Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Проблема відновлення статус-кво Кримського півострову як складової Української держави є однією з чільних не тільки у європейській, а й у світовій політиці. Бо ж уперше у Європі після Другої світової війни одна держава – член-засновник ООН силоміць анексувала частину іншої держави-співзасновника ООН. При цьому агресор був серед тих, хто гарантував територіальну цілісність жертви агресії, і мав серію угод з цією жертвою, де визнавав її чинні на момент розпаду СРСР кордони.

В Африці чи Азії чимось схожі випадки траплялися. Скажімо, існує чимало проблем, у тому числі й територіальних, у відносинах Ізраїлю з арабським світом, але там ситуація прямо обернена – агресивні війни готували й вели деспотичні режими Близького Сходу проти єдиної демократичної держави цього регіону – «Медінат Їсраель», Держави Ізраїлю. Була ще спроба Саддама Хусейна приєднати до Іраку незалежний Кувейт – але у відповідь здійнялася «Буря в пустелі», коли Рада Безпеки ООН дала міжнародній коаліції карт-бланш на визволення Кувейту воєнним шляхом. А як бути тут, коли агресором є один із постійних членів цієї ж Ради Безпеки?

Враховуючи всю складність проблеми, все ж доцільно спробувати окреслити бодай деякі найбільш вірогідні сценарії розвитку подій, коли реальним може стати відновлення статус-кво Криму. Не в останню чергу тому, що Росія була і залишається країною, здатною дивувати та потрясати світ – у всіх значеннях цих слів, і позитивних, і негативних.

Отже: як на мене, дуже наївно вважати, що коли у Росії в силу тих чи інших причин підуть з політичної арени Путін і Ко, то ліберали, що прийдуть до влади, «повернуть Україні Крим» (так це зветься у їхньому середовищі, хоч за нормами міжнародного права він і так залишається українським). Ліберали цього не зроблять у силу кількох причин.

Ліберали просто не зможуть повернутися до статус-кво – адже це категорично суперечитиме бажанням переважної більшості росіян

По-перше, значна частина представників цього табору (серед них – як «системні», так і «позасистемні» ліберали) вважає невірними кремлівські методи анексії Криму та засуджує їх, проте водночас наполягає, що не можна «повернути Крим» наче загублену валізу – там живуть люди, вони прагнуть бути в Росії, на них треба зважати. Приблизно таку ж позицію, якщо не більш радикальну, посідають опозиційні російські націонал-демократи (Навальний та інші), що виступають союзниками лібералів. На їхню думку, входження Кримського півострова до РФ стало не тільки політичним чи економічним, а й побутово-повсякденним фактом, і треба виходити з цього, компенсувавши Україні частину матеріальних збитків. При цьому і перші, і другі не виключають можливість проведення у Криму референдуму під міжнародним контролем – мовляв, де хочете жити, любі кримчани, в Росії чи в Україні?

По-друге, ліберали всіх відтінків і нацдеми РФ, навіть узявши до своїх рук усю повноту влади, просто не зможуть повернутися до статус-кво – адже це категорично суперечитиме бажанням переважної більшості росіян. А це не надто сумісне з нормами народоправства, а на додачу може мати наслідком масові заворушення. Іншими словами, для того, щоб «повернути Україні Крим», у Кремлі повинен сидіти, образно кажучи, Ревком, здатний силою придушувати масові виступи та жорсткими й жорстокими засобами контролювати бюрократичний апарат, мас-медіа й силові структури.

По-третє, самі лише ліберали (навіть разом із нацдемами) до влади в РФ в досяжному майбутньому не прийдуть, це виключено в силу загальновідомої специфіки російської ситуації. Навіть у найліпшому варіанті владу їм доведеться ділити з «прогресивними» олігархами та «прогресивним» чиновництвом (як-от на початку 1990-х – з «червоними директорами» a la Черномирдін і «реформаторською номенклатурою» в особі Єльцина і Ко). Чи підуть ці сили на «повернення Криму Україні» в обмін на повне зняття західних санкцій проти РФ? У цьому є великий сумнів, й ось чому. Зазначена публіка повністю вільна від будь-яких політичних ілюзій і романтичних настанов. Вона вміє гендлювати і буде певна, що і без відновлення статус-кво Криму, відкривши внутрішній ринок РФ для західної продукції, виторгує у Заходу зняття найважливіших санкцій. Такий розвиток подій у разі зміни в Росії влади видається вельми ймовірним. Що ж стосується Криму, то Заходу й Україні може бути запропонована «дорожня карта» на 10-15 років – мовляв, нехай українські медіа й політичні сили вільно діють на півострові, нехай працює кримськотатарський Меджліс, нехай український бізнес вільно діє, нехай для кримчан буде запроваджене – за бажання – подвійне громадянство. А далі, мовляв, спокійно розберемося…

А якщо Захід і далі тиснутиме, то з кишені Кремля може бути витягнутий «варіант омега», тобто найостанніший. Причому його може використати як післяпутінський, так і дещо «лібералізований» (на позірному, ясна річ, рівні) путінський режим. Ідеться про так званий «кондомініум», тобто спільне володіння з певними (не обов’язково симетричними, але приблизно сумарно рівними, збалансованими) правами та обов’язками кожної зі сторін.

Для Кремля вигоди кондомініуму очевидні, бо ж Росія неначе і «повертає Крим Україні», а водночас він залишається російським

разі кризової ситуації для Кремля вигоди кондомініуму очевидні. Бо ж РФ неначе і «повертає Крим Україні», а водночас він залишається російським, громадянство там ніхто не втрачає, нова хвиля колонізації півострова російськими військовиками та їхніми сім’ями триває, силові структури залишаються на місці, хіба що нові вибори на всіх рівнях доведеться провести, але їхній результат зрозумілий. Звісно, доведеться віддати Україні частину загарбаного майна (саме частину, бо ж усе інше – це «суспільна власність кримчан», що використовуватиметься, мовляв, в їхніх інтересах). А багатства шельфу розроблятимемо, мовляв, спільно, знов-таки в інтересах кримчан… Заходу такий сценарій цілком може сподобатися, бо він наче дозволяє вивести кримську проблему з глухого кута. Втім, Путін ніколи не віддасть Україні Севастополь, хоч і частково, на правах кондомініуму. А от режим лібералів, нацдемів та «бюрократів-реформаторів» піде й на це.

При цьому імовірність того, що Путін запропонує такий сценарій, незначна. Надто вже закріпився за ним у свідомості більшості росіян (і його власній теж) імідж воїна-переможця, який ніколи не відступає. Такий сценарій – це втрата частини рейтингу, якщо, звісно, не буде ініційованого «згори» слізного звернення окупаційних «органів влади» Криму про реалізацію цього сценарію, тоді можна «піти назустріч народові»… А для наступників Путіна кондомініум може стати чи не єдиним варіантом спроби виходу з глухого кута, який не потребуватиме силових репресій проти акцій прихильників «великої Росії», неминучих у разі відновлення статус-кво півострова, а разом із тим виглядатиме вельми привабливо для західних миротворців.

Кремль може піти на номінальне «проголошення незалежності» Криму: при владі залишаться місцеві бандюки

І, нарешті, у крайньому разі Кремль може піти на номінальне «проголошення незалежності» Криму. Відповідний референдум організувати неважко. Після нього офіційно всі російські силові та чиновні структури будуть виведені (флот у Севастополі залишиться – у відповідності з Харківськими угодами), при владі залишаться місцеві бандюки з опорою у вигляді стягнутих з усієї РФ силовиків-уродженців Криму, тобто відбудеться номінальна деокупація. І хоча реально Крим залишиться зоною домінування РФ (як-от Абхазія), але вимоги Заходу начебто будуть виконані.

Разом із тим не забуваймо, що післяпутінський період може мати наслідком розпад чи напіврозпад Російської Федерації. Остання сьогодні, попри назву, є жорстко централізованою державою. де водночас є території з більшими, ніж в інших номінальних автономіях, правами місцевої еліти (Татарстан, Башкортостан, Тива та деякі інші), а також територія з особливим режимом управління, де фактично не діють загальнодержавні закони, – Чечня. Такі централізовані недемократичні поліетнічні держави з настаннях доби потрясінь і смути об’єктивно схильні до розпаду – деякі їхні автономії з високим рівнем самосвідомості корінного населення можуть відділятися внаслідок прагнення народу до національної державності, а деякі інші регіони – в силу переважно економічних причин, щоб не годувати, як зараз, ненажерливі столичні структури. Останній чинник у кризовій ситуації може стати дуже вагомим.

Із історії Росії відомо, що кризовий період і поява реальних тенденцій розпаду держави є наслідком більш чи менш тривалого виснаження сил і ресурсів країни, здебільшого пов’язаного з війною чи/і терором, і при цьому завжди настає несподівано, хоч і закономірно. В разі такої глибокої кризи реальністю може стати навіть «змова олігархів» проти Кремля, про яку останнім часом пишуть західні аналітики.

Утім, до виснаження сил Росії, видається, ще досить далеко. Й до «змови олігархів» – теж. Знаний московський журналіст Ігор Яковенко пише: «Хоч хтось в Росії з тих, хто має уявлення, хто такі Абрамович і Ковальчук, Ротенберг і Усманов, Фрідман і Прохоров, Дерипаска і Якунін, Сечин і Міллер, вважає їх здатними на змову проти Путіна?... Перераховані вище путінські олігархи або стали такими завдяки близькості до Путіна, або зберегли свій статус завдяки лояльності до нього... Путіну достатньо просто уважно подивитися на будь-якого з перерахованих вище товаришів, щоб під цим нещасним утворилася калюжа».

У разі розпаду чи напіврозпаду нинішньої РФ Крим може під проводом нинішньої своєї верхівки «усамостійнитись»

У разі розпаду чи напіврозпаду нинішньої РФ Крим може під проводом нинішньої своєї верхівки «усамостійнитись». У такому разі на півострові запанує військово-поліцейська диктатура, в порівнянні з якою нинішня окупаційна влада виглядатиме лагідно-демократичною.

Імовірно, існують й інші варіанти розвитку подій, які поставлять на порядок денний відновлення статус-кво Криму як складової України. Погано, якщо українські державні структури та провідні політичні сили на момент цих подій не матимуть власних розробок стратегії та тактики дій з цього приводу – і йтимуть за канвою сценаріїв, запропонованих Кремлем. Україна має бути готовою в будь-який момент адекватно відреагувати на будь-який перебіг подій, на будь-який варіант їхнього розвитку і на будь-які пропозиції будь-якої кремлівської влади. А для цього слід проаналізувати все пов’язане з Кримом – і створити достатньо гнучкі та варіативні сценарії дій.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG