Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Дві сучасні новини повертають нас у недалеке минуле ‒ всього-на-всього на 90-95 років назад. Італійська кінозірка Орнелла Муті вслід за Стівеном Сігалом виявила бажання отримати російське громадянство. І друга ‒ в Москві, нарешті, поставили пам'ятник князю Володимиру. Обидві події з точки зору російської пропаганди ‒ найбільші за останні роки. А з точки зору ідеологічної психоневротики, подія пересічна, вже одного разу використана більшовиками.

Чесно кажучи, громадянство ‒ це відповідальність. Недарма при прийомі у громадянство США необхідно принести клятву вірності американському прапору, а насправді ‒ це взяття зобов'язань перед країною, яка тебе прихистила, яка дає тобі можливість стати вільною людиною й розвиватися. Тому проводяться і конкурси, і випробувальний термін, і лотерея щастя ‒ грін-карта. Уже 86 років уряд США пропонує найактивнішим людям стати частиною американського світу.

«Русскій мір» пропонує стати росіянами не молодим активним, а людям із іменами колишньої популярності

На противагу йому створений Путіним «русскій мір» пропонує стати росіянами не молодим активним людям, які мають потенціал розвитку ‒ майбутнім архітекторам, інженерам, винахідникам і художникам, а людям із іменами колишньої популярності. Заледве собі уявляю, як у «мухосранській» поліклініці стоять у черзі нові російські громадяни Стівен Сігал, Орнелла Муті й уже старожил Жерар Депардьє. Як колишній американський боксер Рой Джонс благає Марію Петрівну з ЖЕКу відремонтувати унітаз, дивлячись улесливими очима на бойове забарвлення грізної співробітниці російської армії ЖКГ. Неможливо уявити, як ці ветерани зарубіжної сцени й рингу стоять у черзі за російським сироподібним продуктом і в голові перераховують ціни в російських і американських магазинах.

Жерар Депардьє став першим у групі претендентів на громадянство Росії останнього часу. Про нього в останні місяці нічого не чути, але спочатку його було дуже багато ‒ в Саранську й Чечні, в мордовській вишиванці і з келихом вина навпроти Рамзана Кадирова. Складалося відчуття, що він знайшов нові відтінки у своєму амплуа комедійного актора. Але все виявилося банальнішим ‒ небідний і немолодий актор завжди любив епатаж, але навряд чи мріяв стати членом «Единой России» чи прихильником творців «русского міра».

Політичних мотивів зовсім ніяких ‒ навряд чи Стівен Сігал вважає, що Росія вільніша за США, а тим більше, що США ‒ бідніші за Росію. Мотив, здається, зовсім інший, приблизно такий же, що приваблював Альберта Ріса Вільямса чи Джона Ріда, які приїжджали до ленінської Росії в перші роки після більшовицького перевороту. Але вони були соціалістами, і їх приваблювала казка про «загальне щастя», яке обіцяли російські комуністи. Досить швидко такі цікаві перестали приїжджати в Радянську Росію, особливо, коли там стали будувати ГУЛАГ і в таборах опинилися тисячі іноземців.

Навряд чи варто шкодувати про те, що громадянами Росії стають такі ж аморальні люди, як і 86 відсотків «ватників»

Але ‒ їздити це одне, отримувати громадянство і ставати громадянином країни, яка постійно воює з сусідами й порушує міжнародне право й у якій в тюрмах сидять політв'язні, а на вулицях убивають відомих журналістів і політиків ‒ це інше. Якщо Стівен Сігал чи Орнелла Муті знають про це, то навряд чи варто шкодувати про те, що громадянами Росії стають такі ж аморальні люди, як і 86 відсотків «ватників».

Насправді список іноземців, які отримали радянське громадянство, зовсім невеликий: він складається з людей, які навмисно ставали однодумцями тоталітарного режиму, і серед них майже немає відомих людей ‒ від американського робітника заводу «Форд» Томаса Сговіо до японського комуніста Муцуо Хакамада. Частина з них і зовсім були розстріляні в 1930-х роках ‒ співвітчизниками-чекістами, які вже стали рідними. Із сучасних американців, які просили політичного притулку в СРСР із 1959 року, були всього п'ять людей ‒ військові й дипломат, і сім'я дослідника Локшини. Ще були 2895 іспанських дітей у 1937-1938-х роках, але багато хто з них виріс і давно залишив СРСР.

Радянська Росія й сам товариш Ленін дуже потребували визнання, особливо після того, як самі створили «залізну завісу», і почали впускати до країни тільки вигідних людей

Але є й реальна причина подібних подій ‒ банальна пропаганда. Як розповсюджувана десятками тисяч примірників фотографія Леніна і Хрістенсена, названого на листівках «американським економістом, кандидатом у президенти від реформістської частини американських робітників». Ще пропаганда любила використовувати в величезній кількості фотографії Леніна й Герберта Веллса, на яких вождь підпирає щоку долонею й поблажливо дивиться на британського журналіста й письменника. Радянська Росія й сам товариш Ленін дуже потребували визнання, особливо після того, як самі створили «залізну завісу», і почали впускати до країни тільки вигідних людей, із якими можна сфотографуватися, а потім пропаганда складала жалісливі історії про те, як Захід «із інтересом» спостерігає за «розвитком» Радянської Росії і СРСР.

Усю історію радянської влади, включаючи майже 17-річний період правління Путіна, супроводжує пропаганда, заснована на обмеженні інформації і брехні. Більшовики збудували жахливу систему з брехні й насильства, але оскільки Ленін та інші класики марксизму-ленінізму мріяли про «світову пожежу», то завжди дуже потребували співчуття й визнання. Вони вітали будь-яку цікавість, навіть якщо вона була критичною в їхню адресу: досить було фотографії, а тепер і відео, щоб потім ілюструвати казку про «численних друзів».

Новому російському вождю необхідна хоча б якась увага ‒ нехай це буде старий Рой Джонс чи пенсіонер американського кінематографа Стівен Сігал

Путін виявився точно в такій же ситуації ‒ сучасна Росія поки не перебуває в повній ізоляції, але вже близька до цього положення. Тому новому російському вождю необхідна хоча б якась увага ‒ нехай це буде старий Рой Джонс чи пенсіонер американського кінематографа Стівен Сігал, підійде й Орнелла Муті, яка колись зводила з розуму радянських чоловіків, зокрема, без сумніву, й самого Путіна. Тепер ця «новина» про Муті поширюється на десятках тисяч російських сайтів, і тепер у звичайного механіка МТС чи почесного оленяра з'явився привід для гордості. Чи хоче насправді Орнелла стати однією з них і чи готова вона стояти в черзі в поліклініку, вже нікого не цікавить. Пропаганда ‒ великий двигун російської громадської думки.

Інший аналог ‒ пам'ятник князю зі спотвореним ім'ям Владимир, хоча в усіх історичних хроніках він значиться як великий київський князь Володимир (а якщо бути точніше, то «Володімѣр'»). Історія абсолютно ленінська ‒ з тієї самої пори, коли героїв визначала не історія чи громадська думка, а список із Народного комісаріату освіти. За спогадами Анатолія Луначарського, 1918 року Ленін висунув програму розвитку монументального мистецтва та його мобілізації як найважливішого агітаційного засобу революції й комуністичної ідеології. В усій Радянській Росії, а потім і в усьому Радянському Союзі почали ставити десятки тисяч пам'ятників. А розпочалося все 17 липня 1918 року, коли засідання Ради Народних Комісарів під головуванням Леніна обговорило питання «Про встановлення в Москві 50 пам'ятників великим людям у галузі революційної і громадської діяльності, в галузі філософії, літератури, науки й мистецтва».

Коли з'явилася можливість, СРСР почали заповнювати бетонними й металевими пам'ятками

2 серпня 1918 року газета «Известия» опублікувала за підписом Леніна «Список осіб, яким запропоновано поставити монументи в м. Москві й інших містах Рос. Соц. Фед. Рад. Республіки». Список складався з 66 імен, розбитих на шість категорій. У розділі «Революціонери і громадські діячі» значилися, наприклад, Спартак, Тіберій Гракх, Брут, Бабеф, Маркс, Енгельс, Бебель, Лассаль, Жорес, Лафарг, Вальян, Марат, Робесп'єр, Дантон, Гарібальді. Уже до річниці більшовицького перевороту 7 листопада 1918 року в Москві стояли 12 нових пам'ятників. Більшість із них були створені з нетривких матеріалів і швидко руйнувалися, але комуністи поспішали замінити історію Росії новими героями. Коли з'явилася можливість, СРСР почали заповнювати бетонними й металевими пам'ятками.

У Путіна, як раніше й у більшовиків, трапився серйозний ідеологічний провал ‒ відсутність героїв. Колись на початку президентської кар'єри він підтримував пам'ять про «Білий рух», проти якого виступили комуністи, комуністів він підтримувати не хоче ‒ образяться націоналісти, і тоді він почав шукати героїв у темному російському минулому, а також за старою російською звичкою почав красти чужих героїв. Князь Володимир, звісно, ніякого відношення до історії нинішньої Російської Федерації зовсім не має. Він жив за часів, коли й Росії, власне кажучи, не було, як не було ні Москви, ні Рязані, та й Московське князівство з'явилося тільки через 300 років.

Усі історики радянських часів складали історію, якою мали пишатися нащадки. Писати особливо було нічого, тому крали чуже, приховуючи походження своєї історії. Путін продовжує розпочату 99 років тому справу фальсифікаторів-ленінців. Не можна сказати, що князь Володимир був ідеальним правителем, швидше за його фігура має перебувати в списку тиранів нашої ери поруч зі Сталіним, але це вже інше питання й інша проблема ‒ красти не можна навіть чужих тиранів.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG