Доступність посилання

logo-print

Спеціально для Крим.Реалії

Ще донедавна в Україні було прийнято вважати Польщу своїм головним союзником і адвокатом. Але ми живемо в епоху руйнування ілюзій, і це стосується не тільки Москви, а серед інших і Варшави.

Найбільш невдячна справа ‒ це шукати в минулому відповіді на питання, які ставить перед нами сьогодення. Але надто вже велика спокуса ‒ і від того в будь-якій країні завжди знайдуться люди, які будуть гортати історичні довідники як збірник готових рецептів. У принципі, тут немає нічого несподіваного ‒ новий світ породжує дуже серйозні виклики, від яких нерідко з'являється спокуса поринути в історичний ескапізм.

Для української сторони це було несподіванкою ще й тому, що після того, як Петро Порошенко у Варшаві встав на коліна перед пам'ятником жертвам трагедії ‒ питання офіційних історичних оцінок багато хто визнав закритим

Зовсім недавно довелося бути на круглому столі за участю польських колег. Захід був присвячений питанням нової української ідентичності ‒ тієї, що почала формуватися після Майдану і війни. Але несподівано все обговорення звелося до теми Волинської трагедії ‒ тієї, що трапилася на українських землях 1943 року. Для української сторони це було несподіванкою ще й тому, що після того, як Петро Порошенко у Варшаві встав на коліна перед пам'ятником жертвам трагедії ‒ питання офіційних історичних оцінок багато хто визнав закритим.

Але, як виявилося, не всі. У багатьох польських колег виникли питання до сучасного процесу формування української політичної нації. Вони говорили, що в символічному пантеоні цього процесу занадто багато атрибутики українських націоналістів ‒ від прапорів до гасел. Причому, тієї самої атрибутики, яка була на озброєнні тих, хто був причетний до вбивств на Волині 1943 року.

І довгих три години дві делегації намагалися говорити одна з одною ‒ не завжди і не в усьому успішно. І, як мені здається, причина цього нерозуміння була досить проста. До того ж, вона багато в чому схожа на ті фантомні страхи, які досі розповсюджені в Криму і на Донбасі.

Справа в тому, що нова українська ідентичність формувалася на Майдані на основі ставлення до майбутнього, а не до минулого. Більше того ‒ в рамках цього підходу апеляцій до історії практично не було. Це був власне ціннісний розкол між умовними «прорадянським» і «нерадянським» таборами. Питання мови і крові були виведені на периферію цього процесу ‒ і тому не несли в собі зовсім ніяких відповідей.

Коли вслід почалося вторгнення до Криму і на Донбас, перевірка питання і зовсім скоротилася до одного-єдиного: «Чиєї перемоги і чиєї поразки ти бажаєш в нинішній війні?». Все інше не мало жодного значення ‒ саме цей вододіл був головним, що відрізняє «своїх» від «чужих». Закінчення прізвища, так само як і генеалогічне дерево, не гарантували нічого. Бо війна була ціннісною, а не етнічною або релігійною.

Історія ‒ важлива, але сама собою не здатна дати відповіді, а тому ці відповіді в ній і не шукають

Саме цей тренд зберігається в Україні і понині. Історія ‒ важлива, але сама собою не здатна дати відповіді, а тому ці відповіді в ній і не шукають. Гасло «Слава Україні ‒ героям слава» перестало бути вузьконаціональним і стало загальногромадянським. Це вже не питання історичної спадковості, коли символ виявляється нерозривно пов'язаний з діями людей, які використовували його 70 років тому. Це старі слова, які звучать у рамках нового соціального договору. І проводити паралелі можна лише з точки зору спільності мети ‒ «незалежність», але вже точно не з точки зору методів.

Так само як і термін «бандерівці». Його популярності Україна і зовсім зобов'язана російському телебаченню. Воно так люто використовувало це слово для позначення всіх прихильників української незалежності, що спровокувало реакцію: «бандерівцями» себе стали називати всі підряд ‒ немов знущаючись над спробами російської пропаганди навісити ярлик з поганою репутацією. А як ще розцінювати появу на українських вулицях футболок з написом «жидобандера»?

Якщо пофантазувати, що замість Бандери, росТВ вирішило би просто назвати будь-якого іншого українського історичного персонажа, то реакція була б такою самою. І Московський проспект у Києві перейменовували б, ймовірно, в проспект Коновальця, а принти на толстовках були б присвячені Коновальцю або Шухевичу. Але російська пропаганда звично вибрала Бандеру ‒ і українське суспільство зрезонувало відповідним чином. Сила дії дорівнює силі протидії.

Вся особливість символічного окреслення українського нацбілдінгу полягає в тому, що це не питання прямої історичної спадкоємності. Так уже склалося, що російське вторгнення запустило складний процес розлучення двох країн. Який потребував власних символів, образів і навіть словника. за допомогою Москви всі ці образи були знайдені в національному русі середини минулого століття.

Україна сьогодні живе в реальності, коли теперішнє важливіше за минуле

Але спроби частини польського суспільства проводити прямі паралелі між цим образним рядом і трагічними подіями часів Другої світової доводять лише те, що Варшава так і не розуміє до кінця специфіки подій в Києві. Тому що Україна сьогодні живе в реальності, коли теперішнє важливіше за минуле. Коли символічна атрибутика сама собою не є відсиланням до ідеології сімдесятирічної давності. Коли тотожність форми не означає копіювання вмісту.

Країна, яка воює, завжди зосереджена на сьогоденні. Саме це розуміння дуже непросто дається тим польським колегам, які розмову про майбутнє хочуть підмінити розмовою про минуле.

Втім, ми і самі були точно такими ж. Зовсім недавно.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG