Століття тому на теренах Криму продовжували відбуватися події, вивчення і винесення уроків з яких є актуальним для сьогодення. Восени 1918 року кримськотатарська революція, після другої хвили піднесення, пов’язаної з вигнанням більшовиків у квітні, знову почала рух по спадній.
Після визволення від «червоних» до створеного 25 червня Крайового уряду генерала Сулеймана Сулькевича увійшли кримськотатарські діячі, найбільш помітним з яких був Джафер Сейдамет; у травні відновив свою діяльність Курултай, хоча він не мав тієї ваги, що наприкінці 1917 року, тобто не претендував на роль органу крайової влади (хоч і називав себе парламентом), а став найвищим органом кримськотатарського самоврядування. Знову почали виходити закриті більшовиками кримськотатарські газети, з’явилося і видання Курултаю – газета «Крым». Її перше число побачило світ 10 травня 1918 року під гаслом: «Сегодня открытие Крымскотатарского Парламента» та з констатацією: «Иго большевиков в Крыму свергнуто. Крым, после кошмарных дней большевистской вакханалии, может вздохнуть легко».
Але невдовзі це «легке дихання» скінчилося. Під тиском німецьких окупантів, які мали на півострові чималі військові сили, генерал Сулькевич відібрав у кримців реквізовані було ними поміщицькі землі, запровадив цензуру та обмежив політичну діяльність, у тому числі й Курултаю. Разом із тим Сулькевич відновив виборні земства і видав розпорядження про скликання 20 грудня крайового парламенту на основі загального виборчого права.
Поразка Німеччини і її союзників у Першій світовій війні зробили неминучим падіння уряду Сулькевича, який 14 листопада подав у відставку. Наступного дня з’їзд земських діячів за згодою кримськотатарської наради віддав справу формування другого Крайового уряду до рук російських кадетів і соціалістів. Одночасно частина членів Курултаю виступила за проведення перетворень, у тому числі й аграрної реформи, мирним шляхом, «згори». Але так не сталося.
Новий уряд очолив колишніх депутат двох російських Державних дум кадет Соломон Крим, за походженням караїм, а за переконаннями – противник не те що незалежності, а навіть автономії краю. До складу уряду увійшли есер, соціаліст-меншовик, чотири кадети та російські військовики.
Уряд Соломона Крима в очікуванні «кращих часів» виступив проти будь-яких соціальних реформ, у тому числі й проти передачі землі селянам
Опорою нової влади стали висаджені у Криму військовики держав Антанти й перекинуті з Кубані вояки «білої» Добровольчої армії. Втім, останні своїми практичними діями швидко довели, що вони непідвладні Кримському крайовому уряду і мають на меті лише «відновлення Великої Росії», хоча повинні були не втручатися у внутрішню політику на півострові. Більшість членів Крайового уряду на чолі з прем’єром також дотримувалася таких поглядів, різниця полягала передусім у тому, що генерали «білих» виступали за військову диктатуру, а урядовці – за представницьке правління правих політичних сил.
Уряд Соломона Крима в очікуванні «кращих часів» виступив проти будь-яких соціальних реформ, у тому числі й проти передачі землі селянам; він залишив у силі всі закони та постанови колишнього Тимчасового уряду Росії.
На початку своєї діяльності новий уряд зробив деякі позитивні кроки. Була дозволена діяльність профспілок, створена комісія з питань праці, скасована цензура друку, недемократичний цензовий принцип виборів місцевої влади. Наприкінці 1918 року уряд ухвалив рішення про повернення жителям Криму грошей, вилучених більшовиками у вигляді контрибуцій, розглядалися заходи з компенсації збитків власникам заводів і фабрик. Предметом опіки уряду й особисто Соломона Крима став Таврійський університет, відкритий за врядування Сулькевича. Почався випуск власних грошей, на яких з одного боку зображувалася карта Криму, на іншому – двоголовий орел.
Якийсь час уряд Соломона Крима змушений був миритися з посиленням активності Курултаю й Директорії, які у боротьбі за інтереси корінного населення стали в опозицію до уряду
Показовим для нового уряду було те, що в ньому не було жодного кримця. Ба більше: з урядового апарату вигнали двох рядових функціонерів, які там залишилися у «спадок» від Сулькевича, лише за їхнє татарське походження. Разом із тим якийсь час уряд Соломона Крима змушений був миритися з посиленням активності Курултаю й Директорії, які у боротьбі за інтереси корінного населення стали в опозицію до уряду. А підстав для такої опозиції вистачало.
Після нетривалої стабілізації погіршилася економічна ситуація, розпочалася швидка інфляція. Хліба не вистачало, а підвіз його з України припинився. Почали зупинятися підприємства, зростало безробіття. Що ж стосується кримських татар, то уряд примудрився оголосити їх «нацією природжених опозиціонерів» і здійснити низку вкрай безглуздих акцій – наприклад, у дні християнських свят силоміць закриваючи всі татарські підприємства. Всі ж конструктивні розробки демократичних кримськотатарських політиків – наприклад, «Положення про культурно-національну автономію мусульман Криму», яке різко суперечило як русифікаторській політиці уряду, так і панісламістським ілюзіям частини татарської інтелігенції і духовенства – апріорі відкидалися. Не проводилася й земельна реформа.
Паралельно з цим Добровольча армія оголосила мобілізацію до своїх лав осіб призовного віку на території півострова. Мобілізація ця була зірвана – і через негативне ставлення до неї з боку російських меншовиків, кадетів й есерів, і через небажання кримських татар служити «відновленню Великої Росії», і через нехіть усіх жителів Криму брати участь у громадянській війні. Крім того, зриву мобілізації сприяли «білі» військовики: неузгоджені з урядом арешти, залякування й побиття опозиціонерів, зрештою, банальні вбивства та грабунки. Так, у Сімферополі був страчений увесь склад правління Спілки металістів, тільки-но випущений Соломоном Кримом з-під варти.
Особливого розмаху «білий» терор сягнув у Ялті, де разом з офіцерами Добровольчої армії за кримськими татарами буквально полювали грецькі вояки
Білі офіцери вбивали не тільки профспілкових активістів і членів соціалістичних партій – вони застрелили навіть «буржуїв» Гужона і Титова. Особливого розмаху «білий» терор сягнув у Ялті, де разом з офіцерами Добровольчої армії за кримськими татарами буквально полювали грецькі вояки, які входили до складу десанту військ Антанти. Показово, що уряд Соломона Крима не протестував проти «ексцесів», хоч і висловив генералу Денікіну невдоволення методами проведення насильницької мобілізації.
Не дивно, що всі ці та багато інших чинників призвели до радикалізації настроїв у Криму; різко активізувалися більшовики, які обіцяли селянству та гнобленим нацменшинам ледь не «золоті гори», а відтак змогли, серед іншого, створити першу свою групу у кримськотатарському середовищі. У містах з’явилися керовані більшовиками бойові організації, а в горах, ближче до весни – партизанські загони.
Зі свого боку, уряд знову запровадив цензуру та почав проводити обшуки у приміщеннях опозиційних організацій. А 23 лютого 1919 року, напередодні засідання кримськотатарського парламенту, загін білогвардійців учинив напад на приміщення Директорії і конфіскував усю її документацію, а потім розгромив редакцію газети «Міллет». Слідом за тим по всьому півострову розпочалися повальні обшуки, арешти й розстріли кримців – що впадає в око, за більшовицькими методами, без суду і слідства. Газета «Крым» у зв’язку з цим писала: «Жутко, очень жутко видеть способы, которыми в Крыму насаждаются порядок и спокойствие. Роль татарского населения стараются свести к нулю».
Наступні події знаменували собою агонію влади другого Крайового уряду. З одного боку, зростав повстанський рух, в тому числі й кримськотатарський. У порівнянні з морально розкладеними вояками держав Антанти (яким після закінчення Першої світової хотілося якнайскоріше повернутися додому, а не продовжувати воювати незрозуміло на чийому боці) та «білими» офіцерами більшовики видавалися меншим злом. Ці ілюзії підживлювалися потужною більшовицькою пропагандою, на яку Москва не шкодувала коштів.
З іншого боку, уряд Соломона Крима все далі розходився у цілях з диктаторськими прагненнями генерала Денікіна. Зрештою зупинити наступ не надто численних частин Червоної армії на Перекопі та запобігти більшовицьким повстанням усередині Криму виявилося нікому. 10 квітня 1919 року впав Джанкой, а за день до цього влада в Сімферополі перейшла до рук ревкому. Тож уряд Соломона Крима в повному складі завантажився на грецький корабель «Трапезунд» і відплив у напрямку Босфору. При цьому прем’єр устиг потурбуватися про забезпечення свого майбутнього – за словами сучасників, він прихопив з собою цінних паперів та золота на 10 млн рублів. Але союзники змусили його щедро «поділитися» з ними…
Більшовики негайно розпочали на півострові терор, спершу «точковий», потім усе більш і більш масштабний
А на півострові розпочалося «друге пришестя» Совєтської влади. Втім, ніякі совєти насправді не поставали – більшовики розпускали міські думи і земські управи, призначаючи замість них ревкоми. 6 травня була проголошена Кримська совєтська соціалістична республіка; її уряд, до якого увійшли й три «представники трудящих мусульман» – С. Ідрисов, С. Меметов й І. Арабський – очолив брат Леніна Дмитрій Ульянов. У руках «білих» залишилася тільки Керч.
А «вдячні» переможці негайно розпочали на півострові терор, спершу «точковий», потім усе більш і більш масштабний; на кримськотатарське село ж замість аграрних реформ на користь трудового люду знову були спущені «контрибуції», що звелися до тотального вигрібання з нього всіх цінностей і харчових продуктів для забезпечення Червоної армії, ревкомів, ВЧК і «пролетаріату червоних столиць» – Москви й Петрограда.
Загальний підсумок діяльності другого Крайового уряду Криму – невтішний. А серед головних уроків, які варто винести з тодішніх подій, – неможливість ефективного управління у Криму без залучення до цього кримських татар як державної нації, яка має право на самовизначення, без задоволення їхніх політичних, соціально-економічних і культурних інтересів. Натомість спроби підпорядкувати життя Криму інтересам Росії – не має значення, якої саме, «білої», «червоної» чи ще якоїсь, – веде до масштабних катастроф.
