Доступність посилання

logo-print

Спеціально для Крим.Реалії

З нещодавніх часів Туреччина знову відновила жорстку риторику з офіційними представниками країн Європи і США. Після невдалої спроби перевороту 15 липня посилилася і зовнішня критика Анкари внаслідок масових арештів опозиційних депутатів, журналістів, викладачів і військових, обмеження прав людини. Турецький парламент продовжив дію в країні надзвичайного стану і військові операції в Іраку і Сирії, а уряд і президент – демонстрацію світові східної «самостійності» (майже повної, але «обмеженої Європою») в купі з подальшим зближенням з Москвою.

У контекстний візерунок у Кремлі вміло вплітають останні події: активізацію в країнах ЄС популістських і лівих течій і сил, результати президентських виборів в США, які здаються несподіваними, а також маніпуляцію з відтворенням універсальної ідеології «войовничої російської нації».

Здається, що Анкара наважиться на «власний» Brexit – так званий Trexit: ось-ось заявить про вихід з процесу отримання повноправного членства в Європейському Союзі

Претензії Кремля на головну роль в новому міжнародному інтернаціоналі та досягненні повної перемоги над Заходом затьмарюють сприйняття реальності. І, здається, що дискусії на зовнішньополітичні та внутрішньодержавні теми розпалили пристрасті до такої міри, що Анкара наважиться на «власний» Brexit – так званий Trexit: ось-ось заявить про вихід з процесу отримання повноправного членства в Європейському Союзі.

Коріння тісних відносин Туреччини та Європи, чия сучасна історія налічує понад півстоліття, досить міцні. Вони – міцні, але багатогранні та суперечливі. Мова йде не тільки про взаємні інвестиції, наявність численної турецької діаспори в Європі, широкої двосторонньої договірної бази, шестизначних цифр торговельного балансу, який посідає перші місця, але й взаємні амбіції Анкари та Брюсселя як сильних гравців.

З 1952 року Туреччина – член НАТО, куди Анкара вступила одночасно з Афінами. У липні 1959 року Туреччина подала заявку на членство в Європейському економічному співтоваристві – прабатькові ЄС. 12 вересня 1963 року в Анкарі було підписано угоду. З 1 січня 1996 року між Туреччиною і ЄС діє митний союз. У період Гельсінської зустрічі на вищому рівні в грудні 1999 року Європейська Рада надає Туреччині статус країни кандидата в члени ЄС. З 2003 року Туреччина бере участь в діяльності Конференції парламентських комітетів країн Європейського союзу у справах Товариства та європейських справ (COSAC). 16-17 грудня 2004 року Європейський Рада приймає рішення почати переговори про членство Туреччини, а 3 жовтня 2005 року починаються переговори про приєднання. Анкара підписала 6-й протокол до Європейської конвенції про захист прав людини, тим самим повністю відмовившись від заходів кримінального переслідування - смертної кари.

У процесі співпраці Великих національних зборів Туреччини (ВНЗТ) з Європейським Союзом першорядне значення надається роботі з приведення національного законодавства у відповідність до вимог ЄС. Згідно з механізмом обміну інформацією IPEX ВНЗТ регулярно інформує Європу. В європейських міжнародних інститутах Туреччина – рівноправний і надійний партнер. 18 депутатів турецького парламенту представляють інтереси Анкари в Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), 8 – ПА ОБСЄ, 12 – ПА НАТО, 25 – Спільному парламентському комітеті Туреччина-ЄС.

Всі резолюції зазначених європейських структур, які стосувалися засудження російської окупації Криму та порушення прав людини на анексованому півострові, підтримали турецькі депутати

Всі резолюції зазначених європейських структур, які стосувалися засудження російської окупації Криму та порушення прав людини на анексованому півострові, підтримали турецькі депутати. Справедливості заради треба сказати і про те, що існує єдиний турецький депутат, який голосував «проти» «кримських документів». Це – пані Філіз Керестеджіоглу Демір (Filiz Kerestecioğlu Demir), депутат ВНЗТ від прокурдської Демократичної партії народів (НDP), що входить до групи об’єднаних лівих ПАРЄ. Ця фракція включає в себе представників лівих, соціалістичних чи комуністичних партій країн-членів ПАРЄ, в тому числі німецьку Die Linke, російські КПРФ і «Справедливу Росію». На лівих «ставлять» в Москві і розраховують розхитати Європу «зсередини Німеччини».

Вперше в історії обраний прямим голосуванням народу діючий президент країни вважає, що президентська форма правління в республіці – запорука прогресу демократії в країні, і нова конституція повинна дозволяти зберігати главі держави зв’язки і контакти зі своєю партією. Крім того, президентську модель готували в Туреччині на основі моделей США і Франції. Проект пропозицій щодо змін до основного закону Турецької Республіки, який підготовлений правлячою Партією справедливості та розвитку (АКР) і переданий на розгляд Партії націоналістичної дії (МНР), яка стала союзницькою, передбачає суттєві нововведення. Так, президент зможе призначати міністрів і половину суддів в ключових судових органах, а також отримає можливість видавати укази, які будуть мати обов’язкову юридичну силу. У проекті нової президентської системи управління Туреччиною відсутній інститут прем’єр-міністра, зате передбачені два пости віце-президента. МНР пішла на співпрацю з АКР після обіцянок правлячої партії одночасно з президентською реформою «протягнути» через турецький парламент зниження прохідного бар’єру з 10% до 5%, що в майбутньому збільшує шанси націоналістів розширити кількість мандатів в ВНЗТ.

Для прийняття і прямого введення в дію змін до основного закону необхідно дві третини голосів від повного складу парламенту. На сьогодні це 367 з 550 депутатів, ряд з яких позбавлені імунітету від кримінального переслідування. АКР має 317 депутатів, МНР – 40. Республіканська народна партія (СНР) відмовилася брати участь, а НDP виключена зі списку можливих союзників. Правляча партія за підтримки націоналістів отримує 357 голосів, що недостатньо для прямого введення змін, але на 27 голосів перевищує достатню кількість для затвердження реформ і їх винесення на загальнонаціональний референдум.

Лідер СНР Кемаль Киличдароглу (Kemal Kılıçdaroğlu), який претендує знову зайняти місце головного і «зручного» опозиціонера в Туреччині, заявив, що за допомогою конституційної реформи «АКР прагне ввести диктаторський режим в країні». До речі, депутати від СНР в складі ПАРЄ разом з німецькими соціал-демократами, частиною депутатів ЛДПР, «Справедливої Росії» та інших «соціалістичних партій» Європи входять в групу соціалістів. Група соціалістів і група об’єднаних лівих ПАРЄ – єдині депутатські групи,

куди були допущені або увійшли російські депутати Держдуми минулого скликання. СНР, «Справедлива Росія» і німецькі соціал-демократи є членами Соціалістичного інтернаціоналу, чий 25-й з’їзд заплановано провести в грудні 2016 року. В цей же час в Берліні на свій історичний 5-й з’їзд збереться Партія європейських лівих...

Зміна проєвропейського і євроатлантичного курсу в Анкарі неминуче призведе до розвалу міжпарламентських зав’язків ВНЗТ і втрати ефективних механізмів, завдяки яким Туреччина безпосередньо бере участь в глобальному діалозі

Зміна проєвропейського і євроатлантичного курсу в Анкарі неминуче призведе до розвалу міжпарламентських зав’язків ВНЗТ і втрати ефективних механізмів, завдяки яким Туреччина безпосередньо бере участь в глобальному діалозі, самореалізується і на європейській, і на світовій арені. Це, в свою чергу, позбавить Туреччину можливості адекватно виступати на захист кримськотатарського народу і суверенітету України.

Відмовлятися від поглибленого діалогу з Європейським Союзом – також не в інтересах президента Реджепа Таїпа Ердогана, який зумів придушити невдалий путч і отримати практично стовідсоткову «демократичну» підтримку всього населення країни. У разі відмови від європейського вектору бажана перспектива президентської республіки моментально випарується, оскільки втратить під собою основу для глобального її визнання в особі світових лідерів, а значить – в самій Анатолії.

Образ Туреччини в очах європейського обивателя сьогодні будується на сприйнятті Реджепа Таїпа Ердогана як диктатора-ісламіста і «шантажиста мігрантами», чім набуває різко негативного забарвлення. При цьому в ході протиборства лідер і спадкоємець кемалістів Кемаль Киличдароглу отримує максимальне співчуття Європи, хоча представляє соціалістичну партію-захисницю завоювань революції. Європейські ліві і євроскептики для цього зробили чимало. В ЄС не бачать важливих особливостей зовнішньої політики Туреччини: турецька еліта досягла значних успіхів в економіці, не виступає з позиції радикального ісламу, територія Анатолії акумулює зовнішнє виробництво Європи, і Анкара ніколи консолідовано не була ініціатором розриву будь-якого, навіть невигідного і дуже складного, діалогу з Брюсселем.

Лідери ЄС, схоже, не розуміють межі своєї влади над Туреччиною..., наскільки тісно пов’язані стабільна Європа і самостійна Туреччина

«Лідери ЄС, схоже, не розуміють межі своєї влади над Туреччиною..., наскільки тісно пов’язані стабільна Європа і самостійна Туреччина... У цих умовах, здається неминучим, що можновладці в Брюсселі будуть зметені зі своїх постів хвилею популізму в Європі», – вважає колумніст урядової Dayli Sabah Бурханеттін Дуран (Burhanettin Duran).

Турецькі лідери заявили, що питання відновлення смертної кари і європейського вектора країни в цілому разом з президентською реформою можуть бути винесені на референдум до кінця 2016 року. Чи з’являться в бланку голосування три нагальних турецьких питання, і чи буде проведено референдум? Невдовзі дізнаємося.

В історії Туреччини національний референдум щодо конституційних змін проводився всього один раз – 12 вересня 2010 року – в день пам’яті жертв військового перевороту 1980 року, в зв’язку з прийняттям турецьким парламентом на шляху до Європи відповідного пакету законодавчих змін до основного закону країни. За зміни проголосувало 45% від загальної кількості виборців країни, явка по країні склала 70%. Тоді очолювана Реджепом Таїпом Ердоганом АКР наближалася до піку своєї популярності...

Рудольф Медведь, оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG