Доступність посилання

logo-print

Іронічний оптиміст Богдан Гаврилишин. Суб’єктивні нотатки


Богдан Гаврилишин

Богдан Гаврилишин

«Римський клуб – це організація, головним завданням якої виступають ідеологічні диверсії проти СРСР, і особливо на цьому полі відзначився відомий український буржуазний націоналіст професор Гаврилишин». Ось так 1982 року я, студент філософського факультету Київського університету імені Шевченка, заочно познайомився з Богданом Гаврилишиним. Такими словами характеризував його професор А. в лекції з наукового комунізму (курс у ті часи обов’язковий). Ключовим поняттям тут було «професор, відомий український буржуазний націоналіст», тобто знаний український інтелектуал. Ба більше: добре знаючи своїх викладачів, ми розуміли, що лайка на чиюсь адресу з вуст заповзятого «борця з націоналізмом» професора А. виглядала визнанням неабияких чеснот цієї людини.

І що цікаво: у тих книгах і статтях радянської доби, де розповідалося про Римський клуб і його дослідження – тобто аналізи різних сфер суспільного розвитку й прогнози на майбутнє – про Гаврилишина здебільшого мовчали. А якщо і згадували, то суворо лаяли ледь не останніми словами (натомість до інших провідних діячів Римського клубу радянська пропаганда та контрпропаганда ставилася куди лагідніше). Назва ж книги Гаврилишина «Дороговкази в майбутнє», опублікованої англійською мовою 1980 року, якщо і фігурувала у критичних нападах, то з обов’язковою ремаркою: «Насправді це дороговкази у минуле, у капіталістичний лад».

Минули роки. Прийшла перебудова, потім Україна відновила незалежність. Професор А., як і чимало його колег, радикально перефарбувався: він став прихильником запровадження у вишах обов’язкового навчального курсу з «наукового націоналізму». Й ось з’явилася в україномовному варіанті та сама його книга «Дороговкази в майбутнє – до ефективніших суспільств». Раніше вона вийшла французькою, німецькою, японською, корейською, іспанською, польською – загалом 11 мовами. Українська стала дванадцятою.

«Компетентні органи» не помилилися. Книга справді була диверсією. Тільки науково-інтелектуальною. Як пізніше наголошував сам Гаврилишин, «моя головна мета полягала в пошуку нової методології аналізу ефективності держав, а також у дослідженні досвіду різних суспільств з метою створити нову галузь, яку можна було б назвати «архітектурою суспільних ладів» для того, щоб у майбутньому, коли Україна стане незалежною, «дистилювати» досвід різних країн і сформувати для України новий, тільки їй властивий лад». При цьому йшлося не про утопію, яка б змалювала «прекрасний новий світ», а про наукову працю, що поєднувала три аспекти: аналітику, яка мала пояснити, чому одні суспільства є ефективнішими за інші; рекомендації, яким чином і що саме змінити у соціально-економічному житті тієї чи іншої країни для росту ефективності економіки; прогностику, покликану окреслити вірогідність тих чи інших змін у різних країнах і можливі наслідки цих змін.

Високий прогностичний потенціал «Дороговказів…» уже тоді був не раз підтверджений, зокрема, розпадом СРСР чи фундаментальними змінами в Китаї, про тенденції до чого йшлося у книзі. Прогнози справджуються і в 2000-х, скажімо, про різке зростанням загроз з боку ісламського радикалізму.

Повернувся на Батьківщину, коли йому було вже під 65 років

А ще до виходу книги в Україні з’явився і сам Гаврилишин. Він повернувся на Батьківщину, коли йому, знаному у світі економістові, було вже під 65 років. Здавалося б, пенсійний вік, можна й відпочити. Проте Гаврилишин лише збільшує свою активність – адже, нарешті, йому, котрий змушений був у молодому віці стати емігрантом, випало щастя повернутися додому та допомогти в перетворенні України на ефективну в політичному, економічному та соціально-екологічному плані державу. Але не так сталося, як гадалося.

Не випадково, мабуть, Гаврилишин в одній зі статей – уже у 2000-х – наголосив: «У нас немає справжньої політичної еліти; є окремі політики, котрі можуть претендувати на місце в ній, є чимало тих, кого не можна й підпускати до відповідальної діяльності, є й ті, кому треба ще вчитися і вчитися, щоб із них були люди». Вчитайтесь у ці слова, вловіть їхню інтонацію – і ви відчуєте, як авторові цих слів боліла доля України…

Що ж, нагороджували та присвоювали високі звання Богдану Гаврилишину всі президенти України, крім Януковича. Проте хто з них прислухався до його порад? За словами самого Гаврилишина, виходить, що хіба що Леонід Кравчук – коли в першій половині 1990-х вдалося зупинити авантюру з фактичного продажу всього майна Української держави лишень за 10 мільярдів американських доларів (тобто за ціну двох таких заводів, як «Криворіжсталь»). А як щодо стратегії розвитку, щодо відповідальності не лише перед нинішніми поколіннями?

«До того часу, поки не виросте справжня політична патріотична еліта зі знанням мов, з розумінням, як вплітати в нашу національну тканину ниточки найкращого досвіду країн з різних континентів, швидкого прогресу в Україні не буде, – писав Гаврилишин. – Виховання такої еліти я бачу ключовим завданням сьогодення, як відповідь на ті виклики, які дає сучасна доба».

Богдан Гаврилишин у дворі школи, де він колись навчався. Місто Чортків Тернопільської області, 22 жовтня 2014 року

Богдан Гаврилишин у дворі школи, де він колись навчався. Місто Чортків Тернопільської області, 22 жовтня 2014 року

Здавалося б, проблема зафіксована, на тому справа інтелектуала закінчилася. Проте Богдан Гаврилишин, з яким мені випала честь в останні 15 років не раз спілкуватися, був нестандартним інтелектуалом. Він мав, образно кажучи, беручкий розум, який органічно сполучався з неабиякою дієвою енергією й іронічним оптимізмом. Усе своє свідоме життя він був причетний до справи виховання молоді – від підлітків із «Пласту» до високочолих юнаків і юнок із Міжнародного інституті менеджменту МІМ-Женева. «В Україні повинно бути півмільйона пластунів, і тоді не треба було б турбуватися про майбутнє України», – говорив він. І сто тисяч професійних і порядних менеджерів…

Із ним було цікаво спілкуватися – і коли він оповідав про працю лісорубом у Канаді по війні, і коли критикував забюрократизовану систему нинішнього американського бізнесу, і коли змальовував оптимальні схеми використання наявних ресурсів цивілізації, які б дали можливість почетверити потрібну людству продукцію, і коли розповідав анекдоти про західних менеджерів. А водночас йому в Україні не працювалося легко – ті персонажі, яких він брав на ролі своїх помічників, нерідко виявлялися (хоча й були у 2-3 рази молодшими) менш енергійними чи менш інтелектуально беручкими (або й те, й інше) від нього. Втім, Богдан Гаврилишин, як я уже відзначав, був оптимістом, сповненим водночас іронії та самоіронії (саме це допомагало йому долати невдачі та глухі кути), й до останнього не припиняв, як казав класик, перти свого плуга. Чи здатен хтось інший узятися за його руків’я?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал публікації –​ на сайті Радіо Свобода

XS
SM
MD
LG