Доступність посилання

«Роком декомунізації» назвав 2016-й директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Перед новим роком інститут оприлюднив ключові цифри у рамках цього процесу. Так, перейменовали 51 тисячу вулиць, а також 987 міст і сіл. Повалено понад 1300 пам’ятників Леніну. Так звані декомунізаційні закони набули чинності у травні 2015 року. Чи не зворотний запущений у дію процес декомунізації і як це взагалі відбувалося 2016 року? Радіо Свобода відповідає на запитання разом зі співробітником Інституту національної пам’яті Сергієм Рябенком.

На яку законодавчу базу спирається декомунізація в Україні?

– «Декомунізаційний пакет» включає в себе такі закони: «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів і заборону пропаганди їхньої символіки», «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».

Саме перший із цих законів є основою для декомунізації топонімічних назв – процесу перейменування вулиць і населених пунктів, що тривав по країні від літа минулого року.

– Якими етапами відбувалася топонімічна декомунізація?

– Механізм, за яким тривало перейменування об’єктів топоніміки, прописаний у перехідних положеннях закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів і заборону пропаганди їхньої символіки», пояснює Сергій Рябенко. Процес відбувався у три етапи.

На першому етапі відводився 6-місячний термін для того, щоб органи місцевого самоврядування у своїх місцевих громадах провели громадські обговорення, на яких жителі населеного пункту мали обрати нові назви для своїх вулиць, площ та інших об’єктів топоніміки. По завершенні цього періоду органи місцевого самоврядування мали ухвалювати рішення про перейменування таких об’єктів топоніміки. «Хтось скористався цим правилом, хтось, на жаль, ні – з різних причин. Тож частина топонімів була перейменована місцевими радами, частина лишилася не перейменованою», – зазначив Сергій Рябенко.

Упродовж наступних трьох місяців рішення мали ухвалювати сільські, селищні або міські голови. «Ми, знову ж таки, розуміли, що в певних населених пунктах будуть ситуації, коли сільські, селищні або міські голови не зможуть перейменувати усі об’єкти, – додає він. – І тоді наставав третій етап: протягом ще наступних трьох місяців відповідних повноважень набували голови державних обласних адміністрацій».

«Ті об’єкти, які не були перейменовані на цьому етапі, переважно були перейменовані саме на підставі розпоряджень голів ОДА», – додає Сергій Рябенко.

Територія масових поховань у Биківнянський лісі, що на околиці Києва. Вшанування таємно закопаних там жертв режиму колишнього СРСР (архівне фото)

Територія масових поховань у Биківнянський лісі, що на околиці Києва. Вшанування таємно закопаних там жертв режиму колишнього СРСР (архівне фото)

– Чому питання назви Кіровограда/Кропивницького вирішувала Верховна Рада?

– Згідно зі статтею 85 Конституції України, найменування і перейменування населених пунктів і районів належить до компетенції Верховної Ради.

«Законом було передбачено, що протягом цих 6 місяців, коли проводили громадське обговорення, до 21 листопада 2015 року, органи місцевого самоврядування мали провести громадські слухання з приводу нових назв своїх населених пунктів і подати пропозиції Верховній Раді, – пояснює Сергій Рябенко. – Що сталося у Кропивницькому (на той момент – Кіровограді)? Міська рада не подала єдиної пропозиції. Верховна Рада була змушена сама обирати назву».

Акція на День Незалежності України. Кропивницький, 24 серпня 2016 року

Акція на День Незалежності України. Кропивницький, 24 серпня 2016 року

– З огляду на судові позови (зараз їх близько 18) щодо назви Кропивницького, чи можуть цю назву скасувати й обирати нову?

Єдиний шлях, яким чисто теоретично можна відіграти назад, – це рішення Вищого адміністративного суду, каже Сергій Рябенко. «Суд чисто теоретично може скасувати постанову Верховної Ради і тоді, знову ж таки, доведеться розпочинати цей процес заново. Але шанси мінімальні: аргументи проти зміненої назви радше емоційного характеру, ніж юридичного», – наголошує співробітник Українського інституту національної пам’яті.

– Чому не декомунізовано, наприклад, назву заводу «Ленінська кузня»?

– «Ленінська кузня, як і багато інших підприємств в Україні, обов’язково має змінити свою назву, привести її у відповідність до закону, – розповідає Сергій Рябенко. – Інститут національної пам’яті вже звертався до підприємства з відповідних листом, нагадуванням і роз’ясненням, як це все мало бути здійснено. Ми отримали відповідь – досить загальну, – в якій ідеться про те, що оскільки на підприємстві загальні збори акціонерів проводяться лише раз на рік, то вони до цього питання повернуться наступного року».


– Чи завершилася вже декомунізація в Україні?

– В Інституті національної пам’яті – основному натхненнику декомунізаційного процесу – наголошують, що вважають цей процес комплексним. Перейменування топонімічних об’єктів – одна зі складових процесу.

Вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, листопад 2013 року

Вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, листопад 2013 року

Ще одна складова – це процес відкриття архівів. І третій аспект, із ним пов’язаний, – подолання тоталітарних міфів, які залишилися у спадок від Радянського Союзу, і які зараз, на жаль, дуже активно культивуються Російською Федерацією, зокрема для того, щоб виправдати або обґрунтувати агресію на сході України та анексію Криму.

XS
SM
MD
LG