У лютому-березні 2022 року російські війська намагалися захопити Київ, ліквідувати вище керівництво України та встановити окупаційний режим. Про це неодноразово повідомляли іноземні розвідки. Але вже невдовзі армія РФ змушена була тікати з-під української столиці.
Радіо Свобода встановило імена близько сотні російських десантників, морпіхів, розвідників – еліти російської армії, знищеної під час битви за Мощун ‒ це село, яке відкривало окупантам шлях до Києва.
Саме великі втрати одних із найбоєздатніших підрозділів можуть бути однією зі справжніх причин поразки у битві за українську столицю, а не «деескалація» та «планове перегрупування», як стверджували російські офіційні особи.
На основі відкритих даних, документів, відео та інтерв’ю Радіо Свобода розповідає у фільмі-розслідуванні про те, як українські сили оборони змогли завдати однієї з найвідчутніших поразок російській армії в новітній історії та втримати Київ.
Мощун – невелике село на березі річки Ірпінь, оточене великим сосновим лісом. До війни тут жило близько тисячі людей. Багато киян приїжджали сюди, аби відпочити на дачах. Але після безперервних жорстоких боїв село перетворилося на руїну.
«Якби тоді хлопці не стояли на смерть, а оборона була б прорвана, бої вже велися б десь у Києві», ‒ розмірковує учасник битви, боєць ССО «Азов» на позивний «Борода».
27 лютого. Перший прорив
Колона техніки із псковськими десантниками зайшла у Мощун по мосту, який ЗСУ не встигли підірвати. Елітні російські військові погано орієнтувалися на місцевості. За спогадами місцевих, колона з близько 50 одиниць техніки просто блукала селом.
Нечисленні загони 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців атакували колону.
«Виїхала наша беха, танчик. Попрацювали по них, – згадує один із розвідників ЗСУ, який брав участь у бою. – Вони зрозуміли, що діло пахне смаленим і з Мощуна повтікали».
5-6 березня. Атака морпіхів
Від першої атаки на Мощун минув тиждень. Тоді вже остаточно стало зрозуміло, що російський бліцкриг провалився. Прорватися в столицю через Гостомель, а потім Бучу, Ірпінь та Макарів армії РФ не вдалося. Мости на підступах до Києва, зокрема і в Мощуні, вже були підірвані. Річка Ірпінь, яка відділяла окупантів від столиці, не дозволяла їм перекинути незліченні колони своєї військової техніки.
Але російське керівництво не відмовилося від планів захопити столицю і вирішило, що переправитися через Ірпінь в напрямку Києва буде найкраще через Мощун. Це місце, ймовірно, видавалося їм найменш мілководним.
5 березня російська артилерія та авіація почали жорстокі обстріли Мощуна.«Я тоді написав, що попаду в рай, бо в пеклі вже побував», ‒ згадує свій пост у фейсбуці боєць 72-ї бригади на позивний «Горинич». Навіть військові з великим досвідом бойових дій на Донбасі визнавали, що таких інтенсивних обстрілів ще не бачили.
Уже вночі бійці 155-ї бригади морської піхоти із Владивостока форсували річку Ірпінь навпроти Мощуна. Вони зробили це непомітно, професійно і зухвало, пригадують українські військові.
«Вони йшли у повний зріст, не ховалися, розмовляли голосно, ‒ згадує «Горинич». ‒ Ми дали їм бій. Після чого вони зайшли в один з будинків і почали закріплятися».
На підкріплення в Мощун прийшли незначні групи тероборонівців, добровольців, бійців «Іноземного легіону», а також спецпризначенців із Головного управління розвідки та Сил спеціальних операцій. Вуличні бої продовжилися із новою інтенсивністю. Українські військові почали зачищати село.
Під час спроби захоплення Мощуна та подальших боїв були вбиті щонайменше близько трьох десятків морських піхотинців 155-ї бригади із Владивостока. Радіо Свобода вдалося отримати з різних джерел особисті документи багатьох загиблих морпіхів, які були знайдені в Мощуні.
При штурмі Мощуна морпіхи із Владивостока взаємодіяли у складі однієї тактичної групи із ще одним елітним підрозділом ‒ 40-ю бригадою морської піхоти із Камчатки. Відповідно до нашого розслідування, щонайменше троє військових цього формування були вбиті у Мощуні.
6-8 березня. Понтони
Завдавши великих втрат російським морпіхам, оборонцям Мощуна все ж не вдалося повністю вибити окупантів із села.
«Ми не могли видавити їх всіх, тому що вони діяли доволі професійно. Плюс у них була велика підтримка артилерії», ‒ згадує боєць «Азову» на позивний «Борода».
За цей час інженерні підрозділи армії РФ поставили перший понтон через річку Ірпінь.
«У них було багато сучасної і дуже ефективної техніки. Вони перекидали її понтонами і намагалися продавити нашу оборону. З нашого ж боку багато людей, можна сказати, боролися з вилами проти них», ‒ розповідає боєць Сил спеціальних операцій на позивний «Генерал».
Тоді ЗСУ ще не мали високоточної артилерії, якою можна було точно вразити таку ціль, як понтонна переправа. Виявити, передати координати та вразити понтон ‒ стало однією із основних проблем битви за Мощун.
7-8 березня. Перші смерті костромських десантників
У середині квітня, через пів місяця після закінчення боїв, житель Мощуна Володимир помітив у своєму гаражі заплямовані бинти і російський військовий кітель із нашивкою «Леонов Я.Я.». На закривавленій формі зяяла діра на грудях. Найімовірніше ці речі належали загиблому ефрейтору розвідроти 331-го костромського полку Леонову Яношу Яношевичу.
У некролозі 32-річного єфрейтора, який ще пів року тому марширував по Красній площі, зазначалося, що він «захищав Батьківщину-Росію», «народ Донбасу» і загинув «в районі української столиці».
«Ми виявили групу [російських] розвідників і відкрили по них вогонь ‒ вони розсипалися, хаотично відстрілювалися, адже не розуміли, де ми, ‒ розповідає боєць Сил спеціальних операцій на позивний «Генерал». ‒ Вони хотіли сховатися за будинками і вибігли на стволи іншої нашої підгрупи, яка їх чекала. Була знищена майже вся ворожа група спецпризначення. У них було непогане екіпірування, нові станції зв’язку «Арахіс» та рідкісні зразки зброї».
Це були перші смерті в довгому мартирологу втрат десантників із Костроми.
Костромський десант ‒ «Еліта, гордість, надійний щит нашої Вітчизни»
331-й парашутно-десантний полк із Костроми вважався одним із найелітніших радянських, а потім і російських військових підрозділів. Костромські десантники неодноразово ставали переможцями змагань між російськими Повітряно-десантними військами та були одними із найбоєздатніших в російській армії.
Полк більш ніж 40 років поспіль брав участь у так званих «Парадах Перемоги» у Москві. Але у 2022 році, вперше за багаторічну історію, цього не сталося. У боях за Мощун загинули щонайменше 12 костромских десантників, які брали участь у парадах на Красній площі.
Серед вбитих у Мощуні ми також знайшли трьох костромських десантників, нагороджених медаллю «За повернення Криму». Зокрема, таку нагороду за участь в окупації українського півострова отримав один із провідних офіцерів полку ‒ майор Сергій Крилов.
Саме десантники з Костроми були серед тих російських підрозділів, які у серпні 2014 року перейшли українсько-російський кордон та атакували українські війська в районі Іловайська. Вони також брали в полон і конвоювали українських бійців.
2022 рік – Казахстан, Україна
Вже на початку січня 2022 року російські військово-транспортні літаки перекинули костромських десантників разом із технікою в аеропорт Алмати під час масових антиурядових заворушень в Казахстані. Очевидно, це було репетицією для підрозділу перед участю в повномасштабній агресії проти України.
Cаме штурмові відділи 331-го костромського полку були серед тих підрозділів російських Повітряно-десантних військ, яким було поставлене завдання захопити аеропорт в Гостомелі. Про це, зокрема, заявляв британський міністр оборони Бен Воллес.
11-14 березня. Розгром костромського десанту
Російські десантники поспішно тягнуть по землі тіло та затягують його на бронетехніку. Потім кидають димову шашку та тікають вузькими вулицями Мощуна, оминаючи по дорозі вщент вигорілу техніку. Це відео із дрона з’являється на ютуб-каналі колишнього народного депутата, аеророзвідника 72-ї бригади Ігоря Луценка. Воно датоване 11 березня. Саме тоді костромські десантники очолюють чергову хвилю наступу на Мощун.
Найімовірніше прорив через Мощун не входив у плани РФ, а став реакцією на провал першочергового задуму за декілька діб оволодіти Києвом. Й, схоже, це рішення ухвалювалося з єдиною метою ‒ навіть ціною великих втрат якомога швидше увійти в українську столицю. Але каскад помилок російського командування, відчайдушний спротив українських військ та сили природи привели армію РФ до катастрофи її елітних підрозділів.
Саме із 11 до 14 березня ми зафіксували пік смертей костромських десантників. Тоді за чотири дні боїв у Мощуні загиблих серед них було щонайменше близько чотирьох десятків.
Це підрахунки, які вдалося зробити на основі відкритих джерел, зокрема, завдяки інформації на так званих персональних «партах-героя», якими удостоїли декількох вбитих костромських десантників. Зокрема, командира самохідно-артилерійського взводу Максима Свєтлєнка, ще одного учасника парадів на Красній площі.
Серед вбитих костромських десантників ‒ 14 офіцерів. Один із них – старший лейтенант Кіркін. Його тіло знайшли у Мощуні в квітні. Як і на трупах інших російських загиблих, він мав на собі шкарпетки з написом «ЗСУ», а ще й особистий блокнот. За півтора місяця до вторгнення в Україну лейтенант Кіркін думав про таке: «оОформити вклад після зарплати», «підготувати речі для відправки в село» та «уточнити щодо відпустки».
«331-й десантний полк заплатив особливо високу ціну за те, що йому довелося просуватися поспішно, без узгодженого оперативного плану, лише з легкими броньованими машинами та недостатньою бойовою підтримкою, яка потрібна для боїв такої інтенсивності», ‒ заявив в одній зі своїх промов британський міністр Бен Воллес.
Очевидно, саме у боях за Мощун загинув й командир костромського полку майор Сергій Сухарев. Він брав участь в агресії проти Грузії, у війні в Сирії та у так званій миротворчій операції в Казахстані.
В офіційному некролозі Сухарева йдеться, що він «повністю виконав свій обов’язок, підняв людей, очолив атаку і загинув у бою». Якщо це справді так, то з великою ймовірністю йдеться про бій в районі Мощуна.
За офіційною інформацією, Сухарев загинув 15 березня ‒ в час, коли костромський полк зазнав найбільших втрат в цьому селі.
Сергію Сухареву посмертно дали звання «Героя Росії». На його честь відкрили білборди, дошки, назвали вулиці, школи та один із залізничних експресів «Рязань-Москва».
Втрат у боях за Мощун в костромських десантників було значно більше, ніж ті, які нам вдалося документально підтвердити. Про це може свідчити один із перехоплених дзвінків, опублікований на ютуб-каналі радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка:
«Про наш 331-й полк щось говорять? Ну от ми – в повній дупі. Там весь другий батальон. Осіб 600. Ну їх кокнули [вбили]».
Як і під час битви за Іловайськ, 331-й парашутно-десантний полк взаємодіяв у боях за Мощун із ще одним підрозділом із Костроми ‒ 1065-м артполком Повітряно-десантних військ. За нашими даними, він теж зазнав втрат у битві за це село.
14-18 березня. Тульська дивізія
Навіть після розгрому десантників із Костроми велика частина Мощуна залишалася під контролем армії РФ. Не полишаючи планів захопити село повністю, російське командування кидає в атаку підрозділи 106-ї «тульської» дивізії Повітряно-десантних військ.
«Вони підтягнули дуже багато артилерії і почали рівняти Мощун із землею. Шість, а на другий день вісім годин безперервного вогню із п’яти батарей. Це просто гігантське використання боєприпасів. Тоді загинуло багато хлопців із 72-ї бригади, бо стояли на смерть. У нас теж були досить великі втрати», ‒ розповідає боєць «Азову» «Борода».
На цих супутникових знімках можна побачити, який вигляд мав Мощун напередодні повномасштабного наступу РФ і після.
15-18 березня окупантам вдалося відкинути більшість українських військ на околицю Мощуна. Тодішньому комбригу 72-ї бригади полковнику Олександру Вдовиченку здалося, що це кінець.
«Російський десант вже висаджувався на плесо біля Мощуна. Зв’язок з нашими людьми, які були в селі та околицях, був втрачений, ‒ пригадує полковник Вдовиченко. ‒ Приїхав головнокомандувач Збройних сил Залужний разом із командувачем Сухопутних сил Сирським. Я їм кажу: «Мощун ми не втримаємо. Треба відходити». Але головком відповів: «Не можемо. Мощун ‒ це дорога на Київ».
Підрив дамби
Ще у перші дні повномасштабного наступу виникла ідея пошкодити греблю Київського водосховища, щоб наповнити мілку річку Ірпінь. Це б мало ускладнити окупантам перехід на інший берег. Але після першого підриву води прибуло мало та вже після другого, який стався 8 березня, вода хлинула потужним потоком в Ірпінь.
«Вода приходила поступово. Одного ранку ми прокинулись, підняли квадрокоптер і побачили, що вода вже вийшла за русло річки Ірпінь і дійшла до перших будинків Мощуна», ‒ згадує тодішній комбриг 72-ї бригади Олександр Вдовиченко.
Внаслідок підняття рівня річки береги Ірпеня перетворилися на болото. Російська техніка вгрузала в землю, логістика та евакуація поранених ставала все складнішою, перекидати важкі типи озброєння стало взагалі неможливо.
На цих супутникових знімках видно, як вода із київського водосховища почала поступово заповнювати заплаву річки Ірпінь.
«В боях за Київ дві речі були головними: люди, які стояли за свою столицю, і природа. Якби річка Ірпінь не розлилася, невідомо, якою була б доля Києва», ‒ говорить Вдовиченко.
Російські війська, які залишалися в Мощуні, опинилися затиснутими між річкою Ірпінь та українською армією.
«З усієї артилерії, яка була, працювали. І навіть артилерію із лівобережної України перетягували сюди», ‒ згадує полковник Вдовиченко.
Починаючи із 19 березня, українські сили оборони почали поступово відтісняти російських окупантів із Мощуна. В один момент відступ російських сил став панічним.
«Дехто розбрівся по лісах. Хтось поскидав речі і в березні переходив вбрід річку», ‒ згадує один із розвідників 72-ї бригади імені Чорних Запорожців.
Костромські десантники покинули також рідкісні зразки російського воєнторгу. Наприклад, машину зі складу комплексу розвідки та управління протиповітряною обороною із секретним модулем «Барнаул-Т». Про це повідомляли аналітики із українського військового порталу Defence Express.
Загалом нам вдалося виявити близько трьох десятків одиниць різної російської військової, інженерної техніки. Значна її частина належала саме 331-му парашутно-десантному полку із Костроми.
Згідно з нашим розслідуванням, Мощун так і не змогли взяти під свій контроль батальйонно- та ротно-тактичні групи зі складу щонайменше трьох елітних російських дивізій Повітряно-десантних військ «Псковської», «Іваново-Костромської», «Тульської» та двох бригад морської піхоти ‒ 155-ї із Владивостока та 40-ї із Камчатки.
Звання «Героя Росії» за програну битву в Мощуні отримали щонайменше п’ятеро російських військових, троє з них ‒ посмертно.
Загалом, за нашими підрахунками, українські сили оборони знищили в боях за Мощун щонайменше близько сотні бійців цих елітних підрозділів. Серед них троє «Героїв Росії», які отримали це звання посмертно. А найбільших втрат зазнав 331 парашутно-десантний полк із Костроми.
Мине тиждень й залишки костромського полку разом з іншими вцілілими російськими підрозділами в останніх числах березня втечуть із Київщини, Чернігівщини та Сумщини.
«На цю територію прилетіли десятки тисяч снарядів. Кожен наш боєць ‒ герой. Нам допомогла єдність, бажання людей втримати свою святиню, свою столицю. Тут були всі за одного. Збройні сили, інші військові формування, люди, народ. Дякуючи цьому, ми вистояли», ‒ говорить полковник Вдовиченко.
Точних даних про втрати українських сил оборони під час битви за Мощун наразі немає.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.
