19 січня, у свято Хрещення Господнього, на телеканалі «Россия-Культура» відбувся прем'єрний показ майже 40-хвилинного документального фільму «Андріївський хрест», створений за благословенням митрополита Сімферопольського і Кримського Української православної церкви Московського патріархату Лазаря та присвяченого відновленню військових храмів і «відродженню» військового духівництва у Севастополі – від першої (1783) до другої (2014) російської анексії Криму.
Розпочинається фільм історією Свято-Микільського храму на Північній стороні, настоятель якого, протоієрей Георгій Поляков, у кадрі підносить молитви за «воинство российское православное» (як живих, так і мертвих його представників). У храмі, де завісою на «царських воротах» слугує Андріївський прапор із ликом Миколая Чудотворця, «повчають, проводжаючи на строкову службу до армії».
Дзвонар у російському «піксельному» камуфляжі Костянтин Івницький (колишній начальник відділення зв'язку МНС України, що прибув до Севастополя з родиною з Сіверодонецька ще 2004 року; за 10 років став учасником «русской вєсни», тепер служить окупантам у званні підполковника, – авт.) переповідає слова «батюшки» про Севастополь: «У всій Росії-матінці більше нема такого місця, де за 300 років поховані вояки, що захищали Росію у всіх війнах».
Наступний на черзі – Херсонес, який, за твердженням авторів фільму, «був зруйнований монголо-татарськими кочівниками у XIV ст.», а у XVIII столітті був розібраний на будматеріали для нового міста й названий «російськими Помпеями». Місце хрещення київського князя Володимира – «священне для російського православ'я, самодержав'я та війська». На тлі античних руїн севастопольський благочинний УПЦ МП о. Сергій Халюта заявляє: «Саме звідси почалося збирання наших земель». Та тільки що мається на увазі під «нашими землями»?
У Севастопольському благочинні УПЦ МП спостерігається доволі цікава тенденція: як мінімум десяток священиків є випускниками військових навчальних закладів. Наступного героя фільму, капітана ІІ рангу Олександра Бондаренка, ми спочатку бачимо у флотській формі, потім – у рясі. Він став першим офіцером Чорноморського флоту РФ, який, залишаючись на військовій службі в оперативному управлінні штабу, був висвячений на священика. У цьому випадку вельми цікаво було б запитати «митрополита» Лазаря: як громадянин РФ, офіцер ЧФ РФ став не просто священиком дорученої йому єпархії УПЦ МП, а «зв'язківцем» між її духівництвом і командуванням ЧФ РФ.
У Севастопольському благочинні УПЦ МП спостерігається доволі цікава тенденція: як мінімум десяток священиків є випускниками військових навчальних закладів
Не менш цікаво, якою є роль «отця-офіцера» в окупації Криму РФ в іпостасі службовця окупаційних військово-морських сил. Сам він зізнається: з його рівнем духовної освіти «потрапити за розподілом» можна було хіба що до маленького чи сільського храму. Тим не менше, «митрополит» Лазар практично миттєво після прийняття сану призначив його помічником до «Михайлівського собору» – храму архістратига Михаїла, який є гарнізонним храмом ЧФ РФ і відновлення якого почалося приблизно у 2009 року (до того у будівлі розташовувався музей ЧФ РФ).
Про те, що того-таки року за розпорядженням тогочасного президента РФ Дмитра Медведєва у Росії почалося відродження військового духівництва, Бондаренко згадує: «Я дізнався про це якраз коли повертався з відрядження… (обмовився, виправляється – авт.) з відпустки повертався з Москви, й мені телефонують у потязі й кажуть, що оголосили».
Саме тоді він «зробив вибір і залишив службу заради служіння» російським «захисникам вітчизни» за кордоном. Розповів він і про реставрацію храму архістратига Михаїла: «Ми замовили церковну люстру у Львові – там їх вміють робити гарно. У ній були Андріївські прапори, георгіївські хрести, а також герб Росії. Це був 2013 рік, це була ще Україна. Міркую: храм військовий, російський, Чорноморського флоту – отже, символіка мусить бути російська. Хоча я розумів, що якби ми залишилися при Україні, Боже збав (! – авт.), то тоді, можливо, був би якийсь тиск тощо, що це неправильно. Але таке було бажання».
Далі голос за кадром переводить оповідання у часи російської окупації Криму: «Замовлення доправили до Севастополя якраз до початку 2014 року – зовсім незадовго до того, як було перервано транспортне сполучення між Кримом і західною Україною. Становище ставало загрозливішим із кожним днем. 23 лютого на загальноміському багатотисячному мітингу на площі Нахімова люди, що зібралися, оголосили непокору владі України. Наступного дня над будівлею міськради було піднято триколор. Довкола міста було утворено блокпости. Севастопольці почали готуватися до 3-ї оборони. Кримські священики щодня з чудотворними іконами обходили військові частини, закликали сторони зберігати мир».
Слово помічникові благочинного Севастопольського церковного округу УПЦ МП із праці зі Збройними Силами РФ, протоієрею Олександру Григор'єву, котрий 2014 року займав посаду офіцера оперативного управління штабу ЧФ РФ («подвійний колега» Олександра Бондаренка): «Становище цілковито незрозуміле. 24 лютого о 12-й годині у штабі флоту правиться молебень перед іконою Федора Ушакова (цю ікону протягом фільму не раз показують великим планом – особливо сувій у руці «святого праведного воїна» зі словами: «Не отчаивайтесь! Сии грозные бури обратятся к славе России» – авт.). За 4 години становище кардинально змінилося. Було зрозуміло, що успіху «Правий сектор» у Криму та Севастополі не матиме, що Севастополь і Крим повернуться до складу Росії. Вже було ясно, що так буде». Далі – кадри з мажорною музикою та кораблями ЧФ РФ, що символізує «звільнення міста російської слави від бандерівців».
Наступна частина фільму присвячена військовим храмам «УПЦ МП», які були побудовані після російської анексії Криму й наразі обслуговують духовні потреби окупаційного військового контингенту. На території частини ПВО у Юхариній балці, на околиці Севастополя, було збудовано дивізійний храм на честь нещодавно канонізованих Російською православною церквою (РПЦ) преподобномучеників воїнів Олександра Пересвєта й Андрія Ослябі. Настоятель храму протоієрей Олександр Рева «за роки своєї служби побував у багатьох гарячих точках на пострадянському просторі, і не у військовому чині, а у духовному званні». При цьому уточнюється, що храм збудований буквально на крові: «З початку Великої Вітчизняної війни тут базувався підрозділ зенітників; у червні 1942 року на бойовому посту загинули 60 радянських вояків».
«Після демобілізації Іван повернеться в семінарію. Ставати контрактником або офіцером не планує. Але бути військовим священиком, здається, сам Бог велів»
А в Козачій затоці на території військової частини 810-ї гвардійської бригади морської піхоти ЧФ РФ 2017 року було збудовано «типовий» полковий храм на честь «святого благовірного» князя Олександра Невського, погруддя якого розташоване неподалік. Усередині храму – той же Андріївський прапор перед похідним вівтарем. Героєм історії храму стає не його настоятель, колишній житель Кольського півострова о. Сергій Поливцев, а регент церковного хору, дзвонар і паламар Іван Вялков – семінарист Московської духовної академії, котрий станом на час зйомок фільму майже рік служив в окупаційній морській піхоті. До армії він пішов не лише за власним бажанням, а й… за благословенням митрополита Єкатеринбурзького і Верхотурського Кирила: «Підходить до мене, каже – до армії не збираєшся? Не дожидаючись моєї відповіді, каже: «Якщо йти, то зараз». І пішов».
«Термін служби Івана у морській піхоті добігає кінця. Після демобілізації він неодмінно повернеться до семінарії. Ставати контрактником чи офіцером не планує. Але бути військовим священиком, здається, сам Бог велів», – завершується оповідання.
Погони під рясою (хоч військового, хоч представника спецслужб) для служителя РПЦ – не новина. РФ останні п'ять років «приростає регіонами», РПЦ ж – «канонічними територіями», за допомогою колишніх і чинних військових, котрі наразі з хрестом в одній руці й автоматом Калашникова в іншій «несуть заповіді любові своїм ближнім» на «звільнюваних» землях. Вельми сумно, що своїй «церкві-матері» у цій справі вірнопіддано прислуговує «УПЦ МП», котра зберігає контроль за своїми єпархіями в окупованих Росією регіонах України, при цьому погіршуючи своє й без того незавидне становище на підконтрольних територіях, намагаючись за поганої гри робити добру міну «істинної церкви українського народу».
Максим Немирич, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
