Доступність посилання

logo-print

Українські виміри Кримської війни


Репродукція картини І.М. Прянишникова «Адмірал Нахімов на севастопольському бастіоні»

Репродукція картини І.М. Прянишникова «Адмірал Нахімов на севастопольському бастіоні»

Крим з античних часів був одним із найподієвіших районів тодішньої Ойкумени. А з настанням нових часів він перетворився на своєрідний полігон, де випробовували свою силу і за володіння яким боролися різноманітні імперії. Одне з таких кривавих «полігонних випробовувань» почалося 16 жовтня 1853 року на всіх обширах Причорномор’я. У Росії цю війну звуть Кримською, у Європі – Східною. Вона мала й виразну українську складову – не тільки територіальну, а й етнічну: більшість «гарматного м’яса» російських полків, корабельних екіпажів і гарнізонів фортець становили рекрути з українських губерній. Було чимало українців і серед офіцерів; вони траплялися і серед генералів й адміралів. Якщо взяти узагальнені статистичні дані, то 60% учасників війни з-поміж нижніх чинів та 40% з-поміж офіцерів були, як говорили у ті часи, малоросіянами.

Це зрозуміло: набиралися матроси Чорноморського флоту і рекрути до полків, які воювали у Криму та Причорномор’ї, передусім з-поміж жителів південних регіонів Російської імперії. Крім українців, брали до війська та флоту греків і болгар, вірменів і переселенців з Німеччини, яких вистачало і на Кримському півострові, і в Таврії, і в Приазов’ї, і в Придністров’ї. Проте якусь самостійну роль українці, які воювали на боці Російської імперії, не грали – адже Україна була тоді колонією імперії, лише театром воєнних дій, об’єктом історії, постачальником продовольства й амуніції та «фабрикою гарматного м’яса».

Натомість на боці Оттоманської імперії діяло відносно самостійне українське формування під проводом одного з чільних поетів польської «української школи», співця старої козаччини Михайла (або ж Міхала) Чайковського; ним із нащадків запорожців, які не переселилися до Росії після знесення 1828 року Задунайської Січі, був організований козацький легіон. Його відвідав Адам Міцевич; старшина в жупанах зустрічала його хлібом-сіллю. Поет виголосив до козаків промову, де назвав їх «своїми запорозькими українськими братами», а в листі до князя Чарторийського із захватом описав цей табір, де лунали старі козацькі пісні і над яким майорів малиновий прапор Дорошенка із хрестом і… півмісяцем. Утім, якийсь помітний вплив на перебіг бойових дій і на настрої українців у військах Російської імперії факт наявності цього формування не справив – це радше був героїчний жест, ніж реальний військово-політичний проект.

Парадоксальна закономірність історії – українці надзвичайно багато виграли від цієї поразки. Бо програш імперій практично завжди йде на користь колоніям

Українці на тій війні, за всіма оцінками, билися героїчно, захищаючи інтереси Російської імперії. Водночас, вони діяли на полі бою зазвичай украй невміло й неефективно, зазнавали величезних утрат (значна частина яких припадала на втрати від хвороб і від поганого лікування поранень), не могли правильно використати навіть ту застарілу зброю, яку мали російська армія та флот. І зрештою, наочно засвідчивши свою мужність і самопожертву, вони не врятували імперію від тяжкої поразки. Проте як підсумок – парадоксальна закономірність історії – українці надзвичайно багато виграли від цієї поразки. Бо програш імперій практично завжди йде на користь колоніям, а героїзм стає прикладом уже для колоніального народу.

Коротко нагадаємо про основні моменти тієї війни.

1852 року Російська імперія оскаржила чинність Лондонської конвенції щодо демілітаризації проток Босфор і Дарданелли. Скориставшись появою там французького корабля «Шарлемань», Росія оголосила мобілізацію і зажадала від Стамбула визнати російського імператора покровителем усіх православних Оттоманської імперії, а ще – надати її флоту право контролю за протоками між Чорним та Середземним морями. Влітку 1853 року російська армія окупувала залежні від Стамбула Молдову і Волощину. 20 жовтня того ж року Росія оголосила війну Оттоманській імперії і розпочала бойові дії у пониззі Дунаю та на Закавказзі. 30 листопада 1853 року ескадра під командуванням адмірала Павла Нахімова у Синопській бухті завдала нищівної поразки турецькому флоту (це виявилася остання в історії флоту російсько-совєтської держави перемога у морській битві).

12 березня 1854 року Велика Британія та Франція з метою унеможливити загарбання Російською імперією Босфору й Дарданеллів уклали союзний договір з Оттоманською імперією, гарантувавши їй збройну допомогу. Невдовзі Британія і Франція, до яких приєдналося італійське королівство П’ємонт, оголосили війну Росії, а нейтральна Австрія висунула до неї вимогу під загрозою війни вивести армію з Волощини та Молдови. Цю вимогу підтримала Пруссія. Іншими словами, проти Російської імперії об’єдналася ледь не вся Європа.

Мапа 1842 року

Мапа 1842 року

Війна забрала життя близько півмільйона людей і виснажила сили усіх країн-учасниць

У вересні 1854 року кораблі союзників висадили десант на західному узбережжі Криму. Розбивши російську армію на річці Альмі, війська коаліції оточили Севастополь і через 11 місяців взяли місто. Союзники захопили також міста Керч, Євпаторію, Балаклаву, Кінбурн і беззастережно панували на Чорному морі. Ще до облоги російське командування затопило на вході до Севастопольської бухти більшість кораблів Чорноморського флоту. Бойові дії велися на Балтиці, на Білому морі, у Тихому океані.

Війна забрала життя близько півмільйона людей і виснажила сили усіх країн-учасниць. Відтак, на початку 1856 року на пропозицію Франції розпочалися переговори, які завершилися укладенням 30 березня Паризької мирної угоди, за якою Росія втратила Південну Бессарабію та дельту Дунаю і право мати на Чорному морі військовий флот.

Поразка у війні штовхнула Російську імперію на шлях модернізації, на шлях реформ, і на два десятиліття обмежила її агресивність, особливо у Причорномор’ї.

Поразка у війні штовхнула Російську імперію на шлях модернізації, на шлях реформ

Чим були зумовлені поразки у війні? Не лише техніко-технологічним відставанням Росії від західних держав на кілька десятиліть – хоча і це стало важливим чинником: практично повна відсутність у неї бойових кораблів з паровими двигунами, які були натомість основою англо-французького флоту, озброєння армії гладкодульними рушницями, менш точними та далекобійними, ніж європейські нарізні гвинтівки, артилерія, яка залишилася на рівні наполеонівських воєн, застаріле оснащення зброярень, відсутність у Причорномор’ї залізниць тощо. Мабуть, іще важливішими чинниками стали придатність армії тільки для військових парадів, тупа муштра в ній, колосальна соціальна прірва між рекрутами (передусім із кріпаків) й офіцерами, переважання «паркетних» генералів серед вищого командного складу, бездарність самого імператора та його оточення, здатних лише придушувати революції та вести колоніальні війни. Не менш важливими були й неповороткість російської столичної бюрократії та безініціативність місцевих адміністраторів. І, нарешті, чи не головним соціально-політичним і психологічним чинником поразки деспотичної Російської імперії став загальний суспільний клімат, коли, за афористичним висловом Тараса Шевченка, «од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»

Отож, як уже було сказано, поразка у Кримській війні стала для Російської імперії безумовним благом. Син імператора Ніколая І Алєксандр ІІ розпочав ліберальні реформи. Ішлося не лише про звільнення закріпачених селян, яке відбулося 1861 року, через шість років після завершення війни. Ішлося і про судову реформу, внаслідок якої у Росії запровадили відносно незалежний від влади суд присяжних, і про реформу місцевого самоврядування, після якої лівобережні землі України отримали земства, і про військову реформу, що поставила край середньовічній 25-річній солдатчині. Модернізується освіта, перестає на якийсь час лютувати цензура, виникають громадські організації, прискорено розвивається економіка.

Якщо поглянути на процеси в українському житті, то вони теж небуденні. 1857 року повертається із заслання Тарас Шевченко, відновлюють спілкування з українським загалом колишні кирило-мефодіївці, 1859 року у Петербурзі виникає українська «Громада» як культурно-освітня організація, слідом за якою створюються десятки таких організацій, починається друк книжок і журналів українською мовою. В самій Україні створюються недільні школи для дорослих, які дають змогу українським інтелектуалам вийти на суспільні низи (число цих шкіл сягає 1/3 всіх таких шкіл у всій імперії), постає український кооперативний рух (теж 1/3 від загальноімперських кооперативних спілок). Одночасно відбувається підготовка і проведення звільнення українських селян від кріпосної, а фактично рабської залежності – що важливо, на відміну від власне російських земель, кріпацтво в підросійській Україні трималося менше, ніж століття, а це не могло не відбитися на масовій ментальності – і селян, і шляхетства, і різночинців-городян. Через недільні школи й кооперативи в суспільне життя втягується основна маса українців – селяни (деякі з них, з-поміж заможних родин, навіть починають брати участь у «Громадах»). І хоча це все триває у вільних формах тільки кілька років – до початку польського повстання 1863 року – цього вистачає, щоб зникла було не тільки з уяви європейських політиків, а і з власної самосвідомості самих етнічних українців Україна ствердилася як потенційна геокультурна і геополітична потуга. Попри всі подальші спроби Російської імперії заборонити і «скасувати» все українське, процес пішов. Одночасно відсутність тягаря у вигляді флоту та фортець на Чорному морі спричиняє бурхливий розвиток економіки регіону: розбудовуються торгові порти, протягуються залізниці, постають заводи й фабрики. Отже, саме після Кримської війни починає пришвидшено реалізуватися – мовою сучасної науки – модерний український національний проект. Українці засвідчують, що вони зовсім не є регіональною етнічною підгрупою «південної Росії», як звалися ці землі у західній пресі.

А разом із тим тодішнє суспільство не забуває і знаних учасників минулої війни – оборонців Севастополя матроса Гната Шевченка й унтер-офіцера Петра Кішку, вихідця з роду козацької старшини адмірала Василя Завойка, який зумів захистити Петропавловськ-Камчатський від англо-французької ескадри, нащадка шляхетсько-козацького роду адмірала Павла Нахімова, якого матроси поміж собою звали «Нахіменком»… Це все варто пам’ятати сьогодні, коли реанімована імперія прагне переписати минуле по-своєму.

XS
SM
MD
LG