Доступність посилання

Геннадій Афанасьєв: Ростовський етап. Я став частиною тюремної системи


Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв

Крим.Реалії продовжують публікувати спогади Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше ув'язнення в Росії. Інші блоги автора читайте тут.

Етап. В автозаку без вікон, в тісноті, поруч з двома ополченцями з так званих «ЛНР» і «ДНР» мене везуть у невідомість. Жарко, задушливо. Літо дарує сорок п'ять градусів спеки. Дорога триває недовго, і зрештою я опиняюся в слідчому ізоляторі номер один міста Ростова-на-Дону. Дорога у збірне відділення. Там опитування щодо статей і терміну позбавлення волі. Питання «по жизни ли все ровно?» ‒ і подальший розподіл. Якщо все «ровно», то в нормальну камеру, де немає півнів і гадів, якщо ж ні, то...

Стандартна процедура розписування під документами про те, що мені видають все необхідне ‒ матрац, подушку, ковдру тощо. Насправді ж цього нічого немає. Відмовишся підписувати ‒ і можна прямо вирушати в штрафний ізолятор.

Ми по різні боки барикад, але однаково потрапили під каток російської репресивної машини

Сидимо і чекаємо. Ополченці розповідають про те, що відбувається насправді на Донбасі. Між нами ніякої агресії. Ми у в'язниці, в однаковій життєвій ситуації. Ми по різні боки барикад, але однаково потрапили під каток російської репресивної машини. Один з них втратив ногу, і його прямо з лікарні привезли в слідчий ізолятор. Він захищав ідеали агресора і виявився зрадженим. Розповідали про те, що кожен день йдуть бої, що патронів у них немає, Росія перестала постачати їх у достатній кількості. З кожного бою виходять по десять людей, серед яких вісім трьохсотих, важко поранених. Кожне село, кожне передмістя ‒ це окрема злочинна імперія. Все пов'язане на захопленні бізнесу. Вони ж займалися контрабандою зброї в Росію. Тієї ж зброї, що їм Росія дала для війни. Нікому не цікава незалежність, тільки гроші.

Навколо нас темрява та іржаві труби. Трохи далі ‒ туалет. Хтось п'є, хтось курить. Всі чекають, коли назвуть їхні прізвища і відведуть до камери. Черга на ув'язнення. Ось називають і моє прізвище ‒ камера шістдесят три. Іду лабіринтами в'язниці. Проходжу повз «кічі» (штрафний ізолятор). Смердить каналізацією, цвіль і морок. Чути втомлені голоси через тюремні двері. Несу свої баули. Там все накопичене за півтора року. Книги, одяг і продукти. Уявіть собі, що значить за один раз перенести весь свій будинок, все, що у вас є. Піднімаюся зі своєю ношею на третій поверх, поворот направо ‒ і ось вона, камера шістдесят три. Відкривають двері. Заглядаю. Маленьке приміщення, в якому купа людей, всюди сумки і одяг сохне. Всі погляди спрямовані на мене. Змушений зайти. Крок за поріг ‒ і межа перейдена. Двері зачинили. Тиша. Ніхто не промовляє жодного слова, тільки дивляться. Що ж робити? Як правильно вчинити, щоб тебе не вбили? Це дійсно страшно. Не передати, як калатає серце в цей момент.

Я говорив як є: про ситуацію в Криму, про тортури, про Лефортово... Я став частиною тюремної системи

До мене підійшов арештант із прізвиськом «грузин», показав, куди поставити мої сумки, і повів до нагдядача у камері. Я сів перед ним, а навколо мене з десяток в'язнів, з ніг до голови розтатуйовані куполами та церквами. Почалася розмова. Хто я? Звідки я? За що сиджу? Чому всього 7 років? Потрібно було говорити тільки правду. Брехати суворо заборонено, за це ‒ смерть. Я говорив як є: про ситуацію в Криму, про тортури, про Лефортово, про свою відмову свідчити. В'язні довго думали, радилися, але зрештою сказали: «Живи, ти мужик». Ці слова були вироком. Вироком, подібним до звільнення. Мене покликали пити чифір. Міцний чай, який за традицією п'ють по колу з однієї чашки всі ув'язнені, які перебувають в одній камері. Всього по два ковтки на честь єднання. Я став частиною тюремної системи.

Мене прийняли арештанти, і я відразу ж почав себе реалізовувати в тюремних застінках. Я був єдиним, хто мав вищу юридичну освіту. Всі апеляції і скарги на порушення режиму утримання «були моїми». Арештанти миттєво надали мені всю необхідну літературу і місце для роботи. Я працював з ранку до вечора, як то кажуть, «за себе і за того хлопця». На сон відводилося лише чотири години. У нас було лишео вісім ліжок на двадцять три людини. Доводилося спати змінами. Моя зміна була з одинадцятої вечора до четвертої ранку. Постіль була коричневого кольору від поту і бруду. Прати білизну не було часу, бо наступному в'язню просто необхідно було спати. Мене вперше почали знайомити з тюремними поняттями, з побутом в'язниці.

У дику 45-градусну спеку мій місяць у Ростові-на-Дону минув у читанні цих книг

Абсолютно несподівано від уже давно забутих мною друзів з Криму прийшли книги. Чудові твори, про які я мріяв усі півтора року в Лефортівській в'язниці. У дику 45-градусну спеку, під приголомшливу музику дитячих пісень, що лунали з колонок адміністрації, мій місяць у Ростові-на-Дону минув у читанні цих книг. Це було забуття. Вони багато чому мене навчили і залишили дійсно значний слід. Потім ці книги я передав в інші камери, підкупивши сигаретами охоронця. Сподіваюся, це пішло на благо і зарахується мені. Місяць тягнувся надто довго.

На стіні нашої камери висів радіоприймач, з якого я намагався дізнатися про перебіг судового процесу над Олександром Кольченком та Олегом Сенцовим, але всі спроби налаштуватися на хвилю були марними.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG