Зараз можна помітити, як в певних колах активізується питання про кримську автономію ‒ як в колах законодавчих, чиновницьких, міністерських, так і в більш широких колах ‒ інтернет-спільноти.
Мовляв, чи потрібно давати майбутньому звільненому Криму автономію чи ні, а якщо давати, то яку ‒ кримськотатарську за назвою чи суттю; чи національне питання як-небудь обійти й ґрунтуватися на особливому географічному положенні; або ж взагалі найпершим питанням визнати припинення майбутніх і неминучих імперських апетитів Росії і тільки на такому захисному мотиві й облаштовувати майбутній звільнений Крим. І звичайно ж, відразу виникає питання про кримчан ‒ а чи не є вони природженими сепаратистами, а чи справжні вони громадяни України? Кримчан це часто ображає, але, зауважу, самі вони дають для такої думки безодню підстав.
Слід, напевно, зізнатися відразу ‒ я теж кримський сепаратист. Я, бувало, мрію, як в який-небудь міжнародній компанії, за чаркою або келихом, стримано, але вагомо заявляю, мовляв, а ми, кримчани, на це дивимося так, по-своєму, своєрідно, на оте ‒ ось так, у нас, мовляв, є свій погляд, ні на що не схожий, і я вам його зараз покажу. Як представник маленької, але гордої нації, що живе на невеликому, але цікавому, самостійному півострові. І при цьому я хочу бути гордим тим, що ці уявні кримчани здатні самі собою керувати. Але ні кримчан як таких, які самі собою управляють, ні Криму такого, окрім як у моїх мріях, немає.
Сепаратисти ‒ це ті, хто свою маленьку батьківщину вважають відмінною від інших, прекрасною й окремою
Та й хто такі сепаратисти? У найпростішому, дополітичному стані ‒ це ті, хто свою маленьку батьківщину вважають відмінною від інших, прекрасною й окремою. Кожен кримчанин саме таким і вважає свій Крим. І витоки цієї любові, що характерно саме для кримчан, виникають в першу чергу від неповторних кримських ландшафтів і взагалі ‒ в якійсь природній, біологічній та ботанічній сферах, навіть в особливостях клімату й атмосфери. Коли ж доходить справа до історичної спадщини, то тут вже можуть початися суперечності, коли одному особливо боляче бачити зруйновану мечеть, а іншому ‒ розритий равелін, а третьому ‒ важко згадувати про середньовічний некрополь, закатаний в асфальт. І вслід за цими захопленнями від пейзажів і роздумами про минуле ворушиться у таких кримчан питання: «А хто ж любить цю землю більше за нас?». Звичайно, ніхто, та по-іншому й бути не має. І тут один крок до сепаратизму політичного, але його кримчани завжди робили приголомшливо по-ідіотськи. Ось зараз віддалися під владу Росії.
Крок до сепаратизму політичного кримчани завжди робили по-ідіотськи. Ось зараз віддалися під владу Росії
Якби я був кримським диктатором, я б на перших порах взагалі закрив туди в'їзд всім відпочивальникам-туристам ‒ по-перше, щоб мої кримчани хоча б років 5 могли насолодитися пляжами й морем, вдосталь у ньому накупалися б. А по-друге, змусив би їх привести до ладу всі свої мальовничі руїни ‒ щоб потім, показуючи їх приїжджим з інших країн, не червоніти за їхній злочинно-вбогий стан. Я засадив би професорів з доцентами за багатотомну історію Криму, а для зоологів і орнітологів влаштував би величезний заповідник на всіх горах та половині степу, океанологів я теж би не забув. У мене була б і своя Академія мистецтв, і миттєво впізнавана архітектурна школа. Видавалися б загублені середньовічні епоси й трагічні спогади кримських партизанів, гуннські перекази та мемуари сімферопольських цеховиків. І років через 50 такого освіченого правління кримчани, згадуючи своє походження на міжнародному рівні, вимовляли б свої спічі з гордістю. Мої кримчани харчувалися б бідно, але це були б аристократи духу ‒ своєї унікальної кримської породи.
І тому не варто так вже в багнети зустрічати прояви кримської самосвідомості ‒ і так вже травмованої, тим більше що як і раніше, так і зараз ‒ живе вона найбільше мріями.
Іван Ампілогов, російський письменник, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
