Доступність посилання

Україна і небезпека російського імперіалізму


Українські бійці в зоні бойових дій на Донбасі (ілюстраційне фото)

Українські бійці в зоні бойових дій на Донбасі (ілюстраційне фото)

2014 рік, на який випала столітня річниця початку Першої світової війни, став у багато чому знаковим. Зокрема, він засвідчив, що Російська імперія, яка двічі руйнувалася протягом XX століття, знову стала геополітичною реальністю. Це стало логічним наслідком політики «вставання з колін», яку впродовж останнього десятиліття проводив режим Володимира Путіна. Абсолютно очевидно, що імперська сутність Росії, яка виражається в її агресивній, експансіоністській зовнішньополітичній активності, становть серйозну небезпеку не тільки для європейського майбутнього, але й самого існування прилеглих до неї держав пострадянського простору, в тому числі України.

Бомба сповільненої дії

Розпад СРСР у 1991 році оживив багато суперечностей, які до того заганялися вглиб, перебували в латентному стані. Насамперед, це територіальні суперечки між республіками, а також міжетнічні, культурні, історичні, ментальні протиріччя між країнами і народами. Всі ці фактори в комплексі опосередкували досить складний характер відносин Росії з колишніми союзними республіками. У випадку України, природно, відразу ж найбільш гострий характер набуло питання Криму, населеного переважно етнічними росіянами і російськомовними людьми, і який займає особливе місце в російській історичній пам’яті. Формально це питання було вирішене Будапештським меморандумом 1994 року, а також низкою міждержавних угод між Росією та Україною, в тому числі про розміщення в Севастополі російського Чорноморського флоту. Але, незважаючи на це, статус Криму і всі пов’язані з цим проблеми в обох країнах залишалися предметом політичних спекуляцій, були тією картою, яку різні гравці активно розігрували у своїх цілях. Це була бомба сповільненої дії, яка чекала сприятливого моменту, щоб вибухнути.

У 90-і роки Росія переживала глибоку системну кризу – економічну, політичну, соціальну тощо. В цей період вона фактично втратила свій імперський статус і частково відмовилася від глобальних геополітичних амбіцій. Тут чималу роль грали два чинники.

По-перше, політична система Росії мала достатньо конкурентний характер, в ній була наявна велика кількість акторів із різними інтересами. В тому числі була присутня досить сильна група ліберальних громадсько-політичних діячів, яка виступала за конструктивну співпрацю з сусідами, відмову від моделі відносин з ними за типом «сюзерен-васали».

По-друге, в умовах вкрай непростого фінансово-економічного становища Росія потребувала допомоги Заходу, і тому фактично не могла дозволити собі вести агресивну зовнішню політику на пострадянському просторі. У цьому контексті не можна не відзначити і роль особистості Бориса Єльцина, який прийшов до влади на хвилі антикомуністичних, демократичних настроїв, і, крім того, в період «параду суверенітетів» 1990-1991 років підтримував націоналістичні, відцентрові тенденції в інших союзних республіках, при цьому проголошуючи відсутність до них з боку Росії будь-яких територіальних претензій. Серед іншого, Єльцин визнав незалежну Україну в кордонах на момент кінця 1991 року, тобто де факто погоджувався з тим, що Крим є територією України.

Реванш імперіалізму

Але з приходом у Кремль Володимира Путіна ситуація почала змінюватися. Він досить швидко збудував консолідований авторитарний режим, який в деяких своїх проявах нагадує найгірші сталінські часи. Зокрема, судові процеси проти діячів опозиції, в тому числі Олексія Навального, за рівнем свавілля, беззаконня і абсурдності викликають певні алюзії із процесами 30-х років проти старих більшовиків, колишніх ленінських соратників. Крім того, завдяки високій ціні на нафту, газ та інші природні ресурси режим отримав солідну фінансову опору, яка дозволила йому зміцнити свої позиції на міжнародній арені, а всередині країни отримати лояльність і підтримку як елітних груп, так і простого народу на тлі деякого підвищення рівня добробуту. В цей період відбувається поступове згортання демократичних прав і свобод, дедалi більша узурпація влади вузьким правлячим прошарком, що переслідує свої корисливі, вузькокорпоративні інтереси. Одночасно спостерігаються значні зрушення в ментальності населення, його розчарування в демократії і повернення старого, радянсько-імперського типу мислення. Все це заклало ту базу, на основі якої путінський режим зміг почати реалізацію своїх агресивних імперських інтенцій.

Маленька переможна війна з Грузією в серпні 2008 року наочно продемонструвала, що Росія готова в разі необхідності застосовувати жорстку силу щодо колишніх «братніх» республік, і вважає силовий метод цілком прийнятним способом демонстрації відродження своєї імперської величі. При цьому варто відзначити, що реакція Заходу на фактичну анексію Абхазії і Південної Осетії була досить млявою, що не могло не спонукати агресора на повторення подібних дій у майбутньому. І в цьому сенсі подальша окупація Криму виглядає абсолютно закономірною. Тільки тепер Росія пішла значно далі, висунувши ідеологічне обґрунтування своїх злочинних дій у вигляді концепції так званого «русского міра».

Безперечно, що в найближчому майбутньому Росія в будь-якому випадку становитиме загрозу для своїх найближчих сусідів, і, перш за все, України. Як слушно зауважив один із найвідоміших політичних діячів України початку XX століття Володимир Винниченко, «російська демократія закінчується на українському питанні». Значною мірою це пов’язано з «імперським синдромом», який досі притаманний російському суспільству. І будь-яка тамтешня влада так чи інакше буде змушена відповідати на цей суспільний запит, хоча б в цілях самозбереження. Тому, хто б не очолив Росію, в тому числі і вожді Болотної площі 2011-2012 років, Україна все одно буде сприйматися як васальна територія, і її суверенітет так чи інакше буде обмежений наявністю величезного і непередбачуваного східного сусіда.

Не допустити колишніх помилок

Російська імперія двічі зазнавала краху в XX столітті – в 1917 та 1991 роках. В обох випадках Україна отримувала шанс на побудову своєї повноцінної і незалежної національної держави, і обидві ці спроби не увінчалися успіхом. Перша закінчилася інкорпорацією в новий імперський проект – СРСР, і підміною справжньої державності квазiдержавнiстю у вигляді статусу союзної республіки. Друга, на перший погляд, виявилася більш успішною – Україна не ввійшла знову в склад Росії (якщо не враховувати нинішню анексію Криму), а збереглася як де-юре незалежна держава. Але в той же час не можна сказати, що Україна повною мірою відбулася як держава, а деякі експерти навіть зараховують її до категорії failed state. У першу чергу тому, що їй не вдалося сформувати суспільний консенсус щодо базових питань – мови, історії, культури тощо, визначитися з магістральним напрямом свого історичного розвитку. І саме 20 років болісних пошуків самоідентифікації, сумнівів і нерішучості багато в чому спровокували ті трагічні події, які сьогодні переживає країна.

Минуле повернути неможливо, але можна вплинути на майбутнє. З минулих помилок необхiдно робити належнi висновки, щоб унеможливити їхнє повторення. Очевидно, що рано чи пізно настане крах і нинішній, путінській редакції Російської імперії. Це автоматично відкриє нове «вікно можливостей» для України, яким можна буде скористатися, в тому числі і для того, щоб повернути відібраний Крим. Але насамперед – нарешті завершити формування міцного фундаменту свого державного будинку, який дозволить Україні стати повноцінною європейською державою XXI століття.

Дмитро Овчинников, державний службовець

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

XS
SM
MD
LG