Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Я пам'ятаю, як одного разу за кордоном опинився на одному заході з участю російських колег. Причому всі вони належали до тої самої меншості, яка вважає Крим ‒ анексованим, а Донбас ‒ жертвою агресії Кремля. Але на цьому їхня схожість закінчувалася і починалися відмінності.

Головний вододіл упирався в те, чи несе громадянин Росії відповідальність за дії держави. І саме це питання розбивало російську делегацію на дві частини. Ті, хто зустрів 1991 рік повнолітніми, говорили, що так. Ті, хто провів «дев'яності» у школі ‒ говорили, що ні.

Це був дуже чіткий поколінний розлом між двома групами російських громадян. Причому всі вони говорили, що Крим мають повернути Україні ‒ так само, як і Донбас. Всі вони не піддавали сумніву факт агресії Москви проти Києва. Їхні погляди на те, що відбувається були, по суті, тотожними. Але якщо старше покоління сприймало сучасну Росію як свою власну поразку, то молодше категорично не хотіло брати за неї відповідальність.

Багато в чому це було закономірним.

Для «старших» вся нинішня російська реальність сприймалася як підсумок їхнього персонального програшу. Адже саме вони належали до першої хвилі романтиків, які спостерігали крах СРСР на власні очі. Для них 1991 рік є не якоюсь абстракцією з підручника, а справжнісінькою точкою відліку, з якої мала початися нова ‒ вільна ‒ Росія.

Для «старших» вся нинішня російська реальність сприймалася як підсумок їхнього персонального програшу

Але потім був 1993-й і розстріл Білого дому. 1994-й і війна в Чечні. 1996-й і перемога Єльцина «за всяку ціну». 1999-й ‒ і поява Володимира Путіна в ролі наступника. А вже потім ціни на нафту стали «живою водою» для неорадянської етики, помноженої на неофеодалізм. І офіційна Росія зразка 2016-го, за великим рахунком, куди більше має співчувати прихильникам ГКЧП, ніж його противникам. Тому що вона сьогодні раз у раз піднімає на прапори все ту саму тугу за СРСР.

І вся ця низка дат була частиною персональних біографій старшого покоління ліберально налаштованих росіян. Для них нинішня Росія ‒ це результат їхніх власних помилок і недоглядів, ілюзій і невиправданих надій.

А молоде покоління російських лібералів ніякої персональної відповідальності за сучасну Росію не відчуває. Тому що вони були від початку позбавлені можливості впливати на країну в динамічні дев'яності. А до середини нульових архітектура Російської Федерації вже досить забронзовіла, щоб не реагувати на будь-які спроби її змінити. І тому вони відчувають себе сторонніми спостерігачами, які хоч і опинилися на потопаючому кораблі, але не збираються звинувачувати себе за колись неправильно обраний курс. Тому що курс вибирали не вони.

Молоде покоління російських лібералів ніякої персональної відповідальності за сучасну Росію не відчуває

Але в тому й особливість великих історичних процесів, що вони б'ють по площах. Ми можемо не визнавати принцип колективної відповідальності, цуратися його, вихваляти індивідуалізм, але все це навряд чи послужить аргументом для історії. Якщо нинішня Україна не витримає вантажу випробувань, то підсумки цього в рівній мірі відчують на собі всі: і ті, хто боровся за майбутнє, і ті, хто жив, занурений до краю у власне сьогодення.

Так буде і з Росією. Її громадяни приречені розділити її майбутнє ‒ точно так само, як сьогодні кожен росіянин відчуває на собі курс рубля або підсумки анти- і просто санкцій. І долю країни, що поперемінно пахне 1914, 1979 і 1991 роками ‒ теж розділятимуть усі її нинішні громадяни. І величина персональних заощаджень лише дозволить пом'якшити і прикрасити це саме майбутнє, але не скасувати його.

Український ескалатор йде вгору, а російський ‒ вниз. І Росія наполегливо намагається загальмувати сусідню доріжку

Один мій колега колись сказав, що в певні періоди історії доля тієї чи іншої країни починає нагадувати пасажира на ескалаторі. Вся різниця лише в тому, що український ескалатор йде вгору, а російський ‒ вниз. І Росія наполегливо намагається загальмувати сусідню доріжку, не помічаючи того, куди веде її власний маршрут.

І тому головне завдання України на нинішньому етапі ‒ домогтися того, щоб громадянське суспільство змогло приватизувати державу. Зробити її не абстрактно-відстороненим інститутом примусу, а інструментом розвитку власного населення. Тим самим, відповідальність за неї захоче нести кожен ‒ незалежно від його віку.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG