Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Будь-яка суперечка про Крим і Донбас кожного разу приречено впирається в аналогії з Другою світовою. Прихильники Росії наголошують на тому, що події в Криму не дуже схожі на те, що ми звикли розуміти під словом «окупація» та «анексія». У цей момент щоразу думаєш про те, як сильно наша свідомість деформована кінематографом.

Саме кінематографом, а не книгами. Хоча б тому, що кіно лінійне. Будь-яка стрічка ‒ це розповідь історії, причому, за законами жанру, ця історія завжди драматургічно вибудувана. Вся дія рідко виходить за рамки 120-ти хвилин, протягом яких ми спостерігаємо зав'язку, розвиток, кульмінацію і розв'язку. Найчастіше сюжет не має протиріч, ролі розподілені, а градус драматургії регулюється за допомогою великого плану і звукового супроводу.

Люди ‒ візуали, нам простіше сприймати картинку, ніж текст, і тому ми стаємо заручниками тієї традиції, що притаманна кінематографу. Важлива сцена обов'язково йде в супроводі литаврів і фанфар, ключова подія ‒ з героїчною напругою сюжету, зраду і підлість не можна сплутати, тому що фоном йдуть потрібні ноти.

Кіно подарувало нам минуле, саме воно вклало нам у голови уявлення про минуле

Кіно подарувало нам минуле, саме воно вклало нам у голови уявлення про минуле. Коли ми говоримо про Олександра Невського, то згадуємо не перегорнуту енциклопедію, а однойменний фільм з артистом Черкасовим у головній ролі. Коли говоримо про Петра Першого ‒ то згадуємо «Юність Петра» і «Росія молода». А коли ми говоримо про війну, окупацію, репресії ‒ то згадуємо всю ту кінокласику, що знята про першу половину минулого століття.

Навіть естетично вся перша половина ХХ століття для нас ‒ чорно-біла. Всьому виною монохромна картинка: чорно-білий Штірліц ходить чорно-білими коридорами, чорно-біла Лені Ріфеншталь знімає чорно-білий «Тріумф волі». Революції, світові війни, репресії, Рейх, розкуркулення, Сталін, доноси ‒ все це ми бачимо в найкращому випадку на сепіях.

Тому немає відчуття, що воно поруч, що воно здатне бути з нами, адже ми кольорові, а на хроніці чорно-біле розстрілює чорно-біле. Ми не проектуємо це на себе, тому що є ілюзія, ніби наш повноколірний світ відрізняється від того, який на монументально-монохромному архівному відео. Старі фотоальбоми дозволяють нам зазирнути в минуле, але вони погано можуть впоратися з роллю емоційної машини часу.

А життя до того ж знімає не художнє кіно, а документальне. Загальним планом, без склеювань, з рваним темпоритмом і інтонаційними просіданнями. Його зйомки незачесані, без заздалегідь розставлених акцентів, вони здатні на найнесподіваніші сюжетні кульбіти і сценарні повороти. Але найголовніше, що звичка до кінодраматургії позбавляє нас головного розуміння: буденності зла.

Що для нас війна? Танкові клини, битви за сто тисяч солдатів, добро з одного боку барикад, зло з іншого, «все для фронту, все для перемоги», авіанальоти, партизани.

Що для нас окупація? Неодмінно танки, люди в чорній формі, терор від першої до останньої сцени, масові розстріли і тортури.

Людина, в першу чергу, часто хоче не перемоги, а миру, і якщо цей мир можливий без перемоги ‒ то вона не буде проти

Чого хоче будь-яка нормальна людина в кіно? Перемоги над ворогом, заради якої вона готова пожертвувати всім, піти в підпілля, ризикнути життям і пустити на вітер майно.

А потім трапляється життя і виявляється, що все не зовсім так. Що окупація ‒ це не обов'язково річки крові і комендантська година, але, в першу чергу, повсякденність дрібного побуту. Що війна може йти паралельно торгівлі і навіть без формального «іду на ви». Що людина, в першу чергу, часто хоче не перемоги, а миру, і якщо цей мир можливий без перемоги ‒ то вона не буде проти.

І якщо естетичний розрив ще можна подолати ‒ розфарбувати старі стрічки або зняти нові ‒ то з етичною ілюзією все буде куди складніше. Тому що люди різні, хочуть дивного, вони не завжди вписуються в той самий кіношаблон, який ділив усіх на героїв, ворогів і пристосуванців. Обов'язково виявиться, що життя ‒ нелінійне, що доля не оперує категорією «справедливість», що ворог здатний на ситуативне добро, а герой ‒ на не менш ситуативне зло.

Бути негідником ‒ це не обов'язково писати доноси. Це і зокрема не помічати того, як їх пишуть інші

Ми відвикли називати речі своїми іменами, тому що кінематограф нас привчив до сюжетної драматургії. Але якщо ви вважаєте, що авторитарний режим ‒ це той, при якому в живих залишається один сходовий проліт із під'їзду, то доведеться вас розчарувати. Це буденність дрібного зла. Репресії ‒ це не обов'язково концтабори в передмістях. Це серед іншого, коли саджають заради звітності, заводять справи заради нових зірок на погонах, відмовляють у виправдувальному вироку на прохання дружнього відомства. Бути негідником ‒ це не обов'язково писати доноси. Це і зокрема не помічати того, як їх пишуть інші.

Кінематограф відучив нас від цього. Зате привчив до несуперечності, темпоритму, заздалегідь розставлених акцентів і нездатності переплутати добро і зло. Але, зрештою, це наша проблема, а не кінематографа.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG