Доступність посилання

Чому «Крим ‒ мій» ‒ це не відповідь?


Політична карикатура Євгенії Олійник

Політична карикатура Євгенії Олійник

Після анексії півострова поряд з уже досить набридлим «КримНаш» мережею стали поширюватися хештеги ‒ «Крим_мій» і «Крим_ваш». Проросійські, проукраїнські і нейтральні кримчани з однаковим завзяттям публікують тексти, співають пісні і навіть знімають рекламні ролики з цими месседжами. Посил підкуповує публіку своєю альтернативністю, миролюбністю і закликом не вибирати сторону, залишаючись «над сутичкою». Незважаючи на те, що у мене, як і у будь-якого кримчанина, є багато особистих підстав сказати: «Крим ‒ мій», ‒ мені така відповідь на головне питання-перевірку нашого часу здається досить суперечливою.

На перший погляд, ставлення до Криму винятково через призму особистих переживань, пов'язаних з ним, це те єдине спільне, що може потенційно об'єднати кримчан, які переїхали на материк, з їхніми проросійськими і проукраїнськими земляками на півострові. Втомлені від хворобливої тяжби за «право власності» на півострів кримчани все більше доходять висновку, що «колір прапора не важливий», важливо лише те, як ти ставишся до своєї малої батьківщини, ті емоції і враження, які Крим тобі подарував. Незалежно від політичних симпатій, всі об'єднуються в любові до сонячного кримського неба, «найсинішого в світі Чорного моря» і краси кримських гір.

Говорячи ідентичну фразу «Крим тільки мій», проросійські та проукраїнські кримчани мають на увазі, на мій погляд, все-таки дуже різні речі

Однак, говорячи ідентичну фразу «Крим тільки мій», проросійські та проукраїнські кримчани мають на увазі, на мій погляд, все-таки дуже різні речі. Ті, хто залишився в окупації незважаючи на симпатії до України, не можуть собі дозволити відкрито заявляти про свою позицію. Сказати зараз у Криму, що він ‒ український, означає порушити російський закон і підпасти під кримінальне переслідування. У такій ситуації публічно сказати: «Крим ‒ мій» ‒ це єдина безпечна альтернатива проросійській істерії про «повернення в рідну гавань». «Він ‒ мій», а значить ‒ не «ваш», не російський. Так, це лукавство, але лукавство вимушене. Така позиція стає вербальним вираженням тієї внутрішньої еміграції, в яку подумки «їдуть» мої проукраїнські друзі на півострові. «Їдуть в еміграцію» в гори, на море, на природу, в сім'ю, подалі від остогидлих триколорів, телевізорів з Кисельовим і «ватяних» колег на роботі. Туди, де тільки ти і твій Крим.

Зовсім інше, на мій погляд, мають на увазі проросійські прихильники «свого Криму». В цьому випадку сказати «Крим ‒ мій» ‒ значить, підтвердити своє право підтримувати наявний стан півострова. «Адже я ‒ кримчанин, Крим ‒ мій і тільки, отже, хіба може хтось вирішувати за мене, що сталося два роки тому, злочинна анексія чи «повернення в рідну гавань» ‒ закономірне виправлення прикрої історичної помилки?». Спроба втекти від тривалої суперечки з боку цієї частини кримчан ‒ це спосіб покінчити з оскарженням російської приналежності півострова. «Ну скільки можна лаятися через дурниці? Яка різниця, чий прапор на Сімферопольському вокзалі? Закінчуйте. Крим не тільки мій, він ще і ваш, приїжджайте, відпочивайте, насолоджуйтеся і забудьте про сварки. Час помиритися». Помиритися і, звичайно, залишити все як є. Саме таку тезу я чую з вуст тих проросійських кримчан, які говорять «Крим ‒ мій» і «Крим ‒ ваш». Погодьтеся, це не вимушений відхід від конфлікту, як у першому випадку, а лише продовження його в інших формах, але з тими ж цілями.

Нарешті, зовсім третє мають на увазі кримчани, які переїхали на материкову Україну. Для них «мій Крим» ‒ це вираз болю за відібраною насильно малою батьківщиною, сумні ностальгічні спогади й обурення тим, що суб'єктивно тільки їхній Крим у них забрали люди, які не мають до нього жодного відношення. Люди з автоматами і в зеленій уніформі, не кримські люди з високих кремлівських веж. У цьому випадку, така позиція висловлює, з одного боку, невіру «материкових» кримчан у можливість щось довести своїм опонентам за допомогою раціональних аргументів і, з іншого ‒ розчарування через нездатність українського режиму ефективно працювати над деокупацією Криму. «Одні вигнали мене з Криму, іншим плювати на моє бажання туди повернутися, але мій особистий Крим назавжди залишиться зі мною, і його у мене не забрати».

Два роки тому Крим перестав бути «орденом на грудях планети», доступним для всіх її жителів, і перетворився на «перлину в короні Російської Імперії», доступну лише для вірних підданих імперії

Всі три випадки, чисто по-людськи, можна зрозуміти. Всі три групи, безперечно, мають право на свою точку зору. Але жоден з таких підходів не веде до дійсного вирішення проблеми. Не веде, адже навесні 2014 року змінилися не тільки кольори прапорів на державних будівлях Криму. Два роки тому Крим перестав бути «орденом на грудях планети», доступним для всіх її жителів, і перетворився на «перлину в короні Російської Імперії», доступну лише для вірних підданих імперії. І справа зовсім не в санкціях, блокаді чи логістичних труднощах.

Поки в природі існуватимуть кримчани, для яких повернення на батьківщину означає потрапляння в тюрму. Поки кримчан «кидатимуть на нари» за ознакою їхніх політичних поглядів. Поки цілі народи почуватимуться на батьківщині, як за гратами, відповідь на питання «чий Крим?» не матиме особистого виміру. Адже формула, за якою твоя особиста свобода закінчується там, де починається свобода іншого, як ніколи залишається актуальною. І вважати, що Крим ‒ тільки твій по-справжньому можна буде тільки тоді, коли можливість насолоджуватися батьківщиною буде у всіх твоїх земляків. А не тільки у тих, хто не погребував застрибнути на палубу «Титаніка», що йде в «рідну гавань». Тільки тоді, коли Крим знову стане орденом на грудях планети Земля.

Денис Мацола, кримчанин, політолог, соціальний активіст

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG