Доступність посилання

«Щури домоглися вигнання мене з Батьківщини». Згадуючи Петра Григоренка (закінчення)


Погруддя Петра Григоренка у Сімферополі

Погруддя Петра Григоренка у Сімферополі

Ми продовжуємо знайомити вас з матеріалами книги спогадів про генерала-правозахисника Петра Григоренка (початок читайте тут).

Відомий італійський письменник, перекладач, журналіст, колишній директор Російської служби Радіо Свобода Маріо Корті написав для книги статтю «Григоренко в Італії». Вона починається так: «У західних газетах іноді з'являлася інформація від московських кореспондентів про легендарного радянського генерала, який незмінно спирався на ціпок і своєю гідною поставою виділявся серед людей, що стояли перед будівлею суду під час чергового політичного процесу в очікуванні вироку».

Маріо Корті

Маріо Корті

З цим легендарним генералом Корті познайомився під Бостоном, у місті Бельмонт, у будинку історика-емігранта Олександра Некрича, автора книги «Покарані народи». Некріча і Григоренка доля звела набагато раніше. Олександр Некріч був автором знаменитої історичної праці під назвою «1941. 22 червня», опублікованої 1965 року, в якій він написав про причини поразки радянських військ у початковий період Другої світової війни.

Книга піддалася жорстокій обструкції з боку партійних органів; серед небагатьох, хто підтримав роботу та її автора був Петро Григоренко. У грудні 1967 року він надіслав до редакції журналу «Питання історії» лист під назвою «Приховування історичної правди ‒ злочин перед народом!». Опублікований він не був, але незабаром став поширюватися у самвидаві, а потім був виданий у тамвидаві.

Через роки опальний генерал і неугодний владі історик зустрілися вже у еміграції. Сталося це в США 10 квітня 1978 року. У цей день Петро Григорович дізнався, що його позбавили радянського громадянства, і більше він не зможе повернутися на батьківщину. Пізніше стало відомо, що Указ Президії Верховної Ради був датований 13 лютого.

Повідомлення про позбавлення генерала громадянства і можливості повернутися не застало нас зненацька. Ми й не приховували, що нас це не дуже вразило

Маріо Корті пригадує: «Генерал дорікнув нам за нашу, як йому здалося, занадто мляву реакцію на новину, яка його глибоко шокувала. Він був правий. У кінці 1977 року радянська влада відпустили його в Америку для операції аденоми і в гості до сина. І всі ми були впевнені, що керівництво СРСР скористається цим приводом, щоб позбутися одного з найпрестижніших і палких противників режиму. Тому повідомлення про позбавлення генерала громадянства і можливості повернутися не застало нас зненацька. Ми й не приховували, що нас це не дуже вразило. А тим часом ще греками в античності висилання за межі батьківщини вважалося покаранням, гіршим за страту».

Незабаром Корті довелося поїздити з генералом Італією, показати пам'ятки цієї країни: «Звиклий до прямолінійності вулиць і доріг на Батьківщині і в Новому Світі, він дивувався опуклим і увігнутим фасадам, безлічі тунелів, естакад і мостів на автодорогах, їх викривленням, на його погляд, надзвичайним. З вікон студії туринського відділення італійського державного телебачення, генерал з подивом помітив величезну вежу Антонеллі, так звану «mole antonelliana». Будучи сам інженером, він з подивом говорив про зухвалість цієї дивної конструкції. Купольний будинок висотою у 163 метри і з висотою підкупольного простору в 70 метрів, збудований із застосуванням каркасної системи, яка поєднувала металеві та кам'яні частини. Поверх величезного стрілчастого купола на двох'ярусній колонаді будиночок з двома рядами колон, а над будиночком повітряний шпиль ‒ як спрямований у небо спис. У цьому будинку, збудованому в другій половині 19 століття на замовлення єврейської громади міста, спочатку була синагога. Будівництвом такої високої для тих часів вежі єврейська громада Турина вирішила відзначити отримані нею цивільні права і свободу віросповідання. Цивільні права і свобода віросповідання ‒ ось, чого домагався бунтівний радянський генерал для всіх громадян Союзу РСР».

Ім'я генерала Петра Григоренка буде стояти поряд з іменами Олександра Солженіцина, Андрія Сахарова і Володимира Буковського

Свою розповідь італійський письменник завершив виразом впевненості, що «у недалекому майбутньому школярі і студенти будуть дізнаватися про цю людину з підручників історії Росії та України. Ім'я генерала Петра Григоренка буде стояти поряд з іменами Олександра Солженіцина, Андрія Сахарова і Володимира Буковського».

Активістка кримськотатарського національного руху, історик, політв'язень радянських таборів Айше Сейтмуратова спілкувалася з Петром Григоренком та його сім'єю і в Радянському Союзі, і в еміграції ‒ випадок унікальний. Вона присвятила йому чимало проникливих слів, а в річницю смерті ‒ велику передачу на Радіо Свобода, яка називалася «Пам'яті Петра Григоровича Григоренка ‒ захисника кримськотатарського народу».

Айше Сейтмуратова, Зинаїда Григоренко, Петро Григоренко, Володимир Буковський, Надія Світлична

Айше Сейтмуратова, Зинаїда Григоренко, Петро Григоренко, Володимир Буковський, Надія Світлична

Цю програму Сейтмуратова закінчує такими словами: «Перебуваючи у вигнанні, генерал Григоренко продовжував виступати на захист кримських татар, і останнім документом Петра Григоровича на захист кримських татар було звернення на ім'я президента Рейгана з проханням врятувати Мустафу Джемілєва. Сьогодні немає жодного кримського татарина, який не знав би імені генерала Григоренка, як і імені письменника Олексія Евграфовича Костеріна і академіка Андрія Сахарова. Вірю, настане день і кримськотатарський народ віддасть належне своїм захисникам. І спорудять на кордоні України і Криму пам'ятник генералові Григоренку як символ дружби між двома народами ‒ українським і кримськотатарським».

Стаття Голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова про Петра Григоренка була написана для книги 2006 року ‒ задовго до драматичних подій у Криму березня 2014 року. Однак сьогодні багато її рядків звучать разюче символічно і стосуються не тільки генерала-правозахисника, але і багатьох-багатьох кримчан, які змушені жити за межами рідного Криму...

«За зустріч у Криму!» ‒ говорив він на прощання своїм соратникам – кримським татарам

Чубаров пише: «Щури домоглися вигнання мене з Батьківщини... Але майбутнього у щурів немає». Ці слова взяті з книги Петра Григоренка «У підпіллі можна зустріти тільки щурів», яка вперше побачила світ у Нью-Йорку 1981 року. Будучи видавленим за межі своєї Батьківщини, Петро Григорович не втрачає притаманного йому оптимізму, завершуючи свою книгу твердженням: «Ми повернемося на Батьківщину і побачимо наш звільнений від щурячої напасті народ!». Петро Григоренко ні на йоту не сумнівався в тому, що боротьба кримськотатарського народу увінчається його поверненням на свою Батьківщину. «За зустріч у Криму!» ‒ говорив він на прощання своїм соратникам – кримським татарам».

Сьогодні ці слова великого українця, Патріота і Громадянина, звучать актуально як ніколи: «Ми повернемося на Батьківщину і побачимо наш звільнений від щурячої напасті народ!».

XS
SM
MD
LG