Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Ще й двох тижнів не минуло після зустрічі Путіна з президентом Туреччини 10 жовтня, а глава МЗС РФ Лавров знову пішов в атаку. У минулу п'ятницю він досить різко заявив: «Будь-яка спроба повторного порушення сирійського повітряного простору турецькими військовими літаками отримає відсіч, і вони будуть збиті будь-якими доступними засобами». При цьому Лавров зазначив, що Сирія є суверенною державою, членом ООН і володіє повним суверенітетом над своєю територією і над своїм повітряним простором. А чому таку заяву робить міністр іншої держави, Лавров не пояснив.

Тільки-тільки російські туристи знову почали збиратися в Туреччину, деякі навіть приготувалися їсти турецькі помідори і персики, і ось – нова напасть. Жовтнева зустріч була третьою за три місяці – 9 серпня в Санкт-Петербурзі відбулася перша після розриву зустріч, а 3 вересня – в китайському Ханчжоу в рамках саміту лідерів «Великої двадцятки», 10 жовтня в Стамбулі – на 23-му Всесвітньому енергетичному конгресі. Найважчою була перша, коли напруження сягнуло тієї межі, що сторони розсипалися в такій кількості люб'язностей, які могли бути сказані тільки дуже близькими родичами. Друга була відносно люб'язною, третя – надзвичайно нервовою, коли Путін постійно смикав ногою, бігав очима по сторонам і навіть закочував їх.

Жодна з проведених зустрічей оптимізму не вселяла – ні політикам, ні спостерігачам. Політики маються на увазі не російські, а ті, хто в тій чи іншій мірі цікавиться ситуацією в Сирії і впливає на неї. Принаймні, всі були переконані в тому, що президент Туреччини не стане поступатися своїми принципами і не відмовиться від участі у врегулюванні ситуації – ні дипломатичними і політичними кроками, ні військовими – очевидно якими. Крім геополітичних інтересів Туреччини в цьому регіоні існує досить болюча проблема – курдська. І якщо простежити ретроспективу цієї проблеми з радянських часів і підтримки радянським керівництвом курдських організацій, то стане зрозуміло, що СРСР підтримував, зокрема, Курдську робітничу партію, практично з самого дня її створення 1978 року.

Більша частина дивиться в бік Москви, яка майже сорок років обіцяє курдам власну державу

У Росії ж інших союзників майже немає. Якусь корисну роль відіграє ІГІЛ, що воює проти Вільної армії Сирії – збройної опозиції і декількох інших організацій і угрупувань, що не підкорюються офіційній владі. Курди – єдина сила з величезним досвідом ведення воєн і опору, вони для Росії основний партнер на Близькому Сході. Частина курдів отримує підтримку США і Заходу, але більша частина дивиться в бік Москви, яка майже сорок років обіцяє курдам власну державу. Захід одинадцять років тому переграв Росію, підтримавши 2005 року першого післяаддамівського президента Іраку Джаляля Хусамаддіна Талабані – етнічного курда, який два роки тому поступився місцем іншому курду – Мухаммеду Фуаду Масум Хаврамі. Вони дружили в дитинстві, але Хаврамі став активістом Комуністичної партії Іраку, а потім приєднався до друга Талабані і обидва стали членами Демократичної партії Курдистану.

Росію навряд чи влаштовував такий поворот подій – всі роки правління Саддама Хусейна Москва закривала очі на репресії щодо курдського населення, вважаючи за краще замовчувати курдську проблему, радіючи вигоді від підтримки іракського диктатора. Проте, курди в Іраку користуються великими політичними правами, ніж безправні курди в Сирії. Співвідношення кількості етнічних курдів у чотирьох країнах їх основного розселення приблизно однакове – по 18-19 відсотків в Іраку і Туреччині, по 7-8 відсотків у Сирії та Ірані від загальної кількості населення. У порівнянні участі в політичному житті найбільш активні курди в Туреччині, але в цілому ні в одній країні не можна назвати спокійними відносини курдської меншини і влади. Москва завжди користувалася прихильністю курдів, поки окремі лідери не стали розуміти, що Кремль лише використовує курдів для виконання певних завдань.

Обіцянки Москви допомогти в створенні курдської держави лишаються порожніми. Російське керівництво, як і раніше, вважає рішення курдської проблеми своїм пріоритетом, а втручання інших держав сприймає болісно. Для Ірану курдської проблеми не існує – в парламенті крім кількох політичних фракцій існують релігійні – різних християнських конфесій, іудейської і зороастрійської. Формально в Ірані національне питання не постає, як і проблема національних меншин. 21 вересня сайт російських курдів RIA TAZA, з посиланням на перську службу ВВС, повідомив про те, що Мустафа Хіджрі, генеральний секретар Демократичної партії Курдистану-Іран (ДПК-І), заявив про відновлення збройної боротьби іранських курдів. Він сказав, що для його партії настав час для нового підходу, в тому числі повернення партизанських сил назад в Іран з прикордонних баз в Іраку. Наскільки це реально, сказати складно – залишається тільки зіставити заяву Хіджрі з ослабленням санкцій відносно Ірану і втручанням Тегерана в цінову політику на нафтовому ринку.

Інша ситуація в Туреччині – в серпні 1984 року за неофіційною підтримки СРСР Робоча партія Курдистану (РПК) оголосила війну владі Туреччини, яка триває і нині. До 1999 року РПК виступала з найрадикальнішою вимогою – проголошення єдиного та незалежного Курдистану, що об'єднує курдські території, що нині входять до державних кордонів Туреччини, Ірану, Іраку і Сирії. Після арешту лідера РПК Абдулли Оджалана вимоги пом'якшилися – надання автономії, збереження національної самобутності, практичне зрівняння курдів у правах з турками, відкриття національних шкіл і введення теле- і радіомовлення курдською мовою.

Для Москви курди – це важіль тиску на непокірну Туреччину

У відносинах між Стамбулом і Москвою курдська проблема завжди буде провідною. Для Москви курди – це важіль тиску на непокірну Туреччину, як заповідав покійний Євген Примаков, який розробляв близькосхідну політику, в якій курди завжди відігравали провідну роль. Звичайно президент Ердоган про це знає, як напевно знає і Путін, ще недавно вважав, що за допомогою курдів можна не тільки тиснути на Стамбул, а й контролювати військовими діями значну частину території Сирії, поряд з іншими угрупованнями, лояльними сім'ї аль-Асадів. Але як видно плани Примакова розробляли так давно, що геополітична картина змінилася, і не на користь Росії. І тепер Стамбул став відігравати більшу, аніж Москва роль. Туреччина – не тільки член НАТО, але і входить на рівних правах в антіасадівську коаліцію країни.

Що ж сталося 21 жовтня, коли після трьох люб'язних зустрічей, красивих слів і звернень «друг» і «шановний» Сергій Лавров знову став слати погрози на адресу турецького керівництва. Здається, ні на одній із зустрічей президент Ердоган не відмовлявся від участі Туреччини в операції коаліції в Сирії. Або Путіну привиділося і йому просто дуже захотілося, щоб Ердоган у відповідь на зняття заборони приймати російських туристів й імпорт турецьких помідорів у Росію раптом відмовився б від захисту сирійських туркоманів і контролю за пересуванням курдських військових формувань поблизу турецького кордону. І це теж був не перший випадок подібної поведінки Лаврова. Через три тижні після першої зустрічі в Санкт-Петербурзі глава МЗС РФ 31 серпня висловив «стурбованість діями збройних сил Туреччини та підконтрольних Анкарі загонів опозиції в північній частині цієї країни, їх наслідками для процесу врегулювання сирійського конфлікту». Начебто він не знав, що 24 серпня турецька армія за підтримки літаків коаліції розпочала операцію зі звільнення міста Джараблус на півночі Сирії від бойовиків ІГІЛ.

Поведінка Лаврова суперечить іншим повідомленням. 19 серпня, відповідно до джерел, в адміністрації президента Туреччини Ердоган і Путін провели телефонну розмову, в якій торкнулися розвитку двосторонніх відносин. Путін привітав Туреччину з успіхами в Сирії в боротьбі з ІГІЛ. Відбувся обмін думками щодо припинення вогню в Алеппо і доставки гуманітарних вантажів у цей район Сирії. Минулої суботи Дмитро Пєсков повідомив телеканалу «Росія 24», що глави Росії і Туреччини обмінюються інформацією з найчутливіших питань, що є свідченням високого рівня довіри. «Якщо ви мене питаєте, повернулося все на круги своя і так далі. Я думаю, що, звичайно, зруйнувати взаємну довіру дуже легко і дуже швидко. Відновлювати і реабілітувати її вимагає часу, але, безумовно, президенти обох країн пройшли чималий шлях у цьому плані», – зазначив Пєсков.

Агресивний тон Лаврова може також свідчити про те, що він розуміє, як Ердоган обігрує Путіна

Хто перебуває в турецькому лабіринті, сказати важко – Путін з Пєсковим або Лавров. Можливо, що всі разом, тільки в різних місцях, не координуючи свої дії і свої коментарі. Можна навіть з більшою впевненістю сказати, що Лавров більш реалістичний, краще розуміє, що турецька політика не прямолінійна і навряд чи зрозуміла вихідцю з пітерських підворіть. Агресивний тон Лаврова може також свідчити про те, що він розуміє, як Ердоган обігрує Путіна. Для нього – збільшення чисельного складу угруповання, відправлення до берегів Сирії кораблів Північного флоту і частково Балтійського і Чорного флотів – свідоцтво розгубленості, коли свою зовнішню політику вже нічим підкріплювати, окрім як традиційно російською традицією – воювати. Питання тільки – з ким воювати і як довго. Питання інше – що Путін робитиме після того, як російські війська підуть із Сирії, як 27 років тому радянська армія вийшла з Афганістану.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG