Доступність посилання

Хтось із них одразу був висланий разом із сім'єю до Марійської АРСР, хтось переїхав сюди трохи пізніше до родичів. Про те, як відбувалася депортація кримських татар, як жилося їхнім сім'ям у республіці й чи мріють вони повернутися на Батьківщину, розповідають Нурі Байрамов, Нурі й Усніє Кемалови.

18 травня 1944 року за наказом головного верховного головнокомандувача й першого секретаря СРСР Йосипа Сталіна кримських татар депортували з Криму. У Радянському Союзі депортація офіційно пояснювалась участю кримських татар у формуваннях, що виступали на боці нацистської Німеччини під час Великої Вітчизняної війни. Згодом влада СРСР, а потім Росії й України визнала депортацію незаконною.

Примусово залишили свою Батьківщину 191 тисяча людей. Більшу частину відіслали до Узбекистану, Казахстану й Таджикистану

За офіційною інформацією, примусово залишили свою Батьківщину 191 тисяча людей. Більшу частину відіслали до Узбекистану, Казахстану й Таджикистану, менші групи до Марійської АРСР, на Урал, до Костромської області й Тули.

До липня 1944 року до Марійської республіки відправили 2066 сімей (9061 людину). У Волжському районі й Волжську поселили 245 сімей (1495 осіб). До 1956 року поселеним у Марійській АРСР кримським татарам було заборонено залишати місця примусового поселення. Після зняття заборони велика частина кримських татар виїхала з республіки, в основному до Узбекистану, де проживала на той момент основна частина народу.

Нурі Кемалов: «Моя душа прагне до Криму»

‒ Мені вже одружитися можна було, коли нас виганяли ‒ я вже в перший клас пішов, у кримськотатарську школу. Мої батьки переїхали не зі мною. Їх відправили до Трудової армії сталінської, а нас, дітей і старих ‒ окремо до вагона товарного завантажили. Куди нас везли, ми самі не знали. Розмови в поїзді були про те, що старших везуть на Урал ‒ топити. Краса. Це хіба було приємно?

Мені розповідали, що коли всіх повантажили у вагон, собака біг від Бахчисарая до самого Сімферополя.

А скільки ми їхали? Півмісяця чи десь так. Доїхали до Ташкента. Там нас вивантажили на площі й почали розподіляти по селищам. Ось у Середній Азії ми ‒ четверо хлопчиків і мати ‒ оселилися. Мати через рік померла через воду ‒ захворіла на дизентерію. Лікарів тоді поруч не було. Вона дуже мучилася.

Потім нас усіх віддали до дитячого будинку. Один хлопчик помер там же. Меджит звали. З дитячого будинку дівчинку, їй було чи два, чи три роки ‒ крихітку ‒ забрали. Її удочерили. Ми залишились утрьох.

Вихователька в дитячому будинку написала по всіх усюдах. І тут у Тульській області знайшовся батько, приїхав за нами й забрав усіх

Вихователька в дитячому будинку написала по всіх усюдах. І тут у Тульській області знайшовся батько, приїхав за нами й забрав усіх. Приблизно в цей же час він дізнався, що до Марійської АРСР потрапило найбільше наших родичів. Тому він вирішив їхати сюди. З 1946 року ми тут. Коли ми приїхали, нас обзивали зрадниками.

Якби я зміг продати свій будинок (у Волжську ‒ КР), завтра б до Криму пішки пішов. Ми дуже хочемо поїхати. Будинок наш тут ми виставили на продаж. Куплять ‒ поїдемо. Поки чекаємо. Родичі в Криму в нас є ‒ повно двоюрідних братів і сестер. Вони зробили так само: продали своє житло в Росії й купили в Криму. Гроші тільки потрібні.

Я все життя прожив тут у Волжську. Але якби раніше пустили назад, я б поїхав уже давно. До цього дозволяли в Криму залишатися тільки на добу чи дві. А зараз продавайте та їдьте. Моя душа прагне до Криму. Я ж пам'ятаю, де жив і де народився. Все одно на Батьківщину хочеться.

Допомогли б нам. Грошима чи що. Навіть якщо ми купимо там ділянку, то треба будуватися, потрібні матеріали. А грошей немає. Роками там не можуть вибудуватися люди.

Усніє Кемалова: «Тут марійці живуть, а я з Криму в Марійському краї»

‒ Мені був один рік під час депортації. Я теж була в Середній Азії з мамою. Старший брат у мене там помер, із 1937 року він був. Я була з мамою, а старша сестра на Урал потрапила з тіткою. Там вона жила. Я в Середній Азії жила, тому говорити почала узбецькою, російською й татарською не могла. Батько нас потім розшукав, і ми потрапили до Тульської області. Сюди, в Марій Ел, я переїхала, коли заміж вийшла.

До Тули приїхала, і тільки узбецькою. Просила не говорити зі мною татарською, розповідала мама. Тому й у першому класі два роки сиділа, бо мови не знала. Потім уже, звісно, навчилася говорити.

На моєму житті сильно позначилося те, що я депортована дитина. З продуктами тоді, наприклад, було важко всім, не тільки татарам. Але в нас був особливий статус. Ми жили на шахті №8, їздили у Щукіне. Постійно доводилося ховатися від міліції. В туалеті в основному. Обзивали нас постійно. Знаєте, це навіть досі не припиняється.

У 20 років я переїхала до Волжська. Все мені було тут незнайоме. Дуже важко було

У 20 років я переїхала до Волжська. Все мені було тут незнайоме. Дуже важко було. Я майже одразу пішла у швейний. Потім у декретну, після майже одразу звільнилася. Вихователькою працювала, одинадцять років на заправній станції. На пенсію вийшла з Серго (АТ «ВО «Завод імені Серго», Зеленодольськ, Татарстан).

У нас сусідка була на громадських ділянках, яка постійно нам говорила: «У Кирим їдьте!». Вона навіть Крим не може правильно сказати. Все одно ж треба людину принизити.

Наш народ культурний, але нас розкидали по всій країні. Хто куди потрапив. Нелегко було, що тут говорити. Якби жили на своїй Батьківщині, всі б разом були, знали б усіх рідних. Дядька ось свого ми взагалі в очі не бачили.

Я народилася в Утузах, Шапітовка зараз називається. Це під Феодосією. Будинок у нас там цілий ще. Хотілося б його повернути, але в нас може просто грамотності не вистачає. Може варто було б за щось зачепитися. Там зараз чотири сім'ї живуть. Коли ми туди їздили, тоді ще Україна була, я ходила до сільради й питала щодо будинку. Але нам сказали ‒ ви в Росії, а тут Україна ‒ нічого не вийде. Зараз зробили Росією, не знаю, чи вийде щось. Не їздила ще. Мені хочеться туди.

Я знаю, що коли туди приїду, то здаватиметься, що там жила завжди

Тут марійці живуть, а я з Криму в Марійському краї. Невже не хочеться на свою Батьківщину? Я знаю, що коли туди приїду, то здаватиметься, що там жила завжди. Близьке все.

Якщо насильно вислали, може бути, саме це й позначається на тому, що хочеться повернутися назад. Якщо людина сама поїхала, то це одне, а якщо вислали, обзивали... Хочеться зі своєю нацією пожити, щоб не чути цих принижень. Хоч і стільки років минуло. Як скажуть: «О, кримська!». «Кримська» ‒ це вже ображає. Я на татар не ображаюся, я тут до мечеті ходжу. Уже два роки вчу арабську, спілкуюся, мене поважають мусульмани. Я не скажу, що зовсім нестерпно, можна жити, але в душі тягне на Батьківщину.

Нурі Байрамов: «Та на хрін мені такий Крим потрібний!»

– Ми з Ялтинського району, село Дегірменкой, зараз село Запрудне. 1944 року приїхали сюди, в бараках жили. Мені було сім років тоді, зараз мені 79. Виходить, одразу з Криму нас сюди привезли, два тижні тягли. Частину наших родичів тоді відіслали до Узбекистану, інших ‒ до Тули, шахта №26.

Тоді, 1944 року, тут (у Волжську – КР) було село, нічого не було. Бараки були тільки. Глухо все. Мати в нас була, нас шестеро. 1946-го одна сестра померла. Потім батько з Тули приїхав сюди. На початку 1944 року з Криму до Трудової армії призвали всіх чоловіків, тому всі сім'ї розділилися. Мабуть, для того, щоб менше пручалися депортації.

Нас сюди привезли, поселили в бараках, давали їжу, потім на роботу розподілили. Батьки у мене тут у підсобному господарстві працювали, потім на Марбум (Марійський паперовий камбінат ‒ КР) перейшли.

Я закінчив сім класів, восьмий ‒ у ФЗО (школа фабрично-заводського навчання) на тесляра. Наприкінці 1957 року пішов до армії, коли повернувся, були вже якісь будинки з брусків у нас. Служив я в Приморському краї, село Промисловка. У Волжському АТП я 41 рік пропрацював шофером ‒ на вантажних, на таксі, на службових. На чому тільки не працював. Я коли з армії прийшов, сів на вантажну, коли син народився 1963 року, дружина попросила не їздити у відрядження. 2001 року я пішов на пенсію. Ось і вся історія.

У Криму ми буваємо, з 1980 року їздимо туди. Я десять разів їздив на машині своїй

У Криму ми буваємо, з 1980 року їздимо туди. Я десять разів їздив на машині своїй. Але нам там сказали: «Давайте, приїжджайте, посмикаєтесь, як ми». Когось там не прописували, комусь жити не давали.

Коли Крим до Росії приєднали, ми хотіли отримати квартиру там, замість зруйнованого будинку. Минулого року ми написали до прокуратури. Прийшла відписка з Москви: «Ми відіслали ваші документи на 25 аркушах до Криму, Сімферополь». Звідти теж відписка: «Ми відіслали ваші документи на 26 аркушах до прокуратури Ялти». Минулого року 14 серпня були в прокуратурі. Ми попросили там знайти наші документи. Нам сказали, що вони мали потрапити до комісії з реабілітації при виконкомі Ялти. Там папери не знайшли.

До прокуратури ми повернулися й написали заяву на ім'я прокурора. Через три тижні нам уже сюди, до Волжська, приходить відповідь, що документи все-таки відіслали до адміністрації Ялти. Там же їх досі не отримали. На цьому все, документів немає.

Спасибі марійцям, чувашам, росіянам і казанським татарам ‒ ніхто нас не ображав. Усі разом у бараках жили. Народ тут дуже хороший. Якщо зараз до Криму поїхати, то нас будуть там принижувати. Так на хрін мені такий Крим потрібний!

Оригінал публікації ‒ на сайті Idel.Реалии

XS
SM
MD
LG