Доступність посилання

logo-print

Ольга Афанасьєва: 767 днів невідомості. Початок пекла


Ольга Афанасьєва

Ольга Афанасьєва

На вулицях люди в масках, із автоматами. Над будинком ‒ крутяться вертольоти. Дорогами рухається військова техніка. Відчуття невідомості, страху. Нерозуміння того, що відбувається.

Цієї весни й розпочалася найбільш трагічна сторінка історії моєї сім'ї. Вона перекрила розкуркулення прадіда, битву за Сталінград діда та його полон, смерть мого батька, військового судді. Арешт мого сина, Геннадія Афанасьєва, найдорожчої для мене людини.

Мирні мітинги, кинуті напризволяще голодні українські солдати у військових частинах, бездіяльність влади й формування думки «аби не було війни». З цього все й розпочалося. Перевтілення абсолютно мирної людини, що має тверду життєву позицію, в «терориста», який збирався підірвати пам'ятник Леніну, Вічний вогонь, залізничний вокзал у Ялті, якого не існує, лінії електропередач, мости й усе те, на що у Федеральної служби безпеки (ФСБ) Росії вистачило фантазії.

Молодь об'єдналась. І, звісно, маючи лідерські задатки, Гена був організатором багатьох мирних громадянських ініціатив. Діти організували медичні курси, навчання волонтерів наданню першої медичної допомоги на випадок збройних конфліктів і зіткнень. Закупили аптечки, роздали волонтерам. Збирали гроші на речі першої необхідності і продукти для солдатів, які залишилися без забезпечення, заблокованими у військових частинах у Сімферополі. Ми варили вдома гречану кашу, по п'ять кілограмів за раз, намагаючись зробити її смачнішою приправами й цибульно-морквяною піджаркою, розкладали її у трилітрові банки, замотували в газети й рушники, щоб «діти», як я їх називала, змогли з'їсти її хоча б теплою. Адже ці солдати були приблизно одного віку з моїм сином. А діти, вони і є діти, незалежно від того, у якій армії служать.

Я розуміла небезпеку ситуації для Гени і його соратників. Але розуміла, мабуть, не до кінця

Я розуміла небезпеку ситуації для Гени і його соратників. Але розуміла, мабуть, не до кінця. Постійно картаю себе за те, що не змогла врятувати його від того жаху, який йому довелося пережити. Був тривожний дзвінок із ФСБ: вгамуйте сина, інакше буде біда. А як його вгамувати? Вдома з'являлися балончики з фарбою, медичні аптечки, Гена до самого ранку сидів за комп'ютером, щось записував, лунали постійні телефонні дзвінки... Я дуже хвилювалася, намагалася сказати йому, що ситуацію важко виправити й вона має вирішуватися на державному рівні... Сталося так, як сталося. Думаю, що пройшовши шлях тортур, одиночного ув'язнення, всі випробування тюремного життя, якби можна було прожити цей час заново, він учинив би так само. Я поважаю його стійкість, життєву позицію й пишаюся своїм сином. Геннадій Афанасьєв, четверте покоління батьків, якими можна пишатися!

«9 травня 2014 року. Сімферополь. Початок пекла»

Увечері 9 травня 2014 року, приблизно о 18 годині вечора, пролунав дзвінок мого мобільного телефону, страшний дзвінок: «Ваш син, Афанасьєв Геннадій Сергійович, затриманий»

Напередодні Гена попросив фотографію діда, щоб, як і щороку, пройти з його портретом у «ході пам'яті» на Параді Перемоги. Домовився зі своєю дівчиною про побачення. Я поїхала з друзями й мамою до Севастополя. Гена залишився в Сімферополі. Увечері 9 травня 2014 року, приблизно о 18 годині вечора, пролунав дзвінок мого мобільного телефону, страшний дзвінок: «Ваш син, Афанасьєв Геннадій Сергійович, затриманий. Перебуває в ізоляторі тимчасового утримання (ІТУ) в Сімферополі».

Шок. За що? За кашу? Чи я нічого не знаю про сина?

Телефоную знайомому міліціонеру: що сталося? Через п'ять хвилин інформація: все дуже погано, «сидітиме» багато років. Паніка. Мама не дала виїхати одразу ж. Трясуться руки, трясеться кожен орган усередині мого тіла. Шоковий стан. У всіх, хто поруч зі мною.

Трясуться руки, трясеться кожен орган усередині мого тіла. Шоковий стан. У всіх, хто поруч зі мною

Поїхала з Севастополя о 4 ранку. Одна. Зі своєю страшною бідою. Уже без сина. У невідомість.

Невідомість виявилася нескінченною, завдовжки в ціле життя, у 767 днів.

Зайшла додому, все перевернуте. Зрозуміла, що був обшук. Я знала, що нічого не знайшли. У квартирі не було нічого забороненого. Відчуття таке, ніби в душу тобі наплювали. В той момент я втратила дім. «Без нічого» пішла до мами. Поверталася тільки за особистими речами. Втрачений назавжди наш улюблений будинок. Викрадений син. І порожнеча...

За іронією долі, ІТУ розташоване у дворі будинку моєї мами, тепер уже нашого з нею дому. Виходжу на балкон, дивлюся на вікна ІТУ й думаю, що там, як мій син, що робити. Розгубленість, безвихідь, нерозуміння, відчай, страх. І знову невідомість... Перша передача. Дезодорант у склі не передати, одеколон можна, шнурки зі взуття і спортивного одягу потрібно витягнути... Запам'яталося упереджене ставлення працівників ізолятора, які дивилися на мене так, ніби я сама злочинниця, або моєму синові вже винесли вирок і його провина доведена. Так, і як потім виявилося, Гена не отримав жодної передачі до ІТУ.

З'явився державний адвокат, він одразу говорив про те, що Гена винний, що краще це одразу визнати, «будемо боротися хоча б за десятку»

З'явився державний адвокат за призначенням, який захищає інтереси «держави», але не свого клієнта, не Гени. Вимагання грошей. 100 доларів за кожне відвідування, нескінченні його дзвінки ‒ вимоги. Він одразу говорив про те, що Гена винний, що краще це одразу визнати, «будемо боротися хоча б за десятку» і навіть дозволяв собі підвищувати на мене голос, коли я наполягала на повноцінному адвокатському захисті. Сподіваюся, його ім'я і прізвище увійшло до списку «Сенцова-Кольченка».

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG