Доступність посилання

Геннадій Афанасьєв: Звільнення. Знову в «Лефортово»


Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв

(Крим.Реалії продовжують публікувати спогади Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше утримання в Росії. Інші блоги автора читайте тут).

Не встигли мене завести в середину слідчого ізолятору, як почалось… Відразу клітка. В мене відібрали усі речі. Обшукували. В камері було два місцевих охоронці та три конвоїри. Всі копалися в моїх речах, читали листи та листівки, щоденник, папери у справі, дивились особисті фотографії, що надсилали мені родичі… У в’язниці немає приватного життя, але кожного разу, коли лізуть до особистого, це вкрай неприємно та навіть більше – це огидно. Бачили б Ви, з яким задоволенням вони шаруділи в моєму баулі, ніби там схований для них подарунок на Різдво…

Трохи пізніше до камери зайшла жіночка-лікарка років сорока п’яти в коротесенькому білому халаті та з білим мереживом на панчохах. Вона сіла на стілець за три метри від мене і владним тоном сказала – «раздєвайся». Звісно, я зняв верхній одяг, для того щоб показати їй свої страшні рубці на шкірі. Вона дуже неохоче встала, підійшла і брудними руками почала тикати в загоєння. Я відразу зробив до неї зауваження, що лікар як мінімум має вдягнути рукавички, бо може занести до рани якесь нове зараження… Бачили б ви, як це її розлютило. Аж затряслася. Вона знову фривольно всілася і почала показово, зневажливо та ще й перед охоронцями командувати: «Раздєвайся полностью!»

Я був змушений ввічливо розповісти жіночці, куди їй треба піти, щоб отримати освіту згідно з повноваженнями, які вона намагається застосовувати щодо мене…

Так, я зняв із себе штани, бо це стандартна процедура на дослідження побоїв, але відразу після цього отримав ще одну команду: «Снімі бистрєнька і вивєрні наскі». У цей момент я зупинився… Де Ви бачили, щоб лікар шкарпетки просив вивертати? Це вже було чисте знущання з її боку наді мною перед її колегами. Я був змушений ввічливо розповісти жіночці, куди їй треба піти, щоб отримати освіту згідно з повноваженнями, які вона намагається застосовувати щодо мене…Звісно, це подіяло на неї, як червоний прапор на бичка. Звичайно, на цьому знущання не закінчились, бо, мабуть, лікарці дуже хотілось помститися, і вона перед багатьма охоронцями і на дві камери спостереження почала наказувати зняти ще й нижню білизну. Я добре пам’ятаю, як вона сиділа з посмішкою, закинувши ногу на ногу та поводячи носком черевичка з боку в бік…

Користуючись своїми законними правами, завжди можна дати гарну відповідь на беззаконня, що коїться навколо. І таку, від якої сльози з’являються на обличчі... Роздягнути мене вони могли лише через силу. Але для кожного з них це могло погрожувати неприємними наслідками. Бо правда була на моєму боці, та кожний із присутніх це усвідомлював…

Ця химера не призначила для моїх запалених ран ніякого лікування, не вислухала ніяких інших скарг, просто повернулася та пішла, лаючись дорогою. Нарешті… Але це лише перший епізод ласкавої зустрічі в місці, де я вже відсидів більше ніж один рік та чотири місяці.

Реакція на події конвоїрів та охоронців була відповідна. Вже ніхто не приховував оскалу розлючених хижаків. Вони прагнули покарати мене. Але все, що вони насправді могли, це лише забрати всі мої особисті речі – папери у справі, ручки, конверти, гігієнічні прилади та навіть хрестик з шиї

Почались погрози, залякування: «Ти єщьо нє понял, куда попал? Єщьо нє получал, навєрна? Панімаєшь шта можешь случайно с лєстніци упасть? Ну, ми тебя праучім». Але мені було зовсім не страшно. Вони виглядали смішними. Бо що насправді вони могли зробити? Штовхнути мене на сходах у спину? Так я тільки цього і прагнув. Це ж такий гарний привід для судового розбирання з Російською Федерацію з приводу порушень прав людини та міжнародного законодавства.

В Лефортово ніхто не сперечається. В Лефортово всі виконують накази

Повели до лазні. В Лефортово після неї вдягають у власну робу. Особисто мені дуже знайому… Звісно, її принесли розмірів на п’ять більшу, та ще й всю брудну і подрану. Навіть кимось використану нижню білизну знайшли та принесли… Вдягати таке – це переступити через свою власну гідність. Але я передбачав такий розвиток подій ще в автозаці. Рішення було просте – це роздягнутися до гола та сказати, що так і піду до камери, але це ганчір’я я не вдягну. Галас почався неймовірний, бо в Лефортово ніхто не сперечається. В Лефортово всі виконують накази. Але ж я не щойно потрапив до в’язниці, щоб підкорятися правилам системи пригнічення. Я з ЕПКТ. Гірше мало що може статись. Школа сидіння з «волоцюгами» та різними кримінальними авторитетами дала про себе знати… Може, тюремні наглядачі це зрозуміли і все ж таки щось більш пристойне, хоч і не по розміру, але знайшли. І більше того, випадково навіть чиста білизна знайшлась.
Розуміючи, що я більше нічого не виграю у цій ситуації, довелось погодитися і на це.

Дорогою до камери я почав галасувати, вигукуючи свої особисті дані у тюремному світі, сподіваючись, що хтось із моїх хлопців теж є в Лефортово і матиме змогу зрозуміти, що вони більше не самі… Мабуть, до мене в цьому слідчому ізоляторі ще ніхто не галасував, бо охоронці були настільки здивовані та перелякані, що почали бити мене і штовхати об стіну. Збіглося все чергове керівництво. Від них я почув таку безліч погроз, що мама рідна… На що я відповів лише одне: «Через загрозу моєму життю та численні погрози, прошу зберегти відеозапис із камер відеоспостереження і що я сідаю на безстрокове голодування до прибуття в слідчий ізолятор мого адвоката чи спостережної комісії»

Такі слова роблять дива. Обличчя катів змінюється миттєво, і вони починають співати зовсім іншу пісню – про те, що ми не порозумілись і про те, що потрібно все забути й почати все спочатку.

Дороги назад вже не було. Голодування. Знов кляте голодування, до якого я був зовсім не готовий, бо організм і так був вже абсолютно виснажений від усіх попередніх випробовувань. Моя вага становила шістдесят три кілограми від колишніх восьмидесяті п’яти. Води в камері не було. Лише з крана. Доводилось пити брудну московську воду. Без води ніяк не вижити. Реакції на голодування не було.

Лише могли лякали мене штрафним ізолятором. А що мені той ізолятор? Я в ньому прожив стільки часу, що дивився на це, як на повернення до рідної домівки

Йшов день за днем. Сон у підвалі дав про себе знати, і я дуже сильно захворів. Мене трясло від холоду. На прогулянку я не ходив, бо не мав сил. В Лефортово прогулянка – це необхідний для виконання захід, але примусити мене вони не могли. Лише могли лякали мене штрафним ізолятором. А що мені той ізолятор? Я в ньому прожив стільки часу, що дивився на це, як на повернення до рідної домівки.

Якось під час ходіння у камері мене похитнуло, і я впав, розбивши собі голову об шафу. Була така собі смуга посеред обличчя. Я зрозумів, що потрібен лікар. Почав бити у двері. Прийшов охоронець, подивився на мене і сказав: «Шта, ломка?». Пообіцяв викликати лікаря, на якого я чекав дві доби, але все ж таки він прийшов. Мені сказали, що при голодуванні ніяке лікування неможливе, але все ж таки ліки дали. Я наковтався пігулок, і в мене почалися спазми у шлунку. Суцільний жах. Безкінечні випробовування… Боже, як я тоді стомився і як я прагнув боротьби…

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG