Доступність посилання

logo-print

Спеціально для Крим.Реалії

Склалося так, що доля не раз закидала мене до Севастополя. У радянські часи я там служив у війську – аеродром Бельбек, той самий, де 2014-го полковник Юлій Мамчур відмовився здаватися окупантам. Після Чорнобиля видихував там радіоактивний пил. Був у всіх музеях. У новітні часи їздив читати лекції офіцерам Військово-Морських Сил України. І неодноразово відпочивав із дітьми. А на додачу до всього в місті живуть мої родичі (імена і прізвища не називаю з відомих причин). Отож знаю Севастополь не за чиїмось переказами, тому можу поєднати інформацію, взяту з мас-медіа, із тим, що бачив на власні очі.

Те, що після відновлення української незалежності не були використані всі можливості для «змістовної українізації» (не тільки й не стільки мовної) на Кримському півострові й у Севастополі зокрема – це банальність. Те, що офіційний Київ вимагав від місцевих політиків бодай позірної лояльності й не більше, а водночас заплющував очі на антиукраїнську активність мера Москви Юрія Лужкова в Севастополі – це теж трюїзм. І те, що в Києві не звертали увагу на демарші депутата Держдуми «від Москви й Севастополя» Володимира Лисенка й заяви того ж Лужкова про «споконвічно російський Крим» і Севастополь як «11-ту префектуру Москви» – теж добре відомо. Але все ж зберігався хиткий баланс сил. Хоча, скажімо, напередодні 10-ї річниці незалежності України в газеті «Слава Севастополя» з’явилася публікація за підписом тодішнього голови міської держадміністрації Леоніда Жунька. То було привітання Лужкову з нагоди чергового дня російської столиці. У тексті звертали на себе увагу заяви на кшталт: «Севастополь як молодший брат Москви», «щороку зростає вплив Москви в Севастополі» тощо. Жунько змушений був виправдуватися – то, мовляв, якийсь клерк готував статтю…

Після приходу до влади Володимира Путіна офіційний Київ почав у Севастополі відступ по всьому фронту. І ніхто вже ні за що не вибачався

А от після приходу до влади Володимира Путіна офіційний Київ почав у Севастополі відступ по всьому фронту. І ніхто вже ні за що не вибачався.

От тільки декілька знакових подій літа 2002 року. 21 серпня, напередодні Дня Незалежності, севастопольську владу у програмі «Вирішуємо разом» представляв заступник голови міськдержадміністрації Іван Куликов. Основний час ефіру був зайнятий проблемами транспорту, водопостачання, житлового будівництва, торгівлі – тим, що завжди й усюди хвилює людей, у великих і малих містах. Але говорив Іван Куликов і на загальнополітичні теми, зокрема, про українсько-російські стосунки і про місце в них Севастополя. У нас, мовляв, російське коріння, діти наші ходять до російських шкіл, і це нормально. Нехай президенти України й Росії приїздять до нас, змагаються між собою, роблять корисні справи, зводять будинки тощо, а ми будемо обирати (кого? що? президентів? Вітчизну? сказано не було). І ще прикметні вислови на ту ж тему: ми однієї крові, ми ведемо роботу, щоб зняти кордони між слов’янськими державами. Ось так говорив один із керівників структури, яка – в рамках загальнонаціональної системи державних адміністрацій – була покликана за Основним Законом забезпечити проведення єдиної політики в масштабах країни. При цьому Іван Куликов користувався в місті репутацією одного з найбільш проукраїнських керівників держадміністрації… І не дивно: у ті часи керівником одного з її управлінь працював такий собі Іванов, який 1998 року вимагав під приводом біологічної несумісності українських і російських моряків вивести з міста Військово-Морські Сили України…

Сам День Незалежності теж був ознаменований прикметними речами. Тижневик «Севастопольская правда» – орган міськкому КПУ, що виходить друком під гаслом «За соціалізм, радянську владу, єдиний Союз» – жодних «пролетарів усіх країн», як це мало би бути в комуністів. «Геть ганебну, злиденну, націоналістичну незалежність!» – закликала газета. А її редактор товариш Гальчинський писав, що встановлення в місті до свята пам’ятного знаку на честь Військово-Морських Сил України – це «нахабство», і назвав цей знак «каменюкою», яку, мовляв, «закинули» на «священне для севастопольців місце». Тобто орган легальної парламентської партії відкрито закликав до знищення Української держави, і влада на це не звертала уваги.

Натомість міський офіціоз – російськомовна «Слава Севастополя» (яка на виборах того року з усієї сили підтримувала прокучмівський блок «За єдину Україну») – вмістила виступ голови виконавчої влади міста Леоніда Шунька, де той назвав День Незалежності «головним загальнонаціональним святом»; але водночас сама газета у випуску від 24 серпня примудрилася «забути» привітати читачів із цим «головним святом». Не забувши на першій сторінці прокоментувати черговий указ Володимира Путіна…

Привітання містило одне дуже цікаве речення: «Чергову дату своєї 219-літньої історії Севастополь зустрічає як місто двох дружніх держав»

А за два місяці перед цим «Слава Севастополя» надрукувала привітання тодішнього прем’єра України Анатолія Кінаха місцевій економічній і політичній еліті (пан Кінах принагідно згадав, що очолює ще й Партію промисловців і підприємців та Спілку підприємців) з нагоди чергової річниці міста. Привітання містило в собі, поряд із традиційними люб’язностями, одне дуже цікаве речення (цитую за «Славою Севастополя» від 17 червня 2002 року): «Чергову дату своєї 219-літньої історії Севастополь зустрічає як місто двох дружніх держав». У міжнародному праві «місто двох держав» означає кондомініум, тобто спільне управління й володіння певною територією. На це бурхливо зреагували певні сили. Часопис російської общини Севастополя заявив буквально таке: прем’єр України все зрозумів; справа за визнанням Леонідом Кучмою політичних реалій. Севастополь має перебувати під спільним російсько-українським керуванням! Отож свідомо чи несамохіть, із підказки апарату чи за власною волею прем’єр України створив прецедент визнання «прав» Російської Федерації на Севастополь. Утім, спростування – мовляв, хтось перекрутив слова прем’єра – у «Славі Севастополя» не було.

Слова підкріплювалися справами. Військовики РФ траплялися мені на міських вулицях частіше, ніж українські. Візуальні спостереження збігаються з об’єктивними даними. Ось що писав з цього приводу військово-політичний експерт Богдан Кримський у тижневику «Українське слово» за 22-28 травня 2003 року: «2000 року бойові частини морської піхоти ЧФ РФ (а саме вони здатні реально контролювати місто) за чисельністю дорівнювали бойовим частинам України в Севастополі. Зараз вони мають у місті бригаду морських піхотинців і батальйон охорони, понад 150 одиниць бронетехніки й артсистем, і планується подальше їх посилення. Всі ж українські підрозділи такого типу офіційний Київ прибрав із Севастополя… Уже цього року російський гарнізон Севастополя вчетверо переважатиме український». Тобто 2002 року, про ситуацію в якому я писав вище, це переважання вже існувало, тільки ще не чотириразове…

А для того, мабуть, щоб Росія мала менше проблем з утриманням такого числа своїх військовиків у Севастополі, у міському транспорті рішенням міськради військовики строкової служби Росії мали право на безкоштовний проїзд. А на додачу міськдержадміністрація знайшла 25 мільйонів гривень, щоб збудувати дитячий садок для дітей російських військовослужбовців Чорноморського флоту в бухті Козача, де дислокувалася бригада морської піхоти ЧФ РФ (натомість не бажаючи виділити гроші на будівництво єдиної в Севастополі української школи-колегіуму). Мабуть, це була унікальна в сьогоднішньому світі ситуація, коли громадяни однієї країни замість того, щоб одержувати прибуток від розташування на її території чужоземної військової бази, ще й фінансово підтримували функціонування цієї бази.

Тільки за 200-2002 роки в місті з’явились аж 19 пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених часом третьорядним постатям й подіям, – але обов‘язково таким, які прив’язували Севастополь до російської імперської й радянської, не менш імперської, традиції

Що ж стосується символічного виміру життя Севастополя в ті роки (а символ – це не просто знак, це дороговказ у майбутнє), то вулиці і площі тут майже не мали символів українськості. Натомість тільки за 200-2002 роки в місті з’явились аж 19 пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених часом третьорядним постатям й подіям, – але обов‘язково таким, які прив’язували Севастополь до російської імперської й радянської, не менш імперської, традиції. Я вже не кажу про монумент Леніну, який донині височіє над містом як імперський символ – хоча йдеться про вшанування в «місті флотської слави» політика, який не тільки особисто наказав потопити 1918-го Чорноморський флот, щоб він не дістався Україні, не тільки дав команду 1921-го жорстоко розправитися з повсталими балтійськими моряками, а й відверто, у чомусь навіть параноїдально, ненавидів бойовий флот як такий і наприкінці свого правління – «нам досить мати не флот, а флотішко». Проте логіка в боротьбі з радянсько-російською імперською міфологією безсила – і тому саме на посилення всіма засобами цієї міфології й на відторгнення севастопольцями реалістично-критичного погляду на світ працювали могутні пропагандистські органи Чорноморського флоту Росії в місті та їхні дочірні засоби масової дезінформації.

Отож, на мою думку, саме початок 2000-х, саме перші роки правління Путіна (що супроводжувались мобілізацією ним колишньої агентури КДБ по всій Україні й не тільки), саме прихід до найближчого оточення Леоніда Кучми й до уряду прихильників беззаперечної орієнтації на Москву, що відбувся тоді ж, і стали першим етапом фактичної здачі офіційним Києвом Севастополя. На якийсь час ці процеси були загальмовані (але не зупинені) Помаранчевою революцією; вони істотно пришвидшилися за президентства Януковича, а 2014 року вилилися в окупацію міста, яке й перед цим перебувало вже майже під повним контролем Кремля. Які «лакомства нещасні» збиралися отримати в обмін на здачу Севастополя ті чи інші «сильні сюди» України? Навряд чи про це можна буде в деталях дізнатися до того часу, коли відчиняться двері архівів Кремля й Луб’янки. Проте одне в мене не викликає сумніву: 2014-го йшлося не про «стихійні виступи» й не «геополітичну імпровізацію», а про завершення довготривалого процесу, в якому брав участь офіційний Київ.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG