Спеціально для Крим.Реалії
У кожного народу – свої герої. Або в цьому випадку – у кожного народу свої правителі, у яких – свої герої. В українського народу, без сумніву, один із героїв – Степан Бандера. І, навпаки, у росіян є Кремль, у якому сидить керівництво «русского міра», яке вирішило, що справжнім російським героєм є Ахмат Кадиров. Усе логічно – хтось бореться за свободу, хтось – за несвободу.
Зовсім нещодавно трапився геополітичний казус – товариші в російській столиці обурилися встановленням у Єревані пам'ятника Гарегіну Нжде (Тер-Арутюнян), як пишуть у довідниках, «вірменському військовому і державному діячеві, засновникові цехакронізму – концепції вірменської націоналістичної ідеології». Москва здивована встановленням у Єревані пам'ятника одному з творців «Вірменського легіону» вермахту генералу Гарегіну Нжде, заявила офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова.
Наше ставлення до Великої Вітчизняної війни всі прекрасно знають. Наше ставлення до будь-яких форм відроджень, героїзації будь-яких проявів нацизму, неонацизму, екстремізму також усі добре знають. Це ставлення зафіксоване в міжнародних документах. Для нас незрозуміло, чому встановлено зазначений пам'ятник, адже ми всі знаємо про подвиг вірменського народу – це безсмертний подвиг вірменського народу часів Великої Вітчизняної війни, Другої світової війни», – сказала вона.
Слідом за Захаровою свою думку висловив політолог Сергій Маркедонов. «Для нас факт співпраці з Гітлером є основоположним. Для вірмен же цей персонаж буде, перш за все, героєм-дашнаком, учасником Балканської і Першої світової (до речі, тоді в лавах російської імператорської армії), захисником Зангезура в період Першої Республіки», – зазначив Маркедонов.
Депутат Державної думи Максим Шингаркін попросив міністра закордонних справ Сергія Лаврова застосувати дипломатичні заходи щодо керівництва республіки Вірменія і нагадати про неприпустимість героїзації пособників нацистів. Дивно, що до відкриття пам'ятника Гарегіну Нжде російських політичних діячів абсолютно не хвилювало, коли у Вірменії його іменем називали вулиці, площі і навіть станцію метро в Єревані.
Кремль досі ставиться до Вірменії як до частини імперії, а точніше – як до колонії, якій вони сміють висловлювати своє невдоволення увічненням імені людини, котра має значення для вірменської історії, а не для російської
У цій історії з пам'ятником Гарегіну Нжде помітні дві тенденції – Кремль досі ставиться до Вірменії як до частини імперії, а точніше – як до колонії, якій вони сміють висловлювати своє невдоволення увічненням імені людини, котра має значення для вірменської історії, а не для російської і, тим більше, радянської. Гарегін Нжде помер у Володимирському централі. Був заарештований у Болгарії, засуджений на 25 років, причому в обвинуваченні не було жодного слова про діяльність Нжде у роки Другої світової війни. Його звинувачували тільки у контрреволюційній діяльності, перш за все в участі в «антирадянському» повстанні в Зангезуре і масових вбивствах комуністів під час цього повстання. У грудні 1942 року Нжде стає одним із семи членів створеної у Берліні Вірменської національної ради та заступником редактора газети «Азат Айастан» («Вільна Вірменія»). Відомим є також німецький документ, згідно з яким Національна Рада Вірменії, до якої належав і Гарегін Нжде, звернулась до міністра східних окупованих територій Альфреда Розенберга для перетворення радянської Вірменії на німецьку колонію.
У чому полягає невдоволення сучасних російських політиків, не зовсім зрозуміло: якщо вони співчувають загиблим у 20-х роках червоноармійцям, то тоді була інша країна, якщо претензії до років Другої світової війни, то як тоді бути із В'ячеславом Молотовим, який був народним комісаром закордонних справ і особисто зустрічався з Гітлером і багатьма чиновниками Німеччини тих часів, а також підписав зі своїм німецьким колегою Пакт, що став приводом до початку Другої світової війни та поділу Європи. Гарегін Нжде був одним із багатьох політиків того часу, вихідцем із околиць Російської імперії, які не прийняли більшовиків і шукали іншу силу для відновлення незалежності. Більшовики ж у 1920-х роках знищили незалежність усіх трьох країн Південного Кавказу – Вірменії, Азербайджану та Грузії.
Росіяни, які погано знають свою історію, навіть не здогадуються, що всього за двадцять із гаком років більшовики нажили собі таку силу-силенну ворогів, що для багатьох гітлерівська Німеччина здавалася рятівницею
Хто став ворогом для Гарегіна Нжде і його азербайджанських і грузинських колег, запитання не риторичне, а цілком логічне. Але російські політики продовжують по-радянськи називати його «прихвостнем нацистів», не визнаючи того факту, що в роки війни «посіпаками» стали близько двох мільйонів радянських громадян, вступаючи до армії генерала Власова, до кількох десятків інших етнічних військових підрозділів, сформованих німецькою армією. І мета у них була одна – звільнити свої території від більшовиків, які, починаючи з 1918 року, захоплювали незалежні Україну і Білорусь, Вірменію і Грузію, Азербайджан і Бухарський емірат. Росіяни, які погано знають свою історію, навіть не здогадуються, що всього за двадцять із гаком років більшовики нажили собі таку силу-силенну ворогів, що для багатьох гітлерівська Німеччина здавалася рятівницею.
Ідеологія «русского міра» імені Путіна не означає відхилень від комунізму, точніше православного комунізму, що в часи радянської влади було одним і тим самим. У цій консервативній ідеології не припустимою є «зрада» заповітів Леніна-Сталіна, а це означає, що обидва вожді були і мають залишатись ідеалом для росіян часів Путіна. Рахувати кількість убитих радянською владою і гітлерівцями не прийнято, а скоріше заборонено. Читаючи спогади минулих ГУЛАГ і описи німецьких концтаборів, розумієш, що у цих двох нелюдських систем було негласне змагання – хто краще знущається з людей і хто більше уб'є. У комуністів виходило набагато краще.
У сучасній Росії за допомогою пропаганди вибудовується досить мерзенне ставлення до подій того часу: злочини більшовиків навмисне замовчують, злочини німецьких нацистів випинають і іноді перебільшують. Зрозуміло, що така ситуація вигідна для Путіна, який намагається створити «русскій мір» – як Урфін Джюс за допомогою безвольних і слухняних дерев'яних солдатів, що не цікавляться нічим, окрім наказів командира. І це стосується не тільки своєї, російської історії – вони лізуть зі своїми коментарями всюди: у Вірменію, Грузію, Молдову і тепер в Україну. Тепер Київ завдав два жорстоких удари – перейменувавши Московський проспект на проспект імені Степана Бандери, і, швидше за все, київський аеропорт у Борисполі буде носити ім'я Івана Мазепи.
В ідеології Путіна героями можуть бути лише ті, хто беззаперечно підкорюється його волі й виконує його накази, навіть якщо ці люди колись когось зрадили, як, можливо, зрадять і його
Зайвий раз роз'яснювати росіянам, що Степан Бандера – український герой, не російський, а гетьман Іван Мазепа хотів незалежності і процвітання для України, безглуздо. В ідеології Путіна героями можуть бути лише ті, хто беззаперечно підкорюється його волі й виконує його накази, навіть якщо ці люди колись когось зрадили, як, можливо, зрадять і його. Тому, з точки зору сучасного росіянина, вихованого за 16 років в ідеології «русского міра», Ахмат Кадиров, який зрадив законно обраного і визнаного Кремлем Аслана Масхадова, – це герой, на честь якого названо вулиці, в тому числі і в Москві, а нещодавно і міст у Санкт-Петербурзі. Гидливість – це не перевага російської політики, а її відсутність при визначенні своїх героїв. Для забитих пропагандою росіян, Степан Бандера – ворог, а розбиратися в тому, скільки пропаганда набрехала і навіщо, ніхто не буде – лінь і небезпечно.
Але головний все-таки критерій для визнання героїзму – особиста думка Путіна та його «експертів». Спроби реабілітації героїв відбуваються не тільки на пострадянському просторі, і з роками їх буде все більше і більше, коли люди, нарешті, зрозуміють, що СРСР остаточно помер і його ніхто не зможе відновити.
У Москві 1994 року на території храму Всіх Святих встановили пам'ятник «Воїнам російського загальновійськового союзу, російського корпусу, козачого стану, козакам 15-го кавалерійського корпусу, полеглим за віру і вітчизну». 4 серпня 2006 року в станиці Єланській Шолоховського району Ростовської області на території приватного будинку відбулось урочисте відкриття меморіального комплексу, присвяченого пам'яті донських козаків, загиблих у боротьбі з більшовиками, у тому числі на боці Гітлера. У центрі меморіалу стоїть велика бронзова фігура останнього отамана Донського війська Петра Краснова, з точки зору депутатів Державної думи, «нацистського посіпаки». Всі ці нечисленні випадки вияву пам'яті викликають обурення у комуністів і представників влади.
Зараз треба очікувати чергову хвилю пропагандистської істерії у зв'язку з перейменуванням київського проспекту – звикнути до того, що в українській столиці тепер є проспект імені Степана Бандери, в Росії не зможуть, поки не впаде ідеологія «русского міра» – брехливого і безграмотного. Шкода, що і тепер, як і раніше в Україні, ім'я Бандери викликає двозначність: Дмитро Гордон, який називає себе «журналістом і депутатом Київради», підкреслив свою особливість, відмовившись проголосувати за перейменування «на честь нацистів та їхніх прихвостнів». Судячи з усього, «русскій мір» – не лише ідеологія, а й медична субстанція на кшталт вірусу, і це стає зрозумілим, коли київський політик повторює все те, про що говорить російське телебачення.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
