«Флот українського моря»: друга спроба

Спеціально для Крим.Реалії

Новочасні Військово-Морські Сили України (ВМСУ) виникли в результаті зусиль великої групи офіцерів-патріотів і під тиском із боку національно-демократичних партій у першій половині 1992 року. Тоді існувала реальна можливість перевести під юрисдикцію України якщо не весь Чорноморський флот, що залишився від СРСР, то принаймні його більшу частину (про низку пов’язаних із цим обставин я писав у статті «Боротьба за український Севастополь»). Але так не сталося.

Натомість понад п’ять років тривало своєрідне змагання між Києвом і Москвою за справедливий поділ Чорноморського флоту й за реальний, а не формальний контроль над його головною базою – Севастополем. Із боку російських адміралів не раз лунали зверхні заяви: мовляв, навіщо українцям флот? Дамо їм десяток катерів, щоб могли ганятися за контрабандистами, і вистачить! Урешті-решт під час поділу флоту 1997 року ВМСУ (які на той час уже мали у своєму складі фрегат «Гетьман Сагайдачний», корабель управління «Славутич» і низку інших одиниць) одержали 250 бойових кораблів і допоміжних суден. Через десятиліття у складі українського флоту лишилося 35 бойових одиниць і 60 допоміжних. І то – багато які з цих бойових стали небоєздатними…

Ще на початку 2000-х у складі ВМСУ були чотири фрегати («Сагайдачний», «Севастополь», «Миколаїв» і «Дніпропетровськ»), із яких невдовзі залишився тільки один – «Гетьман Сагайдачний», флагман ВМСУ, що потребував серйозного ремонту. Два фрегати пішли на металобрухт, «Севастополь» чекав (і дочекався) своєї черги бути порізаним на метал… Як відбувалась операція з кастрації щойно створеного Українського флоту, можна простежити на одному прикметному прикладі. На початку грудня 2004 року, між другим і «третім» туром президентських виборів, Кабмін Януковича (якому тоді вже була висловлена парламентська недовіра) дав дуже сумнівне з погляду законності «зелене світло» рішенню Міноборони щодо списання 30 бойових і допоміжних кораблів, серед яких були згаданий уже фрегат «Севастополь», корвет «Ізяслав» і ракетний катер «Умань». Інформагенції при цьому посилалися на джерело в командуванні ВМСУ, що стверджувало, наче списані кораблі – це майже металобрухт, що дістався Україні після розподілу Чорноморського флоту. «Джерело», м’яко кажучи, казало неправду.

Автор цих рядків 2003 року на цілком законних підставах побував на борту фрегата «Севастополь». Цей корабель зовсім не скидався на металобрухт; ба більше, старші офіцери ВМС України, з якими я розмовляв, стверджували, що для завершення ремонту корабля, що відповідав основним вимогам до сучасної бойової одиниці, досить було 30-35 мільйонів гривень, і він би плавав щонайменше 10-15 років. Така сама ситуація тоді існувала і з низкою інших бойових кораблів, уже списаних на металобрухт; вони надавалися до відновлення і тривалого використання.

Ба більше: у крайньому разі, щоб здешевити ремонт, можна було вдатися до операції, яку свого часу проробили більшовики з тими лінійними кораблями, які не встиг знищити флотоненависник Ульянов-Ленін (це його слова, до речі, повторював колишній секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Кравчук: «нам потрібен не флот, а хоча б якийсь флотішко»). Після смерті Леніна в Радянського Союзу залишилися три занедбаних лінкори і ще один («Фрунзе», колишня «Полтава») у такому стані, що потребував капремонту. На все грошей не вистачало. Тому були модернізовані ті три лінкори, що перебували на плаву, а четвертий використаний як склад запчастин для них. Отож, на думку низки флотських офіцерів, із якими я розмовляв на початку 2000-х, із трьох однотипних фрегатів у крайньому разі цілком можна було зробити два боєздатних. Ту саму операцію, ймовірно, можна було проробити й і з деякими іншими типами кораблів.

І не слід думати, що такі операції здійснювалися тільки за прем’єрства Януковича. Вже за президентства Ющенка в липні 2005 року заступник начальника Генерального штабу Збройних сил України Григорій Саковський на 5-му телеканалі оприлюднив деякі цифри, пов’язані з планами Києва. Мовляв, кількість кораблів ВМСУ за кілька років скоротиться з 35 до 12, але одночасно «кількість буде компенсована якістю», оскільки кораблі будуть оснащені новітньою комп’ютерною технікою для знищення підводних човнів i розвідки акваторії Чорного моря. Адже, мовляв, зараз приблизно 20 бойових кораблів i катерів ВМСУ стоять біля причалів в очікуванні ремонту, тобто вони небоєздатні. Крім того, корвету «Чернігів» уже 24 роки, а корвету «Луцьк» – 11 років, а це, мовляв, дуже поважний вік для бойових кораблів. Отож не треба витрачати кошти на старі кораблі, на їхній ремонт – треба будувати нові. Мовляв, до 2015 року за умови зростання бюджету Міноборони, ВМСУ могли б отримати ще 10-12 нових кораблів – фрегатів, корветів, тральщиків. А перший із них – корвет «Тернопіль» – наразі проходить ходові випробування…

Із позиції сьогодення, думаю, неважко оцінити позицію і генерала, і всього Генштабу щодо побудови нових кораблів і «застарілості» тих, що вже були і яким на той момент було чи по 25, чи по 14 років. Автор цих рядків, коли до Севастополя на початку 2000-х прийшов із візитом французький есмінець, поцікавився датою побудови цього судна. Виявилося: 1967 рік. Можете самі порахувати вік цієї бойової одиниці – звісно, що корабель за ці роки пройшов необхідну модернізацію.

Цікаво, що в ті ж роки колишній командувач ВМСУ віце-адмірал Володимир Безкоровайний заявляв, що більшість кораблів, що дісталися Україні при поділі ЧФ СРСР, можна було відремонтувати й використати для розв’язання завдань оборони країни. Натомість відбувалися дуже цікаві речі: спершу грубі гроші виділялися на ремонт кораблів, а потім ці кораблі раптово списували й негайно різали на металобрухт. Чому? Навіщо? Рішення ухвалював Київ. Як було пересвідчитись, куди пішли гроші, чи належним чином вони були використані? – запитував віце-адмірал. І сам відповідав: а ніяк. І як оцінити, що наче відремонтований корабель ріжуть автогеном?

Цікавим є й інше. За президентства Кучми був проданий Китаю за ціною металобрухту (за $20 мільйонів) готовий на 2/3 авіаносець «Варяг», який став після добудови під назвою «Ляонінь» першим і поки що єдиним китайським авіаносцем. Ясна річ, Україні корабель такого класу на Чорному морі не потрібен, це корабель для океанських держав. Проте ціна його мала би бути на два порядки вищою; Україна мала виторгувати ще й участь (за плату, ясна річ) у добудові цього корабля вже на базі ВМС Китаю Даляні. Отриманих грошей вистачило би на добудову незавершених і модернізацію існуючих кораблів. Але…

А на додачу за Кучми порізали на металобрухт готовий на 1/3 фрегат «Байда Вишневецький». Недобудовані корвети «Луганськ» (2/3 готовності) і «Львів» (95 відсотків готовності) так і залишилися недобудованими і за Кравчука, і за Кучми, і за Ющенка, і за Януковича (не знайшлося декількох десятків мільйонів гривень) – щоб урешті-решт стати 2014 року російськими трофеями разом із суднобудівним заводом «Море» у Феодосії. Ну, а що стосується атакуючого стратегічного крейсеру «Україна», який іржавіє в Миколаєві біля заводської стіни на приколі в стані готовності 96 відсотків, то він був би здатен своїми ракетами знищувати морські й не тільки морські цілі на відстані 600 і більше кілометрів. Низка фахівців заявляла, що цей крейсер застарів, що його електроніка створювалася ще за радянських часів, і взагалі – такий корабель не потрібен Українській державі, виходячи з її військової доктрини. Інші експерти, навпаки, вважали за потрібне провести добудову крейсера (це коштувало, за цінами початку 2000-х, від 35 до 70 мільйонів) і наголошували: ще 15-20 років після того він зміг би бути цілком на рівні флотів сусідніх країн, забезпечивши Україні фактичний паритет із Росією на Чорному морі.

А тепер декілька слів про єдиний підводний човен ВМСУ «Запоріжжя». Росіяни 1997 року передали його у жахливому стані. Проте його слід було терміново добудовувати й використовувати як учбово-бойовий. Адже у ВМСУ після поділу Чорноморського флоту було тільки 5 офіцерів із досвідом підводних занурень. Отож ремонт мав завершитися 2004 року. Проте не завершився. Був інший варіант – два підводні човни в боєздатному стані Україні тоді пропонувала Польща, маючи намір замінити їх на новітні зразки. Це теж відкинули. Як наслідок, у ВСМУ 2005 року залишилося двоє офіцерів із досвідом підводного плавання, 2010-го – жодного. Тож того ж 2010 року четверо українських офіцерів-підводників стажувалися на посадах вахтових офіцерів і командирів бойових частин на борту єдиного боєздатного підводного човна ЧФ РФ. У липні 2013-го ремонт підводного човна нарешті закінчився, а 24 березня наступного року його захопили в Севастополі росіяни.

Сьогодні реально у складі ВМСУ – фрегат «Гетьман Сагайдачний», корвет «Вінниця», середній десантний корабель «Юрій Олефіренко» і три катери – ракетний, артилерійський і десантний. Усі вони, крім «Сагайдачного», – 1970-80-х років побудови. Тривають переговори з росіянами щодо повернення Україні бодай частини захоплених ними в Криму кораблів, але безуспішно. Тож зрозуміло, що флот Україні доведеться створювати фактично з нуля – бо сьогодні він слабший за флоти всіх чорноморських держав, за винятком Грузії і квазідержави Абхазії (яка, втім, має 21 бойовий катер). А без адекватного задачам оборони держави флоту Україна приречена бути жертвою воєнних авантюр тих чи інших урядів чи деструктивних рухів.

…На загал, складається враження, що всі минулі 25 років велася активна робота з недопущення розбудови дієздатних ВМСУ. Хтось робив це на підставі власної недоумкуватості, хтось – виходячи зі шкурних бізнес-інтересів, хтось – виконуючи чужоземні директиви. Друга спроба створення «флоту Українського моря» фактично завершилась у березні 2014-го, коли тодішні керівники уряду не змогли (чи не схотіли?) організувати виведення сил ВМСУ з Криму до Одеси. Тепер на черзі – третя, як на мене, вирішальна, спроба.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції