Доступність посилання

ТОП новини

Про війну з кам'яними класиками. Леся – не Українка?


Музей Лесі Українки в Ялті
Музей Лесі Українки в Ялті

10 березня на прес-конференції активістка Українського культурного центру в Криму Олена Попова повідомила, що в Ялті через обвалену стелю закрито меморіальний музей Лесі Українки, відкритий ще 1991 року, і найближчим часом реставрувати його не планують. Засновниця музею Світлана Кочерга в коментарі Крим.Реалії повідомила, що у стелі музею була велика тріщина, і будівля давно потребувала ремонту. Начальник управління культури адміністрації Ялти Лариса Ковальчук запевнила, що музей після ремонту відновить свою працю в колишньому режимі. Однак у Міністерстві культури України переконані, що під приводом ремонту музей можуть ліквідувати. Про боротьбу з іншим українським класиком – Тарасом Шевченком – читайте в попередньому матеріалі.

Буквально через кілька днів у мережі з'явилась замітка проросійського «антифашиста» Іллі Сергеєва (саме того, що «охрестив» кримських українців «виродками з ножами») «Чому Леся Українка не потрібна Україні». Цього разу «покидьками» з місця в кар'єр були облаяні чиновники українського Міністерства культури, яких стривожила доля ялтинського музею Лесі Українки. На думку автора, у проблемах музею винні «бандерлоги», які десятиліттями не надавали коштів на потреби будинку-музею, оскільки їм «не потрібна творча спадщина Лесі, яка геть спростовує тезу про «українськість» Криму» (це твердження ми розглянемо детальніше).

Лунає в матеріалі й така претензія: «Зараз меморіальний музей справді не працює. Ще в січні тут завалилася частина перекриттів стелі. І протягом усього часу так звана «українська громадськість» не дала на реконструкцію ані копійки».

Чи мусила громадськість у частині фінансування цієї установи брати на себе обов'язки держави?

Виникає питання: про який саме час ідеться – про 23 роки перебування Криму в складі незалежної України, чи про два останні – «російські» – роки? Принаймні, з 1993 по 2014 рік музей вважався відділом Ялтинського державного історико-літературного музею. Чи мусила громадськість у частині фінансування цієї установи брати на себе обов'язки держави?

21 жовтня 2010 року Верховна Рада України ухвалила постанову 2633-VI «Про відзначення 140-річчя з дня народження видатної української поетеси, громадського діяча Лесі Українки». В цьому документі є й такий рядок: «До 1 лютого 2011 року вжити заходів щодо забезпечення ремонту музею Лесі Українки в Ялті». Однак вживати цих заходів не стали ані київська, ані кримська тогочасна влада, якій справді українська культура потрібна була в останню чергу, і то не факт. Ремонту будівлі музею перешкоджати почали рівно відтоді, як вона отримала свій статус. Чотири роки тому Олександра Вісич, яка завідувала тоді музеєм, повідомила, що увагу до проблеми намагаються привернути вже кілька років. У лютому 2011 року Микола Томенко, який був на той час заступником голови Верховної Ради України, закликав тогочасного президента Віктора Януковича якомога скоріше посприяти ремонтові музею Лесі Українки в Ялті. Прохання залишилось без відповіді. В березні 2013 року заступник міського голови Ялти Олена Переверзєва в ефірі радіо «Ялтинський меридіан» поскаржилася, що коштів на ремонт будівлі музею Лесі Українки в міському бюджеті нема, і тому їх доведеться просити у державному бюджеті.

То коли ж українська громадськість мала вкластись у реконструкцію музею? Якщо за два останні роки – то активним кримським українцям часом бракує гроней навіть на те, щоб сплачувати штрафи, якими їх обкладають за використання української символіки під час проведення заходів. Незважаючи на гоніння та загрозу позбавлення приміщень, Кримська єпархія УПЦ Київського патріархату надала для потреб Українського культурного центру горище кафедрального собору, де активісти тепер проводять ремонт власними силами, звертаючись по матеріальну допомогу до небайдужих кримчан і жителів материкової України. Ремонт музею Лесі Українки в Ялті їм навряд буде по кишені. Може, цим питанням потурбуються лідери українських організацій Криму, що не на жарт вдячні президентові Росії за порятунок кримчан від України? Чом би й ні?

Утім, дивують навіть не претензії подібного характеру. Дивує інше: те, з якою безапеляційністю якийсь Ілля Сергеєв заявляє, що «Леся Українка на кримських берегах не написала жодного рядка українською мовою. Навіть натяку на горезвісну українську ідентичність Криму в її творчості немає взагалі».

Ідентичність Криму не була ніколи прив'язаною тільки до якогось одного народу

Ідентичність Криму не була ніколи прив'язаною тільки до якогось одного народу. Крим у всі віки був домом для представників багатьох народів, а для деяких він став колискою. Та тільки окремо взятим «антифашистам», упереджено налаштованим щодо тих чи інших народів, цього не збагнути. Але зараз не про це. Коли вже порушено тему мови творчості Лесі Українки, давайте запитаємо: чи є хоч один літературний твір, створений нею російською мовою?

Взагалі є. Один. Тільки один.

Одного разу наприкінці 1890-х років письменник-революціонер Григорій Мачтет (який, до речі, народився в Луцьку, а помер і був похований у Ялті) запитав Лесю Українку, чи може вона писати російською мовою. Відповіддю поетеси став вірш «Impromptu» («Когда цветет никотиана»), який став першим і останнім її російськомовним віршем.

За рік у Санкт-Петербурзі Леся Українка познайомилась із російськими літераторами, пов'язаними із журналом «Жизнь». У цьому журналі вона публікує чотири статті російською; ще три були або заборонені цензурою, або не були опубліковані через ліквідацію журналу. Ще за кілька років для російського читача Леся Українка підготувала й видала в «Донской речи» (Ростов-на-Дону) повісті Івана Франка «На дні», «До світла», «Сам собі винен», «Добрий заробок» та інші.

Здавалося б, питання про мову творчості письменниці й поетеси, в тому числі і кримського періоду, зняте. Тим не менше, якийсь Ілля Сергеєв продовжує нахабно й безсоромно брехати, намагаючись сперечатись із очевидним (характерна риса російських пропагандистів): «Перебуваючи на Галичині й Волині, Леся Українка писала виключно українські вірші типу «На крилах пiсень». Навіть у Каїрі примудрилася скласти збірку мовою – «Весна в Єгиптi». І зовсім інша справа із Кримом. На землі Тавриди малоросійське наріччя чомусь геть забулося. Тут Леся створює неймовірну кількість віршів і сонетів, драм і драматичних поем. Проте всі вони без винятку – тільки російською мовою! Самостійним дослідникам так і не вдалося розкопати бодай один кримський твір, написаний Українкою українською. Століття тому творче серце поетеси абсолютно правильно відчуло атмосферу російського Криму».

У принципі, деяким людям можна взагалі довести, що Леся Українка насправді була «Алісою Росіянкою», а її творчу спадщину, російськомовну від і до, переклали «цією їхньою мовою» підступні «бендерівці»

У принципі, тим людям, які не знайомі із творчістю Лесі Українки і принципом роботи таких речей, як Вікіпедія чи Google, можна взагалі довести, що Леся Українка насправді була, скажімо, «Алісою Росіянкою», а її творчу спадщину, російськомовну від і до, переклали «цією їхньою мовою» підступні «бендерівці». Однак факти, як кажуть, річ уперта.

Цикл «Кримські спогади» якраз увійшов до згаданої збірки «На крилах пісень». 1907 року поетеса за рік життя в Ялті пише цикл віршів «Кримські відгуки», паралельно працюючи над драмами «Кассандра», «Руфін і Прісцилла» й іншими. Якою мовою писалися ці твори – вгадайте з першого разу.

«Жалюгідною втіхою править байка, мовляв, одного разу до неї в Ялту привезли бандуриста. На жаль, на цьому «популяризація української культури» скінчилась», – пише Сергеєв.

На той час популяризацією української культури в Ялті з 1904 по 1918 рік займалась українська театральна трупа, яка мала багато шанувальників. Що ж стосується знаменитого харківського кобзаря Гната Гончаренка, який приїздив до Севастополя в гості до сина, Леся Українка на ялтинській квартирі записала 19 дум у його виконанні, витративши на валики й тонограф гроші зі свого посагу. До речі, в ялтинському музеї зберігається (принаймні зберігався) один із тих валиків із голосом самої поетеси.

Проросійський пропагандист відмовляє Лесі Українці навіть у праві називатися українкою – на тій підставі, що вона походить із чернігівської козацької старшини, яка «прийняла російське дворянство», а її батько «відзначився на службі Російській імперії».

«Кримчани не мають сумнівів, що меморіальний дім-музей Лесі Українки тепер буде капітально відремонтований і знову прийме відвідувачів. Хоча б тому, що її російські вірші про благословенний півострів лунають на диво правдиво», – завершується нотатка. Наскільки ж правдивими є заяви «українських мистецтвознавців» від російського агітпропу – судіть самі.

Максим Немирич, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG