Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Цього тижня російське ТБ багато говоритиме про Майдан. Ми знову почуємо про те, що саме київська вулиця домоглася дрейфу Криму в бік Росії.

Насправді ж, Майдан став точкою в дискусії про те, чи здатна Росія запропонувати Україні конкурентоспроможну альтернативу.

Починаючи з 1991 року Україна існувала в міжчассі. Поки країни колишнього Варшавського блоку посилено проводили реформи й інтегрувалися в ЄС і НАТО, Київ намагався грати в багатовекторність. В реальності це означало лише те, що він поперемінно брав гроші у заходу і у Москви, шантажуючи потенційних союзників втечею в протилежний табір.

Київ намагався грати в багатовекторність. В реальності це означало лише те, що він поперемінно брав гроші у заходу і у Москви, шантажуючи потенційних союзників втечею в протилежний табір

Битва за Україну зі змінним успіхом тривала два з половиною десятиліття. Захід вважав за краще працювати з громадянським суспільством: інвестував в освітні проекти, влаштовував семінари, засновував програми обміну. Він працював з тими людьми, які потім склали кістяк українського громадянського суспільства. Заходу було достатньо показати логіку власного облаштування тим людям, які потім захотіли б перенести ці правила на український ґрунт. Що він з успіхом і робив.

А Росія весь цей час надавала перевагу роботі з елітами. Вона створювала політичні партії, інвестувала в український великий бізнес, замикала на себе бізнес-ланцюжки, прив'язувала Україну за допомогою нафтогазової труби. Можливо, причина такого підходу була в тому, що Москва не вірила в суб'єктність обивателя ‒ у те, що політика може будуватися від запиту «знизу», а не від пропозиції «зверху». І тому вважала за краще не витрачати гроші на створення щирої когорти адвокатів самої себе з-поміж розумних і конкурентоспроможних.

Під прапорами двомовності йшло розкрадання держвласності. Під гаслами ностальгії ‒ становлення неофеодалізму

Проблема була лише в тому, що промосковські партії в Україні були клептократичними. Для них прорадянська риторика служила лише прикриттям для корупційних схем. Під прапорами двомовності йшло розкрадання держвласності. Під гаслами ностальгії ‒ становлення неофеодалізму. Всі проросійські партії переконували виборця підтримувати їх не стільки через симпатії до самих себе, скільки зі страху до альтернативи. А тому в суспільство регулярно вкидали мобілізуючі міфи про «бандерівців» і «неонацистів».

Але в якийсь момент все це перестало працювати. Адже Майдан як явище був народжений не тільки відмовою Віктора Януковича підписати Асоціацію з ЄС. Його наближала і Врадіївка, де в серпні 2013 року міліціонери зґвалтували і намагалися вбити дівчину. І вбивство мажорами Оксани Макар у Миколаєві. І безкарність сина кримського «регіонала» Файнгольда, який на своєму Бентлі безкарно збив на смерть мотоциклістку в Сімферополі. Цей список можна продовжувати досить довго.

Москва сама домоглася того, що будь-які прорадянські і проросійські гасла стали в Україні безпомилковою ознакою злодія і бандита

Москва сама домоглася того, що будь-які прорадянські і проросійські гасла стали в Україні безпомилковою ознакою злодія і бандита. Просто тому, що вона зробила своїми емісарами людей, які не вміли поводитися інакше. Вона навіть не спробувала створити свій пул прихильників з тих, за кого просто не було соромно. Можливо, це народжувалося з переконання, що обиватель простий, невибагливий і з'їсть все, що йому запропонують. Але Москва прорахувалася.

Майдан виходив проти Януковича і бандитів. Але ідеологічна вивіска у цих хлопців була цілком однозначна. На ній були виведені все ті самі замшілі гасла про мови і Митний союз, Велику Вітчизняну та братні народи, «споконвічність» і «домотканість». І коли іміджевий корабель під назвою «Віктор Янукович» пішов на дно ‒ він потягнув за собою все, що було в трюмах.

Тональність Майдану і його стилістичний зміст був підсумком того самого програшу, якого зазнала Москва в заочному протистоянні із Заходом. Він був підсумком поразки Кремля в битві за Україну. Констатацією нездатності Росії запропонувати Києву якусь альтернативу західної моделі соціального гуртожитку.

У той момент, коли Москва почала розуміти, що програла ‒ вона просто вирішила перевернути шаховий стіл

І Майдан став лише результатом політики Росії, яка робила ставку на українських людожерів. Це було повстання проти спроби узурпації влади Віктором Януковичем. Відповіддю на прагнення занурити Україну в остаточне небуття. І в той момент, коли Москва почала розуміти, що програла ‒ вона просто вирішила перевернути шаховий стіл.

Лише в цьому сенсі можна говорити про те, що анексія Криму та вторгнення на Донбас були підсумком Майдану. Вони були визнанням нездатності Москви виграти Україну в конкурентній боротьбі. Результатом колапсу всієї системи проросійських настроїв, обличчям якої в Києві були «кадаври, незадоволені шлунково».

Росія тимчасово отримала Крим. І назавжди втратила Україну. Але це саме те, про що російське ТБ ніколи не наважиться сказати вголос.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG