо.

Відповідь на питання «хто винен?» можливе. З питанням «що робити?» значно складніше. Що, починаючи з весни 2014 року і дотепер, могла зробити Україна для того, щоб з її молодих громадян на відторгненій території не робили її потенційних супротивників? Важко уявити впровадження з боку України того досвіду, який щодо школярів Придністров'я практикує Молдова, – особливо враховуючи те, що неповнолітні можуть виїжджати з Криму лише з батьками. До того ж, досвід Придністров'я, де Молдова може утримувати школи, для Криму неможливий: на півоcтрів українську школу ніхто не пустить. Тому для отримання української освіти кримським дітям доводиться або вдаватись до дистанційних форм навчання, або залишати півострів разом із родинами. Крім прикріплення на екстернат до материкових шкіл і складання ЗНО, на них у подальшому чекає проходження таких захоплюючих квестів, як отримання українських паспортів і вступ до українських вишів. І коли вже держава Україна, що «впустила» Крим, не спроможна надавати допомогу юним кримчанам у реалізації їхніх громадянських прав, нехай спроможеться хоча би прибрати перепони з їхнього шляху.

Максим Немирич, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG