Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Поки у соціальних мережах люто і у всіх подробицях обговорюють політичну біографію померлого на 91-му році життя лідера кубинської революції Фіделя Кастро, архітектура міжнародних відносин, одним із символів якої був «команданте», продовжує стрімко валитися. Анексія Криму Росією нанесла вирішальний удар у звичний світовий устрій. Його наслідки ми, мабуть, тільки починаємо відчувати на власних шкурах. Механізм розпаду запущений. Чи вдасться зберегти демократичні завоювання післявоєнного п'ятдесятиріччя в глобальних масштабах чи суспільство стоїть на порозі того, що інтелектуали в усьому світі ‒ від американського соціолога і філософа Іммануїла Валлерстайна до українського письменника Сергія Жадана ‒ називають «новим Середньовіччям», залежить від низки чинників.

Криза настільки очевидна, що заклики до еміграції на Марс у рамках амбітного проекту колонізації, висунутого директором Space X Ілоном Маском, вже не здаються чимось ексцентричним. Після шокуючої для багатьох перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США «раніше немислиме стало можливим».

Саме так прокоментувала успіх американського мільярдера лідер ультраправого Національного фронту у Франції Марін Ле Пен, яка і сама збирається брати участь у близькій сутичці за посаду першої особи П'ятої республіки. Президентський рейтинг дочки скандально відомого ультраправого націоналіста, засновника НФ Жан-Марі Ле Пена, зараз перебуває на рекордно високій позначці ‒ 29%. Це означає, що якщо на горизонті французької політики найближчим часом раптом чарівним чином не з'явиться новий сильний гравець, Марін дуже скоро стане президентом однієї з основних держав об'єднаної Європи. Добре це чи погано для України? Скажімо так, якщо проросійська позиція Трампа на відповідальному посту «наймогутнішої людини в світі» є лише гіпотезою, заснованою на низці його різких заяв, то за Ле Пен Кремль у прямому сенсі слова голосував рублем. Характерно, що сама очільниця націоналістів навіть не думає це заперечувати.

Криза настільки очевидна, що заклики до еміграції на Марс вже не здаються чимось ексцентричним

На початку 2016 року скарбник Національного фронту Валлеран Де Сен-Жюст звернувся до російських банків з проханням про кредит у розмірі 27 мільйонів євро. Раніше, за інформацією The Times, ультраправа французька партія вже отримала з щедрих рук Москви не менше 11 мільйонів євро. Зрозуміло, не за красиві очі її вождя. Чим ближче до президентських виборів, тим впевненіше Марін Ле Пен оголошує про зближення з Росією у разі свого обрання. Наприклад, 26 вересня вона однозначно наголосила на визнанні Криму частиною Росії і бажанні зняти з Кремля економічні санкції, «які суперечать інтересам Парижа». На відміну від Трампа, положення якого дозволяє формувати власну зовнішньополітичну лінію відносно самостійно, Марін на посаді президента доведеться лавірувати між вимогами європейської бюрократії, представленої німецьким канцлером Меркель, і далекосяжними обіцянками, раніше даними господареві Кремля. В умовах вже намічених контурів можливого протистояння двох суворих керівниць найбільших держав Західної Європи навряд чи варто сумніватися, на кого вважатиме за краще спертися президент Ле Пен. Незалежно, до речі, від свого на те реального бажання.

Про передбачувані реформи Національного фронту у внутрішній політиці можна говорити довго і з придихом ‒ голосом, яким прийнято розповідати страшні історії. Досить просто швидким поглядом пробігтися по історії партії і основних програмних тезах, які регулярно озвучують «балакучі голови» НФ. Ксенофобія, популізм і радикальний націоналізм руху, очолювані Марін Ле Пен, виділяються навіть на сумному тлі загального зсуву політичних уподобань європейців різко вправо. Ще кілька років тому француз, якому ви розповіли би про можливу перемогу ультраправих на загальнонаціональних виборах, швидше за все, розсміявся б у відповідь. Однак після того, що сталося з Кримом і східними областями України, після Brexit-у і з Трампом на посаді американського президента стає не до сміху.

Важливо також зрозуміти, чому всі радикальні популісти, які один за одним приходять до влади у західних країнах, які вважалися традиційними підвалини ліберальної демократії і realpolitik, відзначені любов'ю або як мінімум «розумінням» до путінської Росії. Ні, справа далеко не тільки в насичених нафтою і кров'ю грошах, хоча і без них, природно, нікуди. Авторитарний консерватизм, замішаний на безмежній владі еліт і принциповому запереченні суспільного прогресу, або, за висловом Владислава Суркова, російська «суверенна демократія» ‒ той самий ідеал політичного устрою, на який орієнтуються нові праві вожді у державах Заходу. Їх любов до Путіна значно зміцнилася після кримської історії, яка продемонструвала всьому світу, що старі добрі прийоми, дещо призабуті після завершення останньої світової війни, знову в дії. У цьому сенсі Рубікон, дійсно, був перейдений навесні 2014-го. Шанс зупинити повзучу архаїзацію світової політики з'явиться тоді, коли ця помилка буде, нарешті, виправлена.

Максим Осадчук, кримчанин, політолог

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG