Доступність посилання

29 вересня минають 75 роковини трагедії, що сталася у Бабиному Яру. Впродовж двох днів нацистські окупаційні війська, частини СС та поліції розстріляли там майже 34 тисячі євреїв. Загалом за час німецької окупації Києва у Бабиному Яру вбили понад 100 тисяч людей. Землі урочища поховали також українських націоналістів, ромів, радянських підпільників та пацієнтів психіатричної лікарні. За часів Радянського Союзу про справжню історію Бабиного Яру воліли не згадувати, щоб не пробудити національних почуттів у жодної нації, кажуть історики. Також вони зауважують – щоб не допустити повторення трагедії у будь-якій формі, не можна допускати воєн і поширення мови ненависті.

Свідків, які бачили трагедію Бабиного Яру на власні очі, майже не залишилось. Одна з тих, кому вдалося уникнути розстрілів – киянка Раїса Майстренко. 29 вересня 1941 року трирічну дівчинку врятувала її українська бабуся, яка взяла із собою паспорт. Дивовижним чином Раїсі вдалося запам’ятати ті події. За її словами, вона пам’ятає, як колона людей підійшла до траншеї, вкритої дошками, на якій розділяли сім’ї та сортували людей.

Військовополонені засипають розстріляних у Бабиному Яру. Кадр з німецької фотохроніки

Військовополонені засипають розстріляних у Бабиному Яру. Кадр з німецької фотохроніки

«Бабуся Таня проводжати нас пішла, добре, що вона взяла із собою паспорт. Коли я вже потрапила до неї на руки, вона постійно хрестилась у цій метушні й кричала, що вона «росіянка». Поліцай відповів: «Чого репетуєш? Тут всі жиди!». Він розмахнувся розбити мені голову. Бабуся плече підставила, а він їй плече й розбив. Потім підійшов німець, взяв бабусю за комір і запитує: «Юде?». Бабуся ж кричала, що вона «росіянка», хрестилась постійно. Він штовхнув ії в натовп. Люди почали розступатись, і вона на краю між залізними «їжаками» кинулась тікати в бік кладовища. В нас почали стріляти, але вона продовжувала бігти. В нас вони не поцілили. Вона бігла по кладовищу скільки було сил, а потім впала серед могил. З нами ще дівчинка побігла років дванадцяти. Кущі над нами шелестіли і бабуся нам шепотіла: «Тихіше, тихіше!». Щоб нас не знайшли, вона нас заспокоювала», – згадує Раїса Майстренко.

Тривалий час у Радянському Союзі воліли не згадувати про трагедію. Тогочасна владна верхівка погано ставилася навіть до того, що люди приходили до Бабиного Яру вшанувати пам’ять загиблих. Про це каже директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг.

Це були місця, які не любила радянська влада – вони розганяли людей, влаштовували провокації, саджали людей за ґрати, коли на 15 діб, а коли й на більші строки

«Ще в 70-ті роки я був одним з тих десятків, тисяч людей, які ходили до Бабиного Яру, щоб згадати загиблих. Так само, як ходили люди до пам’ятника Шевченку, в роковини його перепоховання чи його народження. І це були місця, які теж не любила радянська влада – і там, і там вони розганяли людей, влаштовували провокації, саджали людей за ґрати, коли на 15 діб, а коли й на більші строки. Я ходив в ті 70-ті роки, ходив щороку, і не я один, практично всі, у кого там були поховані їх близькі чи розстріляні. В ті роки тролейбуси туди не йшли, таксисти відмовлялися туди везти. Довгий час це було дуже незручно владі, що люди приходять», – каже Леонід Фінберг.

За словами директора українського Інституту вивчення Голокосту «Ткума» Ігоря Щупака, у радянської влади були причини для замовчування того, що відбувалося у Бабиному Яру.

Це могло пробудити більше національних почуттів і не тільки у євреїв, але й в інших

«По-перше, і головне з точки зору ідеологічної, радянська влада не могла відокремлювати євреїв від інших народів, які складали так званий єдиний радянський народ, тому що це могло пробудити більше національних почуттів і не тільки у євреїв, але й в інших. Звичайно, що інколи запитують: навіщо виділяти жертв війни та жертв Голокосту – євреїв? Відповідь одна – виділяємо не ми, виділив Гітлер», – каже Ігор Щупак.

Вшанування пам’яті жертв розстрілів у Бабиному Яру, Київ, архівне фото

Вшанування пам’яті жертв розстрілів у Бабиному Яру, Київ, архівне фото

Політика Радянського Союзу по відношенню до євреїв змінювалася. Про це каже і колишній дисидент, письменник та громадський діяч Іван Дзюба, який виступив з промовою до євреїв та українців на відомому «несанкціонованому» мітингу під час двадцять п’ятих роковин трагедії. Він згадує – до 1966 року до Бабиного Яру приходили люди, але це не мало масового характеру. А на двадцять п’яті роковини люди прийшли масово, бо не могли більше тримати біль всередині, згадує Іван Дзюба.

Маємо протистояти спробам посіяти підозри, недовіру, перекладати один на одного якісь провини. Має бути добра воля до спільних справ

«Коли ми прийшли туди, я був страшенно вражений картиною: пагорби, які умовно називаються Бабиним Яром, бо там, по суті, багато ярів, – все це було вкрито людом. Але це не був натовп, це була жива людська маса. І в повітрі була атмосфера болю, німого болю. От ця німота, ніби, вимагала слова. Я говорив про те, як важко й гірко усвідомлювати, що ця трагедія відбулась на українській землі. Я говорив, що соромно, що антисемітизм живий на різних рівнях, про те, що ми повинні зробити висновки з того, що ця влада увесь час нацьковує одні національності на інші і вона б хотіла, щоб українці проти євреїв виступали, а євреї проти українців. Я сьогодні міг би тільки повторити це, бо воно, на жаль, залишається актуальним, не такою мірою, але все ж таки. Залишається необхідність нам бути разом і продовжувати ту традицію, яку наші великі попередники залишили нам. Ця робота має продовжуватись, маємо протистояти їхнім спробам посіяти підозри, недовіру, перекладати один на одного якісь провини. Має бути добра воля до спільних справ», – сказав Іван Дзюба в інтерв’ю Радіо Свобода.

Українсько-єврейський діалог має давню історію, ми на поворотному пункті – Грицак

Слова Івана Дзюби до обох народів досі залишаються актуальними, каже історик та публіцист Ярослав Грицак.

«Колись сказала дуже добре про це Мадлен Олбрайт (держсекретар США у 1997-2001 роках – ред.): «Примирення між народами – це як їзда на велосипеді. Як тільки перестаєш крутити педалі, то одразу падаєш». Так само і в цьому випадку – українсько-єврейський діалог має давню історію, відносини мають стару історію. Відзначення 75-річчя показує, що ми на поворотному пункті, на доброму поворотному пункті, сподіваюся».

Публіцист також додає: мінімальне, що треба зробити, щоб не допустити повторення трагедії у будь-якій формі, – це не допускати війни та поширення мови ненависті. Водночас він зауважує, що не можна мовчати про контроверсійні сторінки в історії, коментуючи слова президента Ізраїлю Реувена Рівліна в українському парламенті про те, що українці, а особливо члени ОУН, причетні до масових убивств і переслідування євреїв у роки Другої світової війни.

Немає жодної політичної сили фактично в світі чи країни, яка так чи інакше не була причетна до Голокосту

«Вважаю, що треба визнати. Немає сумнівів, що члени ОУН були причетні до цих убивств, на це є докази. Питання тільки в тому, що треба з’ясувати: які члени, кого вони представляли, діяли самостійно чи з наказу організації. Припускаю, що наказу організації ніколи й не було. Організація ОУН є великою і складною, там могли бути різні люди. Найгірше сказати: ні, там нікого не було, ми не винні. Це дурня, тому що всі винні були. Проблема і горе Голокосту полягає в тому, що немає жодної політичної сили фактично в світі чи країни, яка так чи інакше не була причетна до Голокосту», – каже Ярослав Грицак.

Натомість історик та політолог Олександр Палій зауважує: слова президента Ізраїлю про те, що більшість українців була байдужою до єврейської трагедії, не відповідають дійсності, адже чимало українців ризикували життям своїм і своїх близьких, щоб врятувати євреїв.

XS
SM
MD
LG