Доступність посилання

Віталій Портников: Запаморочення від успіхів


Політична карикатура Євгенії Олійник

Політична карикатура Євгенії Олійник

У Росії шукають прикмети можливої відлиги. Ось президент Путін не погоджується із запитом Генерального штабу про бомбардування Алеппо. А ось Путін не погоджується із самим Дмитром Кисельовим і стверджує, що не хоче ніякого «радіоактивного попелу».

Ось новий заступник голови адміністрації Сергій Кирієнко проводить консультації з цілком притомними експертами й обговорює з ними «суспільні настрої». Ось міністр культури Володимир Мединський дзвонить керівнику «Сатирикону», який дозволив собі засумніватись у свободі творчості в сучасній Росії. Ось прес-секретар президента Дмитро Пєсков радить одіозному байкеру вибачитися перед цим самим керівником. Ось голова Ради Федерації Валентина Матвієнко висловлює бажання ретельніше придивитися до скандальних законопроектів улюблениці Кремля Ірини Ярової. Ось генеральша-омбудсмен, яка ще нещодавно нахвалювала Сталіна, виступає біля Соловецького каменя на організованому «Меморіалом» заході. Залишилося тільки, щоб усі ці струмочки злились у повноводну річку ‒ і відлига в наявності.

Думаю, всі ці очікування передчасні ‒ хоча б через те, що мають на увазі, що сучасний російський режим розвивається за радянськими правилами. А це помилкова думка. Тоталітаризм відрізняється від авторитаризму тільки для тих, хто ніколи не жив у жодній із цих систем. Але ми з вами прекрасно знаємо, які є відмінності. У сталінському Радянському Союзі людина з іншими поглядами на життя, якщо ці погляди ставали відомі чи навіть просто їй приписувалися, могла тільки загинути. З путінської Росії можна просто виїхати, що за останні десятиліття і зробив багато хто. У сталінському Радянському Союзі більша частина суспільства ‒ а це були переможці в громадянській війні та їхні нащадки ‒ щиро вірили в силу ідеології, в утопію.

Сучасні росіяни ‒ цинічні підлітки. Вони ні у що не вірять, але не сумніваються, що лояльність ‒ плата за збагачення, за те, «що ми ніколи так добре ще не жили»

Люди вбивали один одного в тисняві до сталінської труни тому, що були дорослими дітьми, які перейшли з однієї релігії в іншу й замінили поклони біля ікон на чергу до Мавзолею. Сучасні росіяни ‒ цинічні підлітки. Вони ні у що не вірять, але не сумніваються, що лояльність ‒ плата за збагачення, за те, «що ми ніколи так добре ще не жили». При цьому розміри цього «ніколи», звісно ж, різні у Володимира Путіна й металурга з Нижнього Тагілу, але підхід однаковий.

При цьому в радянських «відлиг» 50-х і 80-х років минулого століття були очевидні політичні й економічні причини. Перш за все, вони були пов'язані зі смертю вождів. Класичний сталінізм не міг існувати без Сталіна. Це розумів навіть сам старий вождь, який планував напередодні смерті розправу зі своїми соратниками, але не вбачав проблеми маргіналізації режиму в самому собі. Класичний «застій» не міг існувати без Леоніда Брежнєва. Я це побачив за карикатурністю спроб його збереження, що особливо яскраво виявилася в місяці правління Костянтина Черненка. Відлига (або перебудова) ‒ це були своєрідні «переодягання», перевтілення тоталітаризму. Уперше після такого перевтілення тоталітаризм встояв, але вдруге ‒ завалився.

Якщо вже намагатися проводити в розумних межах паралелі з радянською епохою, тоді те, що ми спостерігаємо зараз, дивно нагадує «Запаморочення від успіхів» ‒ була така сталінська стаття, опублікована в «Правді» 2 березня 1930 року. Вона засуджувала «перегини на місцях». Сталін любив такого типу «прийомчики» і вдавався до них незліченну кількість разів, коли бачив, що репресивна машина набрала обертів на самознищення. Суті політики це залишалось вірним, але, дійсно, дозволяло людям трохи вільніше зітхнути, а комусь навіть уціліти. Й усякий раз породжувало невиправдані надії в тих, хто чекав змін, і зміцнювало в вірі тих, хто був переконаний у мудрості вождя.

Коли в Кремлі заступаються за Костянтина Райкіна ‒ це вже сталінщина чистої води

Коли Генштаб просить у Путіна дозволу вбивати сирійців через ЗМІ, а Верховний головнокомандувач за допомогою прес-служби радить їм «почекати» ‒ це чистої води «запаморочення», переплавлене в сучасний стиль. Коли Путін кричить на військових, які вважають, що американці «заслужили» чергову російську провокацію, а журналісти дізнаються про цю істерику президента з «джерел» ‒ це чистої води «запаморочення». А вже коли в Кремлі заступаються за Костянтина Райкіна ‒ це вже сталінщина чистої води. Вождь любив дзвонити різноманітним пастернакам і цікавитися їхнім самопочуттям. Те, що нинішній лідер нації робить це за допомогою поскрьобишевих, а сам просто поблажливо показує, наскільки впевнено він себе почуває. У нього голова від успіхів не крутиться, ні.

Так що не чекайте відлиги. Відлига буде тільки після, а не під час Путіна.

Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал публікації –​ на сайті Радио Свобода

XS
SM
MD
LG