Доступність посилання

ТОП новини

Історія депортованої. «Не дай Боже комусь такого життя»


Не дай Боже комусь такого життя – про депортацію кримських татар
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:56 0:00
Завантажити на комп'ютер

Масова загибель кримських татар, жах виселення й голод у вигнанні ‒ як страшний сон згадує Зейнеп Джаппарова депортацію кримських татар з Криму 1944 року.

86-річна Зейнеп-ханум розповіла Крим.Реалії, що досі не може спокійно дивитися на товарні вагони, які нагадують їй дорогу до Узбекистану, що тривала 22 дні й забрала її рідних: хтось помер, із кимось були розлучені й ніколи не побачилися знову.

«Не дай Боже комусь такого життя», ‒ важко зітхає вона про свої втрати.

Зейнеп Джаппарову, в дівоцтві Сеїтаблаєву, вивозили з Бахчисарайського району з матір'ю і братом, солдати заборонили її рідній тітці, двоюрідним сестрі і брату їхати в одному вагоні з ними. На якійсь зі станцій вагони переставили і, приїхавши до Узбекистану, Сеїтаблаєви так і не змогли відшукати своїх родичів.

Вона з гордістю й задоволенням згадує, що все-таки змогла повернутись і 30 років пожити на батьківщині. Після смерті чоловіка брат забрав її до Новоолексіївки, де вона тепер і перебуває.

О п'ятій годині нас із хати вигнали. Голі, босі, нічого не брали. Із будинку нічого не могли забрати. Нічого!

‒ О п'ятій годині нас із хати вигнали. Голі, босі, нічого не брали.

Із будинку нічого не могли забрати. Нічого! О п'ятій годині ранку прийшли з автоматами. Думала, піду додому, хоч кухлик візьму. Кругом закрито було. Не пускали додому.

Товарним поїздом нас вивезли з Криму. Мама молода, батька не було. Мені було 14 років, дідусеві ‒ 85, братикові ‒ 6.

Їхали ‒ голодували. Кричали. Кип'ятили нам пшоно у відрі, давали їсти. Ні ложки, ні чашки. Голодували. Стільки людей залишилось... У поїзді багато помирали. Закривали і двері, і вікна, багато старих людей померло, діти вмирали.

Дідусь плакав усю дорогу. Говорив: діти, терпіть.

Дітей народжували, а замотати ‒ ганчірки немає. Їхали 22 доби. Все цими очима бачила. Ні їсти, ні грошей не було. Воші завелися.

Сестру втратили ми. Мамина сестра, Зулейха Кішведінова, потрапила до іншого вагону. Із двома дітьми – дівчинка Фатіма і хлопчик Ескендер. Солдати не пустили її. Якась станція була, вагони міняли. І так їхали. Потім привезли до Узбекистану ‒ а сестри немає! Скільки шукали, так і не знайшли їх. І досі.

Фото зі сімейного архіву
Фото зі сімейного архіву

А чоловік її воював. Коли він повернувся, шукав родину свою. Ні матері, ні дружини, ні дітей. Довго не жив, помер.

Не дай Боже комусь такого життя. Зараз усе як уві сні згадую.

Потрапили до міста Беговат в Узбекистані. Там канал робили в'язні. Ув'язнених прибрали, і нас як раз привезли в ці землянки. Ні матраців, нічого, на тапчанах спали.

Рік жили в землянці, вмирали бабусі, дідусі, багато дітей помирало. Вночі ховали, а собаки розтягували мертвих​

Рік жили в землянці, вмирали бабусі, дідусі, багато дітей помирало. Вночі ховали, а собаки розтягували мертвих...

Уночі привезли в ці землянки. А пити хочеться ‒ води немає. І тут маленький басейнчик, начебто з водою. Вночі пішли, воду брали, пили. А вранці подивилися ‒ ось таке (показує) волосся було в цій воді.

У цьому погребі й дідусь мій помер. Загорнути не було у що.

Потім нас цілим ешелоном відвезли до Таджикистану, в місто Душанбе.

Поїзд ходив до Душанбе. А звідти ‒ до іншого міста. На машинах, що возять гравій. Хто вмирав ‒ викидали на дорогу.

Там жила сімнадцять років. Ми так голодували! Їли м'ясо мертвих коней, ні солі, ні сковорідки не було. Мама знайшла залізячку, відбила м'ясо це, каже, їжте, смачне. Не їли. Іноді їли. До того голодували, до того голодували...

На бавовну гнали, сніг був, босоніж. Мама із двох ганчірок тапочки зробила ‒ ось так і ходила

На бавовну гнали, сніг був, босоніж. Мама із двох ганчірок тапочки зробила ‒ ось так і ходила.

Вийшла заміж у вісімнадцять років. У суботу-неділю не пішла бавовну сапати. А щопонеділка комендант перевіряв, чи ніхто не втік. Бригадир сказав йому, що я не працювала два дні. Вирішили відіслати до в'язниці. За двадцять кілометрів, він на коні, а я пішки. Каже: вперед. Узяли ще одну дівчину. Мене на п'ять діб посадили.

А потім уже працювали в радгоспах, пшеницю сіяли, рис.

...У сімдесят дев'ятому році я повернулася на свою батьківщину! Жила в Ленінському районі. Тридцять років. Коли мій дід помер, так брат привіз мене сюди, до Новоолексіївки.

А село моє тепер називається Голубинка, недалеко від Бахчисарая. Там досі батьківський будинок стоїть.

Батьківський будинок у Бахчисарайському районі
Батьківський будинок у Бахчисарайському районі

ПО ТЕМІ

XS
SM
MD
LG