Доступність посилання

ТОП новини

«Кати серед нас»: агресивні «примари» топоніміки


Пам'ятник Леніну в Ялті, архівне фото
Пам'ятник Леніну в Ялті, архівне фото

Харківська міська рада проголосувала за перейменування проспекту імені Петра Григоренка на проспект маршала Жукова. Таке рішення депутати ухвалили 19 червня. Голова Харківської міської ради Геннадій Кернес повідомив, що перейменування «повертає історичну назву проспекту маршала Жукова». І заодно засудив знесення пам'ятника «маршалу перемоги».

Колись, як тепер говорять в Україні, «до війни» і я вважав, що воювати з пам'ятниками минулого нерозумно ‒ чого махати кулаками після бійки? І пам'ятники Леніну в кожному селі, так само, як і названі іменами радянських катів вулиці в моєму рідному Сімферополі, сприймалися як примари минулого, які самі собою зникнуть, зітліють і розваляться. Ось тільки весь час хтось дбайливо підфарбовував та ремонтував ці артефакти минулого ‒ не зотлівали вони. Так що ж у цьому страшного, думав я ‒ не травмувати ж пенсіонерів?

«Привиди» радянських років, від яких, як здавалося, залишилися тільки бюсти вождя й таблички з назвами вулиць, раптом ожили та з запалом комісарів Громадянської надихають нові полки поборників «русского міра»

Раптово з'ясувалося, що бійка не припинилася, просто стихла й тепер відродилася з новою силою. А «привиди» радянських років, від яких, як здавалося, залишилися тільки бюсти вождя й таблички з назвами вулиць, раптом ожили та з запалом комісарів Громадянської надихають нові полки поборників «русского міра». І в цих, нізвідки начебто виниклих «рускомірних» підрозділах мітингують, а то і б'ються, не старезні ветерани-НКВСівці, а міцні сорокарічні відставники та спортивні молоді хлопці, які далі свого Харкова чи Одеси ніколи не вибиралися.

Пам'ятник Володимиру Леніну в Сімферополі, травень 2019 року
Пам'ятник Володимиру Леніну в Сімферополі, травень 2019 року

Як це можливо?

І ось тут варто зупинитися на ролі топонімічних «привидів» у нашій українській і, особливо, кримській дійсності.

Ці топонімічні «привиди», як у крутій комп'ютерній грі, живуть відразу на декількох рівнях ‒ сучасному, радянському, російському і взагалі якомусь протоісторичному. І коли «привид» із радянського, а то й з дореволюційного минулого, розкидавши в цій віртуальній реальності інших «привидів», раптом проривається у твій сьогоднішній день, і ти тетерієш. Тому що в цей момент гра миттєво переходить у дійсність, і «привид» тут же знаходить цілком відчутного послідовника, який, обнявшись із цим «привидом», вирушає на цілком реальний мітинг на захист ідей «привида». Або, отримавши від кураторів «примари» автомат, надягає камуфляж із «георгіївською стрічкою» і починає вбивати твоїх співвітчизників. В ім'я перемоги ідей все тієї ж «примари», нехай навіть трохи підгримованої.

Є суттєва відмінність звичайної історичної спадщини від мін, закладених під майбутнє

Можна мені дорікнути, що я, привівши як приклад цю жахливу аналогію, закликаю загнати осиковий кілок в усю топонімічну спадщину України ‒ мовляв, уся топоніміка, яка не «мовою» і не про УПА, заслуговує забуття як промосковська крамола. Але є суттєва відмінність звичайної історичної спадщини від мін, закладених під майбутнє.

«Привиди» від топоніміки агресивні. Вони використовуються навіть не як листівки та гасла, а буквально в ролі запальних бомб, які нацистські бомбардувальники тисячами скидали на міста України під час Другої світової війни. Причому пожежі, ініційовані цими нібито віртуальними «бомбочки», ох як реальні ‒ одеський Будинок профспілок тому приклад.

У Криму після 2014 року взагалі реанімуються «примари», які, здавалося, поховані навічно ще в радянські часи ‒ нові пам'ятники Сталіну, Миколі Другому та Катерині Другій тому приклад.

Пам'ятник Катерині Другій у Сімферополі
Пам'ятник Катерині Другій у Сімферополі

І кримчани сприймають це абсолютно індиферентно. Але ж, називаючи вулиці іменами катів або встановлюючи пам'ятники кривавим диктаторам, влада ніби визнає їхнє право на злочини і, відповідно, легітимізує вже своє право на свавілля та насильство.

Ми, кримчани, до щоденного згадування кривавих катів звикли. І вулиця імені угорського комуніста Бела Куна, місце прописки тисяч сімферопольців, здається, тільки мені різала вухо своєю назвою, коли ще в українські часи друзі диктували свою адресу або водій тролейбуса оголошував зупинку. Але подібних виплодків пекла треба ще пошукати, навіть у нацистській Німеччині подібних кровопивць було небагато.

Називаючи вулиці іменами катів або встановлюючи пам'ятники кривавим диктаторам, влада ніби визнає їхнє право на злочини

Але сімферопольці спокійно живуть у будинках, на яких написане ім'я людини, яка підписала в 1920-1921 роках понад 80 тисяч (!) смертних вироків денікінцям, які припинили спротив.

Натомість тихенько промов у тому ж тролейбусі ім'я Бандери ‒ і весь салон повертає голову. Теж звичка? Або акуратно вбита в голову суміш невігластва, гулагівської психології та радянського нав'язування історії, де Сталін ‒ великий державний діяч, СРСР ‒ передова світова держава, російський народ ‒ старший брат, а Україна ‒ лубкова околиця все того ж великого Радянського Союзу? І ніяких інших думок, адже «вчення Маркса всесильне, тому що воно вірне» (для молодих читачів ‒ цією цитатою Леніна починався обов'язковий для всіх радянських ВНЗ підручник «наукового» комунізму. І це не жарт ‒ авт.).

В Україні законом про декомунізацію, нарешті, припинена акція «Кати серед нас», яка триває з часу здобуття незалежності. Інакше назвати цю терпимість до кривавого минулого не можу. Адже кожен пам'ятник Леніну, кожна табличка з написом «вулиця Кірова» підсвідомо виховує в нас, і особливо в наших дітях, «толерантність» до насильства.

У якомусь російському бойовику початку дев'яностих ‒ коли жартувати на цю тему вже було можна, а розуміння, що це далеко не смішна тема, ще не настало ‒ персонаж, знайомлячись із дівчиною, жартує: «Як пройти на вулицю Колчака?». Дівчина не менш дотепно жартує у відповідь про вулицю Бандери.

У Росії вже є вулиці адмірала Колчака, в Україні ‒ вулиці Степана Бандери. Але поки з цих вулиць можна повернути на вулицю Дзержинського або Калініна, ці вулиці залишаються глухими кутами.

У Росії вже, до речі, пішла зворотна хвиля «радянізації», на вимогу «громадськості» пам'ять про того ж Колчака знову забирається з вулиць. Що, до речі, породжує очевидні асоціації з останніми рішеннями Харківської міськради.

Повертаючись до згадки про фільм і жарт у його сюжеті. Дуже б хотілося, щоб на запитання «Як пройти на вулицю Леніна?» кримчани могли б відповісти тільки жартом. Як вже відповідає більшість українців.

Максим Кобза, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG