Доступність посилання

logo-print

Крим.Реалії продовжують публікувати спогади Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше ув'язнення в Росії. Інші блоги автора читайте тут.

І знову обшук. Перерили всі речі. На окремий листочок записали всі мої пожитки. Було перераховано і враховано кожну шкарпетку й кожну цигарку. Це був етап. Мені видали мішок із листами з усього світу. Я був здивований. Я не думав, що мене хтось, крім матері, підтримує. Що Україна й увесь світ бореться за мене. Прощай, ненависне Лефортово (тоді я й подумати не міг, що потраплю сюди ще раз)!

Із закутими руками я ніс свої сумки, піднявши їх перед собою. Браслети мало не до кістки впивались у руки. Спочатку посадили до автозаку. У маленький стакан. Стояв довгий шлях жаркими, нескінченними московськими заторами.

Доїхав. Вийшов із машини і зрозумів, що перебуваю в аеропорту. Знову почали обшукувати. Обшуки взагалі завжди і скрізь. Це найбільше стомлює й принижує під час цих переміщеннях. Процедура безглузда й нещадна. Як усе в Росії.

Я зрозумів, що шлях лежить до Ростова-на-Дону. На вирішальний день мого життя. На суд над моїми побратимами, над істинними патріотами, синами України

Завели в останній ряд пасажирського літака. «Непомітно» розсілися з усіх боків. Салон наповнився людьми й із розмов я зрозумів, що шлях лежить до Ростова-на-Дону. На вирішальний день мого життя. На суд над моїми побратимами, над істинними патріотами, синами України. Політ тривав більш ніж півтори години. Звісно, туалет, їжа, вода були заборонені, до того ж, будучи прикутим до співробітника ФСБ однією рукою, все це важко здійснювати й за можливості. Нарешті вивели. Все тіло затекло, й була можливість пройтися вулицею, без неба в клітинку, цілих десять кроків. Як дорого коштує небо без клітки...

Я прилетів до Ростова-на-Дону. Мене помістили в автозак, у камері якого вже хтось був – Олексій Чирній. Його теж везли на суд як свідка. Він простягнув руку, але я відмовився її потиснути. Нам було багато чого сказати один одному, але ми мовчали. Я почав перший. Обережно. Здалеку. Про те, що свої терміни покарання ми вже отримали і втрачати нам нічого. Ну поб'ють, ну познущаються, все одно вийдемо всього через сім років. Але вийдемо. Це не багато. Але зараз ми в силах зробити так, щоб невинні люди вийшли на свободу... В очах Олексія була ненависть. Він чомусь ненавидів і мене, і всіх інших. Він щось бубонів про те, що ми не написали заяву про відмову від громадянства Російської Федерації під час окупації. Тому ми зрадники. А ще бубонів про те, що він у полоні й не потрапить до Валгалли (раю, куди потраплять вікінги)... Ну що ще сказати...

Мене чекав слідчий ізолятор №4 Ростова-на-Дону – мініатюрне Лефортово. Будівля в два поверхи, де на кожному по тринадцять камер. Там сидять кращі з гірших. А вірніше – ті бідолахи, яким не пощастило зустрітись із ФСБ.

Вирішальний для мене день цинічного суду над Олександром Кольченком і Олегом Сенцовим, на якому слідчими ФСБ мені відведена роль свідка, настав. Справжні дияволи в людській подобі робили те, що їм заповідали верховні темні сили. Всі знали, що вершать неправду, але продовжували своє ремесло, тремтячи за затишні шкіряні крісла. Хіба можна знайти правду в країні, отруєній скверною?

Я зробив свій вибір. Я став вільним. І в той момент я не думав про наслідки мого вчинку для мене самого

Я пішов однією з головних заповідей. Я відмовився лжесвідчити. В одну мить у голові промайнули півтора року тортур, вербувань, умовлянь, сусідство з сирійськими головорізами, в яких руки по лікоть у крові і яким немає виправдань. І все заради того, щоб я дав свідчення на інших «терористів». У мене тремтіли руки, тремтіла кожна клітина мого тіла. Але я зробив свій вибір. Я став вільним. І в той момент я не думав про наслідки мого вчинку для мене самого.

Здавалося, що в їхніх головах Олег Сенцов був людиноюна кшталт Усами Бен Ладена, що має безмежні можливості

Після суду мене миттєво доставили до слідчого ізолятора, де мене вже чекав оперативник карального ордена Росії, що має назву ФСБ. Допит був цікавий. Оперативник був добрий і злий одночасно. Але все одно почуття програшу неможливо було приховати за його доброзичливою посмішкою. Ласкаві, наполегливі запитання. Хто підказав? Хто напоумив? Це все люди Сенцова? Вони дісталися до тебе через адвокатів? Чи через ув'язнених? Здавалося, що в їхніх головах Олег Сенцов був людиноюна кшталт Усами Бен Ладена, що має безмежні можливості і представляє неймовірну небезпеку російській тоталітарній системі. На цю психологічну атаку я знайшов відповідь, як завжди, очевидну – абсолютне мовчання.

Це зовсім не так просто, коли твоє життя повністю віддана в руки екзекуторів. Далеко не так просто... Складно навіть передати частку емоцій, коли твоє життя більше не належить тобі. Коли твої героїчні фантазії розбиваються об жорстоку реальність. Коли розумієш, що ти зовсім не герой, що не надлюдина, не той, із кого ти брав приклад із кінофільмів. Реальність зовсім не схожа на ці сюжети...

І я молився. Читав «отче наш», а слідчий ФСБ злився. Розлючувався й міняв свій добродушний вигляд на істинний. Перетворювався на звіра, на того, кого створює, трансформує пекельна система Російської Федерації. Його милість моментально перетворилася на гнів. У підсумку я був побитий цими легкодухими істотами, які знають тільки виконання команд, але це покарання було милістю для мене за те, що я давав свідчення проти моїх співвітчизників...

Мені пообіцяли «райське» життя, холод, білих ведмедів, лютих співкамерників. Вони виконали свою обіцянку... Але тоді я про це ще нічого не знав...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG