Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Усе частіше звучить думка, що справжню незалежність Україна здобула лише 2014 року ‒ за підсумком Майдану. Того самого, який був нічим іншим, як повстанням проти узурпації влади Віктором Януковичем. І з цією ідеєю сперечатися доволі складно.

Хоча б тому, що 23 пострадянських роки Україна могла вважатися незалежною лише формально. Так, це була країна з державними символами, кордонами й навіть подобою державних інститутів, але реальність полягала в тому, що багато в чому це залишалася все та ж перелицьована УРСР. Головний сенс існування якої полягав у доїданні залишків радянської спадщини. Головний соціальний договір якої ‒ «ми не втручаємось у вашу корупцію, а ви не втручаєтесь у нашу». Ця країна залишалась економічним протекторатом колишньої метрополії, і вся боротьба йшла за те, чи стане вона ще й повноцінним протекторатом Москви.

Майдан підвів риску під амбіціями Віктора Януковича бути беззмінним і монопольним

Вона ним не стала. Майдан підвів риску під амбіціями Віктора Януковича бути беззмінним і монопольним. І все те, що почалося після його втечі ‒ процеси не загальмувало, а лише прискорило.

Часто кажуть, що 2014 рік можна вважати роком набуття Україною незалежності ще й тому, що 1991 року державний суверенітет дістався країні не за підсумком якоїсь визвольної війни, а лише в силу боротьби між номенклатурою СРСР і РРФСР. І в цьому випадку анексія Криму і вторгнення на Донбас запустили другий етап (першим був сам Майдан) самоусвідомлення політичної нації.

Волонтерський рух, добровольці, стихійна самоорганізація ‒ все це було нічим іншим, як етапом самоусвідомлення українцями самих себе. Одночасно, виявився занадто маргінальним проросійський дискурс ‒ сьогодні неможливо уявити собі політика, який привселюдно буде просувати тему вступу в Митний Союз чи ОДКБ. Багато питань просто зникли з порядку денного, так само як зникли дуже багато ілюзій.

Країна розділилася на той табір громадян, який зацікавлений у збереженні незалежності й суверенітету держави, і тих, хто ніякої цінності в цьому не бачить

Країна, по суті, розділилася на той табір громадян, який зацікавлений у збереженні незалежності й суверенітету держави, і тих, хто ніякої цінності в цьому не бачить. Але у другого табору після анексії Криму просто не могло зберегтися ніякого політичного представництва. Він виявився деморалізованим і роз'єднаним. У соціологічних дослідженнях ці люди нерідко відтепер потрапляють до категорії «не змогли відповісти».

І найнеприємніше в усій цій ситуації полягає в тому, що цей самий процес усвідомлення нацією самої себе відбувається без участі жителів окупованих територій. Тому що сьогодні країна проходить через один із найважливіших етапів ‒ переукладання старих і укладення нових соціальних договорів. За різними темами: від питання «чи потрібна нам армія» до питання ролі церкви в суспільстві, від взаємин влади і громадян до вироблення нової етики поведінки. Саме анексія Криму і вторгнення на Донбас запустили цей процес і саме вони привели до того, що жителі півострова і сходу України сьогодні в ньому не беруть участі.

Проблема в тому, що таку участь у колективному договорі вкрай складно комусь делегувати. Причому, якщо сьогодні загальна кількість переселенців із Донбасу перевалила за півтора мільйони осіб, то аналогічний «кримський» показник коливається в районі п'ятдесяти тисяч. У підсумку, тему Донбасу є кому піднімати у порядку денному, є кому її просувати. Просто через той факт, що жителі окупованого східного регіону живуть у найрізноманітніших областях, складаючи значну частину електорату, до якої політикам є сенс апелювати. А кримчан на материку занадто мало, щоб вони являли собою як би там не було значне електоральне лобі.

Це особливо прикро тому, що півострів встиг узяти участь у першому етапі формування політичної нації, який ішов на Майдані. З півострова приїжджали люди, стояли на майданах. Можливо, багато хто з тих самих п'ятдесяти тисяч людей, хто виїхав на материк, і були плодом цього тримісячного етапу. А другий етап самоусвідомлення нації, що розпочався з моменту війни за незалежність, уже проходив без участі півострова. Просто тому, що він і став об'єктом територіальних домагань Кремля. А, між тим, за ці два з половиною роки дифузія ідей цінності суверенітету могла бути куди більш значущою й охопити набагато більшу кількість кримчан. Як, власне, це відбувалось у багатьох інших українських областях, які виглядали цілком інертними і проросійськими станом на зиму 2013-го.

Найменше, що здатна сьогодні робити Україна й українці, ‒ це не забувати про тих людей, які стали заручниками анексії Криму

І те найменше, що здатна сьогодні робити Україна й українці, ‒ це не забувати про тих людей, які стали заручниками анексії Криму. Просто тому, що Москва раз у раз транслює їм ідею, що вони нікому не потрібні. Що про них ніхто не пам'ятає і що «своїми» ніхто, окрім Кремля, не вважає. Пам'ятайте про це щоразу, коли вирішите написати щось про півострів у соціальних мережах.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG