Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Фокус з Трампом не вдався, і Путін повернувся до своєї ідеї ‒ добивати Росію своєю бурхливою діяльністю. Оскільки друзів категорично не вистачає, російський диктатор взявся за відновлення колишніх ‒ з імперського минулого й невдалого майбутнього, злітав на днях до Казахстану, Таджикистану і Киргизстану, поговоривши телефоном з президентом Туркменістану. Про те, що творить Олександр Лукашенко, він вже знає. Майбутнє Росії туманне.

Звичайні росіяни ‒ люди невдачливі, люблять вождя, люблять слухати слова вождя й беззаперечно виконувати всі його заповіти. За командою зверху кілька місяців вони самовіддано любили кандидата в 45-і президенти США Дональда Трампа, витрачаючи на нього всі почуття, що залишилися після любовного єднання з власним президентом. Трамп був надією, дороговказною зіркою у світле майбутнє Росії, а після інавгурації виявився непорядним ‒ досі не зрозуміло, які слова він вимовляв і які лицьові м'язи використовував, щоб у росіян з'явився дивний рефлекс, доти невідомий, ‒ любити «піндосів».

Ще ніколи в Росії так не жадали нового президента США, як Дональда Трампа. Його чекали як обіцяне колись комуністами «світле майбутнє», як того, кого 93 роки звати «живіший за всіх живих». Дональд Трамп мав поставити крапку на моральних поневіряннях росіян і сказати: «Росія ‒ велика наша держава», або щось на зразок цього. Заспокоїти жителів величезної країни, підбадьорити, переконати їх в незмінності правильного шляху, який вибрав їх вождь у справі будівництва ще одного «світлого майбутнього». Все пішло прахом ‒ Трамп нічого такого не сказав, а навпаки ‒ став поводити себе як всі інші президенти, тобто не помічати РФ і навіть злегка іронізувати.

Що в цій ситуації залишається робити Путіну? Шлях найпростіший і кардинальний ‒ зруйнувати власну автократію і почати нарешті будувати демократію. Відновити незалежні засоби масової інформації, розігнати Державну думу й заслати особливо вгодованих на тилові роботи в сільському господарстві, прийняти в Кремлі й обійняти Касьянова, Навального і поцілувати Яшина, підвищити пенсії, знизити податки. Загалом, практично все, що зробив колись Саакашвілі у своїй маленькій і гордій країні, а тепер наполягає, щоб те ж саме зробили в Україні. І ще ‒ відмовитися від дзвінків Кім Чен Ину, молодшому Кастро й Башару аль-Асаду. Вивести війська з усіх створених Росією сепаратистських територій, приїхати до Києва і, вставши на коліна, попросити вибачення в українців. Обернутися в бік Криму і голосно сказати кримськотатарською ‒ «sağlıqnen qalıñız, bağışlamaq».

Не смійтеся, це тільки мої припущення, що можна було зробити, щоб Путіна визнали в США і в Європі як рівноправного демократичного лідера. Зрозуміло, що цього не буде, тому що так просто не може бути: і Путін ніколи п'яним не диригуватиме військовим оркестром в Берліні, у нього інше розуміння демократії ‒ як у Сталіна. Тому Путін буде робити те, що він і хотів від самого почав, чого від нього чекали товариші у КДБ, радянські генерали російської армії і весь російський народ, вихований в радянських традиціях вождизму. Путін вирішив продовжити розпочату 17 років тому справу ‒ робити вигляд, що він щось робить.

Коло можливостей у Путіна звужується з кожним днем

Коло можливостей у Путіна звужується з кожним днем. Найближчий друг, партнер і соратник Олександр Лукашенко зовсім від рук відбився ‒ почав дивитися в бік Європи. Він покликав в гості президента Грузії, щоб наговорити йому багато приємних слів про майбутні відносини ‒ і це з тієї самою країною, яка вже однією ногою в Євросоюзі і двома ногами в НАТО. Для Кремля Грузія при Саакашвілі була неприйнятною, при Іванішвілі вона стала європейською ‒ неприємність, яку Путін зовсім не передбачав. Тепер у Кремля залишилися Вірменія на Кавказі й парочка-трійка друзів у Центральній Азії. Партнерами ці країни назвати складно, швидше вони вимушені друзі: Киргизстан і Таджикистан годуються за рахунок гастарбайтерів, які працюють за копійки в Росії, Казахстан усвідомлює незахищеність кордонів і жадібність російських патріотів, які вважають казахські степи «споконвічно россійськими».

Населення Росії останні 17 років живе пропагандою

Після повного розчарування у Трампові й результатах моніторингу «Медіології», Путін знову став найбільш згадуваним у російській пропаганді, а американський президент, швидше за все, знову стане ізгоєм: у лютому Путін згадувався в 153 803 політичних і фінансово-економічних матеріалах ЗМІ, а Трамп ‒ всього в 142 932. Якби в Росії ЗМІ були вільними, то дослідження насправді показували б реальну картину, але у пропаганди свої закони і фінансування з одного джерела. Те, що згадували Трампа ‒ результат бажання, а не реальності. Скільки з Кремля сказали писати, стільки і писали, до громадської думки ці результати не мають жодного відношення, хоча і близькі, оскільки населення Росії останні 17 років живе пропагандою.

Що робити в цій ситуації, коли Трамп не відповів взаємністю, Європа продовжує вводити санкції, світові лідери ігнорують Путіна? Єдина можливість ‒ продовжити розпочату справу ‒ будувати «русскій мір», але вже в умовах жорсткої фінансової кризи. Спочатку російський президент злітав до Алмати, покатався на лижах і поговорив з Нурсултаном Назарбаєвим, запевнивши, що «за останні 25 років двом країнам вдалося вибудувати зразкові відносини». У відповідь Назарбаєв теж сказав люб'язність: «Росія для нас залишається партнером номер один як в політиці, так і в економіці». Потім Путін полетів до Душанбе, обнявся з Емомалі Рахмоном, вручив йому орден православного святого Олександра Невського, пообіцяв повернути вигнаних 200 тисяч заробітчан. У відповідь був нагодований пловом і обіцянками дружити вічно, як це зазначив Емомалі тоді ще з прізвищем Рахмонов, у листопаді 1992 року, коли його з легкої подачі Кремля призначали володарем Таджикистану: «Весь Росія бив за мной».

Потім Путін полетів до Бішкеку, де йому подарували скакуна, але у відповідь запитали, коли він прибере російську військову базу з аеродрому Канта. Путін поставив умови і пообіцяв дати ще грошей. У телефонній розмові з туркменським президентом він поскаржився на зайнятість і неможливість залетіти до Ашхабаду. Про Узбекистан в офіційних повідомленнях взагалі чомусь не згадувалося. Принаймні три центрально-азійські країни запевнили Путіна, що продовжать поділяти долю Росії, на Кавказі єдиним другом залишилася Вірменія, в європейській частині пострадянського простору вже нікого.

Тепер ситуація змінилася ‒ грошей вже немає, а кохання Путіну все ще хочеться

З іншими недругами з колишнього Радянського Союзу Путін вирішив розбиратися окремо, знову активізувавши огризки «русского міра», а також сепаратистів. З початку 1990-х років всі ці невизнані або частково визнані за російські гроші спокійно витрачали бюджет, не зароблений самостійно, а присланий з Москви. Поки у Кремля були гроші, особливо ніхто не турбувався ‒ бюджет поповнювався, натомість маріонеткова влада клялася у вічній любові Путіну. Тепер ситуація змінилася ‒ грошей вже немає, а кохання Путіну все ще хочеться. Самі сепаратисти за 25 років стільки наговорили, що назад до Грузії, Молдови або Азербайджану уже боязно повертатися.

Ось цю боязнь Путін і вирішив використовувати безкоштовно. В Абхазії будуть «парламентські» вибори, в яких, судячи за величезними списками, депутатами хоче бути половина населення, а інша половина має їх обирати. У «Південній Осетії» готуються до «президентських» виборів, одночасно ініціюючи референдум щодо перейменування окупованої російськими військами території в «Південну Осетію-Аланія». Одна проблема ‒ середньовічна Аланія охоплювала Північний Кавказ, сучасні російські південні степи, долину річки Дон і узбережжя Чорного моря. Етногенез більшості народів Північного Кавказу пов'язаний з тими аланами, але чому саме осетини вирішили себе так називати, зрозуміло тільки російським історикам.

Минулого четверга Верховна рада невизнаної ніким Придністровської Молдавської Республіки у першому читанні схвалила ініціативу уряду використовувати російський триколор як другий державний прапор. Маріонеткова влада Придністров'я не приховує, що це один з кроків до «возз'єднання» з Росією». Трохи раніше, 20 лютого, в Карабасі був проведений референдум щодо змін до «конституції», згідно з яким тепер окупована територія буде офіційно називатися «Республіка Арцах», а державний устрій ‒ «президентська республіка».

Само собою, у жодному випадку негативної реакції з Москви не було, навпаки, кремлівські експерти і аналітики щасливі повідомити про «святі демократії» та вільний вибір населення, забуваючи згадати, що з Абхазії і «Південної Осетії» вигнане все грузинське населення, а з Карабаху ‒ все азербайджанське. З Придністров'я люди самі їдуть незалежно від етнічної приналежності, їдуть від злиднів і безперспективності.

Путін відчайдушно хапається за останню соломинку, щоб хоча б у власних очах виглядати лідером світового масштабу, насправді він як і раніше хранитель злодійського общака з відібраних територій. Москві ніколи не було діла до доль біженців, яких за 25 років після розвалу СРСР вже кілька мільйонів тільки в результаті сепаратистських воєн. У «великий світ» Путіна вже не пустять, він буде перетасовувати сепаратистів і надувати щоки, поки від нього не підуть залишки «друзів». Оскільки Путін сам йти не хоче, майбутнє частини пострадянського простору буде слідувати старому міфу про «старшого брата», поки грошей підтримувати братерські відносини вже не буде.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG