Доступність посилання

Кримська «Цусіма» 2014 року та її уроки


Державні прапори України і Росії, а також прапори ВМС України і ВМФ Росії на опорній стіні мінно-торпедного арсеналу Чорноморського флоту на вході в Севастопольську бухту, березень 2014 року

Державні прапори України і Росії, а також прапори ВМС України і ВМФ Росії на опорній стіні мінно-торпедного арсеналу Чорноморського флоту на вході в Севастопольську бухту, березень 2014 року

Спеціально для Крим.Реалії

Цілковитий крах навесні 2014 року кримського військового угрупування України, всіх тамтешніх силових структур в АРК і Севастополі вимагає дуже прискіпливого дослідження обставин катастрофи, цієї кадрово-політичної «Цусіми». Таке дослідження стало б базою для висновків і уроків, актуальність яких з огляду на війну, що триває, не викликає жодних сумнівів. Адже «робота над помилками» – це справа, яку мають робити не тільки учні та студенти, а й – можливо, в першу чергу – політики та військовики.

Можливо, комусь така робота здасться нудною, можливо, для когось це буде повторення перейденого, можливо, нові політичні скандали та сенсації для когось відсуватимуть її на другий план, але без вивчення кримської кадрової «Цусіми» і належних практичних висновків немає гарантії, що сценарій весни 2014 року в тому чи іншому вигляді не буде задіяний в якомусь із регіонів України.

Отже: як сталося, що 20-тисячне угрупування українських військ, місцеві управління СБУ і МВС в абсолютній більшості перекинулися на бік іноземної держави, не зробивши спроби спротиву? А де ці спроби й були, вони виглядали аж занадто толерантно. Схоже, командири частин були не просто розгублені, не знаючи що робити, а й боялися свого київського командування більше, ніж російських окупантів. Жоден корабель чи катер, жоден літак, жоден БТР чи танк не прорвалися з Криму на «материкову» Україну; спроби, знов-таки, були, але надто нерішучі – і без жодної підтримки чи навіть схвалення з Києва…

І тут треба досліджувати не тільки те, що відбувалося в лютому-березні 2014 року на Кримському півострові, а передусім те, що коїлося тоді на Печерських пагорбах. Така «робота над помилками» потрібна ще й тому, що така сама кадрова політика, як і в Криму, здійснювалася на всьому просторі України, в усіх силових структурах, а деінде здійснюється дотепер.

Із Криму на материк вийшло не більше чверті військовиків ЗСУ, а в СБУ та МВС статистика набагато гірша

Загалом із Криму на материк вийшло не більше чверті військовиків ЗСУ, а в СБУ та МВС статистика набагато гірша. Ця чверть – це те українське патріотичне ядро, що збереглося не завдяки, а всупереч діям центральної влади в Києві. Решта керувалися під час російської інтервенції переважно не ідейними, а побутовими міркуваннями та фінансово привабливими російськими пропозиціями продовження кар’єри в армії іншої держави. Крім того, де-факто впродовж попередніх років виховна робота у лавах силових відомств України велася настільки неефективною і безпорадною, що чимало офіцерів ЗСУ, СБУ та МВС сприйняли атаку Російської Федерації в Криму як початок кінця української державності як такої. Це враження істотно посилювалося слабкою і полохливою позицією офіційного Києва увесь період «русской весны», бо жодних притомних наказів, адекватних ситуації, зі столиці не надходило.

Та й не лише в Криму, а скрізь у силових структурах не існувало якоїсь послідовної стратегії виховної роботи. Її й не могло бути, враховуючи те, що робилося «нагорі», у президентській адміністрації та уряді. Навіть елементарних політичних занять для офіцерського складу, де офіцерам розповідали би про міжнародне становище України з патріотичних позицій (бо у формально українських ЗМІ траплялося різне), про основні геополітичні загрози й небезпеки, про потенційного супротивника не проводилося. Максимум, на що спромоглося Міністерство оборони за часів Кучми – це на присвячений історії України лекторій, який проводився на півдні та сході держави й у Криму із залученням знаних лекторів-науковців, але… на гроші української діаспори у Північній Америці. Втім, у цьому лекторії були наявними серйозні змістовні обмеження: категорично заборонялося критикувати дії не лише самого Леоніда Кучми, а й будь-яких чиновників його адміністрації. А далі, вже за Ющенка, діаспорні гроші скінчилися, і навіть такий куций лекторій припинив існування.

Влада, навіть за президентства Ющенка, була не здатна збагнути, що колишня метрополія природно не може бути союзником і партнером колишньої колонії

Така ситуація була не випадковою: вона випливала із загальної політичної неспроможності й ідеологічної сліпоти державної влади України з її васально-провінційними орієнтаціями, геополітичною меншовартістю і вбогою меркантильністю, що донині не зжиті. Та влада, навіть за президентства Ющенка, була не здатна збагнути, що колишня метрополія природно не може бути союзником і партнером колишньої колонії, принаймні, в перші 50 років після краху колоніальної імперії, і вже тому є постійним джерелом загроз.

Тому пропаганда приязні чи дружби з такою метрополією будь-де у новій незалежній постколоніальній державі є за визначенням самогубною і деструктивною, саморуйнівною і вкрай небезпечною. Вона паралізує, в першу чергу, силові структури і найвище військово-політичне керівництво. Що ж стосується пострадянського простору, то вона тут подвійно небезпечна та руйнівна: адже метрополія була не тільки колонізатором, а й батьківщиною першого у світі тоталітаризму – російського більшовизму; впродовж останнього століття ці два явища зрослись воєдино, що легко побачити в нинішній РФ з її ледь модифікованим сталінським державним гімном («у дівоцтві» то була «Пісня про партію більшовиків», створена у 1938-му, під час Великого Терору), ленінським мавзолеєм та могилами комуністичних вождів у центрі Москви і відверто неототалітарними методами пропаганди та діяльності спецслужб).

Чимало цих людей з українськими кокардами на кашкетах не сприймали Україну як Батьківщину та моральну цінність

За цих обставин чимало українських бід було запрограмовано ще на початку 90-х років ХХ ст., хоча нині тодішній президент Леонід Кравчук описує свою не дуже вдалу діяльність виключно у мажорних тонах. Коли офіцери-патріоти зрештою змусили цього українського «Фабія Кунктатора» (Кунктатор означає «дуже неквапливий», так древні римляни називали одного свого невдалого полководця), що постійно зважував і виважував замість діяти швидко і рішуче, навесні 1992 року розпочати створення Військово-Морських Сил України, вже багато було програно і втрачено. Комплектування особового складу почалося з принципових помилок: у ВМСУ брали практично всіх охочих з радянського, а на той час уже де-факто російського Чорноморського флоту. Саме тоді прийшло чимало пристосуванців, кар’єристів, які не знайшли собі місця на ЧФ. Їм дуже не хотілося їхати з теплого Криму на російську Північ чи на Тихий океан. Ідеологія цих «українських неофітів» обмежувалося відомою мудрістю: «Аби були гроші та харчі хороші». Були у середовищі цих людей і відверто антиукраїнські прояви, за цим ніхто не стежив і на це ніхто не реагував. Скажімо, значна група офіцерів штабу ВМСУ на парламентських виборах підтримала партію Наталії Вітренко з її однозначно проросійсько-тоталітарною ідеологією. Чимало цих людей з українськими кокардами на кашкетах не сприймали Україну як Батьківщину та моральну цінність.

За дуже толерантного ставлення до цієї «публіки в погонах», центральна влада в Києві та її висуванці на місцях відчували просто фольклорний жах перед офіцерами з виразною українською позицією, яким наклеювали жупели «українських буржуазних націоналістів», що суттєво обмежувало їхнє кар’єрне зростання. Зате процвітали байдужі, а то й ворожі Україні фігури. Віце-адмірал Сергій Єлісєєв, контр-адмірал Денис Березовський, контр-адмірал Дмитро Шакуро та подібні до них зробили блискучу кар’єру в українському флоті, бо ніколи не були помічені в українському націоналізмі. Напевно, саме це їм допомогло швиденько в 2014 році перекинутися на російський бік, і тепер вони служать у ВМФ Російської Федерації. Націоналісти ж залишалися відданими Україні, вони вийшли з Криму та Севастополя на «материк», узяли участь у боях на Донбасі і деякі з них уже загинули в боротьбі за Україну, за її волю…

З приходу Кучми до влади та до 2014 року в силових структурах країни, в кадровій політиці в армії український патріотизм розглядався як щось украй підозріле і небезпечне

Іншими словами, з приходу Кучми до влади (за Кравчука ситуація була дещо краща) та до 2014 року (не виключаючи й президентства Ющенка) в силових структурах країни, в кадровій політиці в армії український патріотизм розглядався як щось украй підозріле і небезпечне. Чи можна сказати, що нині кадрова політика принципово змінилася? Наче повинна була би, але вистачає фактів, які підтверджують протилежне…

Моральний крах державних інститутів у минулі роки не міг не дати відповідних наслідків у війську. Багато років з Києва у Севастополь, у Крим надходили настанови, що вимагали «дружби» з російськими військами, а насправді насаджували холуйство, запобігання перед російськими колегами, загравання, що створювало в українських військових спотворені уявлення про українсько-російські відносини. Російські офіцери єхидно оцінювали цей процес так: «Приказано дружить!» Однак ніякі реверанси не допомогли, бо й не могли замінити собою чітку, послідовну і сильну політику захисту національних інтересів. Звісно, далися взнаки антиармійська політика київських начальників, коли український адмірал одержував зарплату, що дорівнювалась зарплаті російського сержанта в Севастополі. Спрацювала і «міна уповільненої дії» Кучми-Кузьмука у вигляді територіального принципа комплектації військ, унаслідок чого замість Української армії виникли армії донбаська, кримська, волинська, наддніпрянська і т.і., що й відіграло свою роль у 2014 році.

Потрібна «інвентаризація» офіцерського та сержантського корпусу і керівних військових структур не лише в центрі, а в усіх регіонах України

Чи зроблено висновки? Схоже на те, що ні. Чи, принаймні, неповні та непослідовні. Як стверджує військовий експерт полковник Олег Жданов, не було проведено люстрації в Генеральному штабі й Міністерстві оборони (для проформи звільнили в запас кількох генералів й адміралів – і все). Однак чи можна обмежуватися лише цими установами? Ні. Потрібна «інвентаризація» офіцерського та сержантського корпусу і керівних військових структур не лише в центрі, а в усіх регіонах України. Те саме стосується і МВС, і спецслужб. Бо інакше може повторитися в тій чи іншій формі кримська ситуація весни 2014-го. Особливо, якщо врахувати те, що російська та проросійська пропаганда, хоч і не в колишніх масштабах, далі впливає на мільйони українських громадян, а суспільна втома від війни на Донбасі все більшає і більшає…

Хоча навряд чи реалізація всіх цих необхідних заходів можлива без докорінної зміни цілої системи влади, яка мусить перестати бути кланово-олігархічно-компрадорською верхівкою. Бо яка «нагорі» влада, таке й військо, таке й МВС, такі й спецслужби. Це – один із головних уроків тієї «Цусіми», що спіткала Україну в Криму.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG