Доступність посилання

ТОП новини

Дружина кримського політв'язня: в моєму житті все змінилося (закінчення)


Раптово розпочалась якась метушня. Зайшов головний, у погонах і зірках, сказав, що Коломієць може їхати додому. Андрія посадили до машини й навіть без пакету на голові повезли. Але попросили голову нагнути, а як він нагнув, так по голові і тріснули. (Закінчення. Початок ‒ тут).

Вирушили в сторону міста Нальчика й у підсумку доїхали до міста Чегем. Оперативники вийшли й підійшли до якогось таксиста. Почали домовлятися. Таксист відмовлявся щось робити, а його змушували. Андрія вивели і сказали, щоб сідав у таксі та їхав додому. Таксі рушило, але не встигло проїхати хоч якоїсь відстані, як транспортний засіб оточили співробітники ФСБ. Силовики одразу ж розпочали обшук і зовсім «випадково» під пасажирським сидінням Андрія знайшли 150 грамів наркотичного засобу, який «нібито» належав йому. Андрій одразу повідомив при понятих, що його підставили, щоб слідчі взяли належний змив із рук і носового трикутника. Це могло довести, що Андрій до наркотиків не торкався й поруч із ними не був. Але слідство цих експертиз не зробило. Значить, було що приховувати...

І знову. Поняті. Допити. 17 травня рано вранці знову прийшов Степан Боровиков, співробітник центру «Е», й почав із таких слів: «Ти хотів повіситися? Можеш повіситись. Я тебе закрию щонайменше на 4 роки. За що? За Майдан. Якщо не підпишеш усього, я укатаю Галю. Гранати, патрони... Ну ти розумієш?»

У відповідь захисники лише говорили: «Ти нічого не зробиш, це система...»

Було багато чого ще, але Андрій не розповідає мені... Андрій підписав папери. Після він пояснював слідчому й адвокатові, що його змусили. А у відповідь захисники лише говорили: «Ти нічого не зробиш, це система...»

Через два тижні мене Степан Боровиков викликав до відділення на допит, де як раз і був Андрій. Сподіваючись на можливість його побачити, я поїхала. Було страшно. Мене завели до кабінета й розпочали допит. Агент ФСБ одразу ж пригрозив, що я зобов'язана давати правильні свідчення», а саме, що Андрій Коломієць постійно кричав гасла «Москаляку на гілляку», «Слава Україні, героям Слава» й так далі. Обіцяли мені, що, в найгіршому випадку, його просто депортують, і потім я зможу поїхати до нього.

Йому одягали канцелярські прищіпки і пропускали струм, щоб він усе визнав і підписав

Я пам'ятала: «Маська, нікому не вір...» Я відмовилась і сказала, що говоритиму тільки правду. Все ж мене завели до Андрія в кабінет, у якому його утримували. Від туги за ним мені хотілося його здавити в своїх обіймах, але коли я його обійняла, він скорчився і сказав мені: «Кошенятко, мені боляче, не обіймай мене так сильно, всі ребра болять». Тільки тут я роздивилася його ‒ на зап'ястях були свіжі рани. Тоді він мені й зізнався, пробурмотів, що йому одягали канцелярські прищіпки і пропускали струм, щоб він усе визнав і підписав. Але все це було крадькома, напівнатяками, більшість із яких я насправді розумію тільки зараз. Адже він мені не міг толком нічого сказати, там же сиділи співробітники центру «Е».

Так мене викликали на допит кілька разів, поки на одному з допитів я не побачила кримських слідчих і не почула слова про Майдан. Потім вони називали прізвища Андрію: Краснов, Костенко й так далі. Кримські слідчі наголошували, що він їх знає чи пов'язаний із ними. Андрій же відповідав, що дійсно був на Майдані, але був один, за власною ініціативою, через громадянський обов'язок, і нічого не знає про них.

В один із днів я йшла на роботу, коли Андрійко зателефонував мені. Сказав, що везуть до Криму й судитимуть там за підкинуті в таксі наркотики... і щодо Майдану. Я втратила свідомість, а коли прийшла до тями, той номер був вимкнений.

Уже рік і чотири місяці утримують у Криму Андрія Коломійця. Його засудили за сфабрикованою справою на 10 років суворого режиму

Уже рік і чотири місяці утримують у Криму Андрія Коломійця. Його засудили за сфабрикованою справою на 10 років суворого режиму. Під тортурами він зізнався нібито в тому, що хотів спалити на Майдані двох співробітників Беркута за допомогою коктейлю Молотова. Було це в Україні, а судять смішним чином у Росії. Апеляцію ми написали й чекаємо оскарження. Андрій боїться розповідати про свої проблеми, адже є постійна загроза погіршення становища. Але я все таки розпитала його про умови утримання, адже вірю: чим більше ми зможемо розповісти людям, тим більше люди зможуть нам допомогти, зрозумівши нашу біду.

У його камері утримання є шість спальних місць, на яких розташовуються від 8 до 10 осіб. Час для сну Андрія ‒ з 20 до 4 ранку. Весь інший час йому необхідно проводити на ногах, адже всі інші місця займають «наступні».

Туалет у камері прикритий прозорою саморобною фіранкою. Дуже сильно смердить в усьому приміщенні, до того ж санвузол розташований поблизу ліжок, тому всі, хто перебуває всередині, задихаються. Навіть кормове віконце їм дозволили відкрити після маленького «бунту».

Величезна проблема ‒ клопи. Хлопців по-справжньому з'їдають живцем

Величезна проблема ‒ клопи. Їх дійсно дуже багато. Хлопців по-справжньому з'їдають живцем.

Медичної допомоги не докличешся, а якщо хтось і приходить, то окрім анальгіну нічого не дає. «Анальгін» ‒ ліки від усіх хвороб. Хоч рекламний слоган пиши. Ліки взагалі проблемно отримати навіть у передачі, тому що вимагають чеки й сертифікати на кожен препарат.

Що стосується харчування, то їжа навіть для худоби не годиться. Картопля ‒ зелена й гірка, капуста ‒ дуже кисла, а після того, як її з'їси, майже в усіх болить живіт і починається печія.

Андрій залишається вірним своїй державі. Україні. Відмовляється отримувати громадянство. За це піддається тиску зі сторони ув'язнених. Та й, у цілому, всі співкамерники, з його слів, поділяються на проукраїнських і проросійських, у більшості ‒ проросійські. Андрію приписують клички «бандерлог», «майданівець»...

Я вірю, що ми вистоїмо, що переможемо. А ще ми вирішили одружитися

Але нічого. Я вірю, що ми вистоїмо, що переможемо. А ще ми вирішили одружитися. Нехай і в слідчому ізоляторі. Ми перевірили свої почуття й у горі, й у радості. Я з ним до кінця. Готуюся виїхати до Андрія у Крим на побачення, а можливо й весілля.

І ось мій останній лист йому:

«Здрастуй, мій коханий, дорогий чоловіку, мій бідний Андрійку. Дуже часто думаю про те, як ми з тобою познайомилися, і шкодую, що я дозволила тобі приїхати до мене. Краще б я приїхала до тебе. Думаю, ваша держава зі мною б так не вчинила, як вчинила моя держава з тобою.

Я розлучилася, і в моєму житті з'явився ти. Країна мене залишила й ніхто мені не допомагав. Тільки ти приїхав до мене, тільки ти мене витягнув, тільки ти годував моїх чотирьох дітей. Думала, що ніхто нас розлучити не зможе. Виявилося, ні, можуть...

Ти дуже далеко від мене, мені дуже боляче прожити й день без тебе. Діти постійно запитують, і мені доводиться брехати, що ти нібито поки на роботі ‒ я не можу їм пояснити, що в нас торжествує беззаконня.

Так довго не могли ми з тобою зареєструватися. Я не можу без тебе. Я б дуже хотіла стати твоєю дружиною й виїхати куди-небудь подалі».

Галина Заліханова, цивільна дружина кримського політв'язнів Андрія Коломійця

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG