Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Україна вірить в Європу куди більше, ніж Європа вірить в саму себе. На тлі регулярного торжества євроскептиків на виборах в ЄС, офіційний Київ вдивляється в Брюссель як в єдиний дороговказ. І не випадково в Україні настільки гостро переживають неготовність Європи вчасно виконувати взяті на себе зобов'язання. Як, наприклад, це сталося з безвізовим режимом, який ЄС обіцяв надати Києву в обмін на пакет реформ. Зрештою, своє домашнє завдання Україна виконала, а Брюссель ‒ досі ні.

Неготовність Європи вчасно виконувати свої зобов'язання може призвести до моральної поразки головної української мрії

Те, що сьогодні відбувається, ‒ куди більш значуще, ніж може здатися на перший погляд. Тому що мрія про Європу була головним наповненням «неросійського» порядку денного в Україні. Саме ЄС сприймався як якась надціль і надцінність ‒ простір ідеального справжнього і не менш ідеального майбутнього. І нинішня неготовність Європи вчасно виконувати свої зобов'язання може призвести до моральної поразки головної української мрії.

Після анексії Криму та вторгнення на Донбас вперше за чверть століття український публічний порядок денний став монопольно прозахідним. Офіційний Київ втратив можливість лякати Брюссель тим, що «втече до Москви» ‒ відтепер він змушений брати транші фінансової допомоги разом із зобов'язаннями щодо проведення реформ. Усе це збігалося з очікуваннями українського громадянського суспільства ‒ того самого, яке довго і послідовно росло на проєвропейських настроях. І саме 2014-й рік був поворотним моментом в українській історії.

Момент прозріння України збігся з жорсткою внутрішньою кризою всередині самої Європи

Багато в чому він був роком набуття Україною реальної незалежності. Тієї самої, за яку доводиться боротися. Тієї самої, заради якої доводиться йти на жертви. У свою чергу, Україна чекала взаємності ‒ приблизно такої ж, на яку могли розраховувати колишні країни Варшавського блоку, що одержали в 90-ті роки великий обсяг фінансової допомоги. Але Київ не врахував того, що змінився час. Момент прозріння України збігся з жорсткою внутрішньою кризою всередині самої Європи. Україна сьогодні опинилася в ситуації гостя, який запізнився, який прийшов на вечерю в той момент, коли інші вже налаштовані розійтися по домівках.

Цікаво, що 2014 і 2015 роки були для України періодом зростаючого єврооптимізму. Цьому багато в чому сприяло введення Європою санкцій проти Росії, заморозка активної фази бойових дій за допомогою міжнародних переговорів і перспектива безвізового режиму для українців з країнами ЄС. Останній пункт до того ж активно просувала українська влада, раз у раз говорячи про це як про фундаментальний прорив. Зрештою, в це питання було медійно проінвестовано так багато, що воно й справді стало в Україні певним символом.

Українці виходили на демонстрації, вимагаючи від депутатів ухвалити необхідні антикорупційні закони для безвізового режиму. Як підсумок, українська влада виконали всю призначену їм домашню роботу і ніяких перешкод на шляху запровадження «безвіза» більше не залишилося. Але тут з'ясувалося, що сам ЄС не готовий виконувати свою частину угоди ‒ і, зрештою, в 2016 році довгоочікуване для Києва рішення так і не було ухвалене.

Brexit, референдум в Голландії про припинення Угоди про Асоціацію між ЄС та Україною, конфлікти з Польщею щодо суперечних сторінок історії стали потроху розмивати єврооптимізм українців. Можливо, очікування від початку були завищені ‒ це правда. Але значною мірою все, що відбувається, сталося через посилення популістів у різних країнах Європейського Союзу. Які збирали голоси виборців, зокрема й за допомогою антиіммігрантської риторики. В рамках якої безвізовий режим з Україною теж не користувався успіхом.

Європа все більше починає ставати для України джерелом розчарування, а не надій

Європа все більше починає ставати для України джерелом розчарування, а не надій. Її образ у свідомості громадян країни починає потроху тьмяніти, із білосніжного стає сірим. А це загрожує тим, що імператив «європейських цінностей» і «європейського суспільства» теж починає нести іміджеві втрати.

Всі українські реформи останньої чверті століття відбувалися лише тому, що країна намагалася бути схожою на захід. Намагалася його наслідувати, копіюючи його модель соціального співжиття. Європа виступала в ролі якоїсь «землі обітованої», куди українське суспільство рано чи пізно обов'язково прийде ‒ нехай навіть після сорока років поневірянь і злигоднів. Але немає сенсу йти, якщо пункт призначення не є для тебе мрією.

Якщо Бога немає ‒ то все можна. Якщо «небесної Європи» немає ‒ теж. Якщо Брюссель втратить образ того морального авторитету, до якого звикла апелювати Україна, то це ризикує вдарити по самій ідеї реформ і внутрішніх трансформацій. І якщо сьогодні українські популісти з опозиції продовжують за інерцією вимовляти проєвропейські гасла, то завтра за такої динаміки їх не стримуватиме нічого.

Немає нічого більш сталого, ніж мрія. І немає нічого більш нищівного, ніж її крах.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG