Наріман Мемедемінов одним із найперших став висвітлювати репресії в анексованому Криму. Громадського журналіста затримали 22 березня 2018 року. Російські силовики звинуватили його в «публічних закликах до здійснення терористичної діяльності» (стаття 205.2 частина 2 КК РФ).
Основні докази «злочину» Нарімана Мемедемінова ‒ десять відеозаписів на каналі в YouTube. Його колеги з «Кримської солідарності» вважають цю справу політично мотивованою. Після анексії півострова 2014 року Наріман стояв біля витоків громадської журналістики: виїжджав на обшуки, працював на судових засіданнях у справах кримських татар та українських активістів, писав інформаційні матеріали й допомагав журналістам, які перебувають за межами Криму, подавати об'єктивну картину того, що відбувається.
Два абсолютно полярних обшуки
Два роки тому, в лютому 2016 року, в будинку журналіста провели перший обшук. У липні 2017 року його оштрафували на 10 тисяч рублів ‒ нібито за участь у несанкціонованому мітингу біля будинку Сейдамета Мустафаєва, у якого на той момент проводили обшук.
Вони зламали замок, вибили двері й накинулися на чоловіка прямо біля входу до будинкуЛемара
Удруге силовики прийшли до будинку Мемедемінових 22 березня. Дружина Нарімана Лемара згадує, що прокинулася від двох сильних ударів: «Вони зламали замок, вибили двері й накинулися на чоловіка прямо біля входу до будинку. Поклали його на підлогу, обличчям прямо на порозі». Від побаченого Лемарі стало погано, вона каже, що змогла дійти до кухні й втратила свідомість. «Я прокинулася, коли відчула як щось холодне доторкається мого обличчя. Коли я відкрила очі, то побачила Нарімана, який бив мене по щоках руками в наручниках». Того ранку забрали її чоловіка. У них також вилучили телефони, зламаний планшет та кілька книг.
Порівнюючи недавні події з обшуком, що відбувався у них вдома два роки тому, Лемара каже, що це дві полярні події. Вона згадує, що коли до них прийшли 2016 року, навіть не перелазили через паркан ‒ стояли біля хвіртки та дзвонили в дзвінок. А коли увійшли до чистого приміщення, намагалися максимально не наступати на паласи й не лякати дітей. Цього разу все відбулося дуже швидко й особливо жорстко, зазначає Лемара.
Середньому сину Нарімана та Лемари Ібрагіму ‒ сім років. Коли до будинку увірвалися люди в масках і з автоматами, він спав у кімнаті навпроти вхідних дверей. Лемара каже, що після всіх подій, він жодного разу там не залишився ночувати. Сам Ібрагім каже, що зовсім не злякався обшуку, а не лягає спати в тій кімнаті, тому що не хочеться.
«У нас буде свято тільки тоді, коли бабашка приїде»
У Мемедемінових троє дітей. Старшій дочці, Зейнеп, одинадцять. Вона спокійно реагувала на камеру, дозволяла себе фотографувати й погодилася на інтерв'ю ‒ на найкоротше інтерв'ю, що нам коли-небудь доводилося записувати. Згадуючи події ранку 22 березня, дівчинка лише сказала «Це був шок» і розплакалася. Вона просиділа в кімнаті весь час, поки говорила її мама, уважно слухала, але кожен раз, коли намагалася щось сказати, знову починала плакати.
3 квітня суд розглядав апеляцію у справі Нарімана. Засідання відбувалося в закритому режимі, а обвинуваченого не привезли із СІЗО до зали суду, включали через відеозв'язок. Його залишили під арештом до 16 травня. На питання, чи планує Лемара взяти дітей на наступне судове засідання, жінка чесно зізнається, що не знає: «Я знаю своїх дітей, їм це буде дуже важко, над цим треба працювати й готувати їх морально». За словами Лемари, незважаючи на юний вік, вони все прекрасно розуміють, а наймолодший, чотирирічний Білял, недавно сказав: «У нас буде свято, коли бабашка («батько» кримськотатарською ‒ КР) приїде».
«Усе, що відбувалося за воротами будинку, ‒ це була зона відповідальності Нарімана»
Зараз я дуже добре відчула, який величезний пласт роботи він звалив на себе. Не уявляю, як можна було з цим впоратисяЛемара
Лемара каже, що після арешту чоловіка майже ніколи не буває одна. У їхній будинок постійно приїжджають гості ‒ і друзі сім'ї, і незнайомі люди. Але коли мова заходить про побутові питання, жінка відповідає розгублено: «Усе, що не стосувалося побуту та дітей, усе, що відбувалося за воротами нашого будинку, ‒ це була зона відповідальності Нарімана. Закупки, походи до школи на батьківські збори, якісь оплати за рахунками. Я взагалі ніколи ні про що не думала. Зараз, коли чоловіка немає, я дуже добре відчула, який величезний пласт роботи він звалив на себе. Не уявляю, як можна було з цим впоратися й встигати займатися громадською журналістикою, бувати на обшуках, працювати під судами».
