Листи кримчан: Передчасна радість

На цьому тижні в київській студії Радіо Крим.Реалії кримський журналіст Микола Семена давав перше після свого звільнення велике інтерв'ю на материковій Україні. У січні закінчився термін, до якого восени 2017 року він був засуджений російським судом у Криму, умовний термін за публікацію статті про громадянську блокаду Криму. Цю публікацію російська влада півострова розцінила як заклик до порушення територіальної цілісності Росії і порушила проти журналіста кримінальну справу за статтею 280.1 Кримінального кодексу РФ, а підконтрольний Кремлю Залізничний районний суд Сімферополя слухняно завізував маячню у висновках слідчих ФСБ.

Під час прямого ефіру в студії пролунав дзвінок з Керчі і слухач, відмовившись назватися, сказав буквально наступне:

‒ Я вас слухаю, пане Семено, і тихо радію, що в Криму таких як він (орфографія оригіналу ‒ авт.) стає все менше й менше.

Що відповів Микола Семена, охочі можуть почути за посиланням, а я б хотів трохи зменшити тиху, але явно передчасну радість «невідомого керчанина».

Так ось, суть не в тому, що нас, таких, як Семена (тобто тих, хто вважає Крим українським) на півострові стає менше, а в тому, що сам Крим без нас перестає бути Кримом.

Адже що таке, якщо задуматися, Крим? Чому росіян після окупації півострова Росією переїхати сюди тягне буквально як мух на мед?

Але ж не клаптик землі, що становить всього 0,14% від території великої Росії, приблизно одну семисоту, якщо комусь так зрозуміліше, є принадою для типового скріпного росіянина. Особливо, якщо врахувати, що середня щільність народонаселення Росії 5 осіб на квадратний кілометр, а в Сибіру так взагалі одна людина на п'ять квадратних кілометрів місцями припадає.

І не клімат з теплим морем ‒ у Дагестані та Чечні теж не холодно, все ж не вічна мерзлота, а у Сочі взагалі моря навалом. Але якоїсь повальної еміграції з нечорноземної зони та з Уралу до Чечні та Краснодарського краю не спостерігається, швидше, зворотна тенденція присутня. Бал у столиці та містах-мільйонниках все частіше правлять якраз «особи кавказької національності», як делікатно пишуть у поліцейських зведеннях.

А в Крим навіть москвичам з питерцями не соромно перебратися, варто тільки подивитися форуми в російських соцмережах.

Може, річ у тім, що з Криму російська пропаганда створила в головах росіян якусь «землю обітовану», таке собі «Смарагдове місто», досягнувши якого кожен отримує те, чим його обділила Росія-матінка? Ну, як у перелицьованій Волковим американській казці про країну Оз ‒ хтось просить мізків, хтось серце, а хтось сімейний осередок, який окрім стін та даху передбачає якусь традицію, наступність, дух поколінь. Тобто саме те, що в СРСР, а в останні роки й у Росії викорчовується під корінь.

Яка там спадкоємність і пам'ять поколінь, якщо в російських болотах досі гниють кістки десятків тисяч полеглих радянських солдатів, а дружини нинішніх офіцерів ЗС Росії, убитих на Донбасі, щоб без клопоту отримати допомогу через втрату годувальника, на камеру стверджують, що ніякого чоловіка у них зроду не було?

Але якби там не діяла російська пропаганда, мені здається, що в Криму дійсно був свій дух. Я вже писав про дбайливе ставлення кримчан до свого півострова, про те, що кримчанина від середньостатистичного росіянина можна було відрізнити навіть за збиранням туристами на зльоті дров у лісі, коли ми збирали хмиз, а жителі дуже небагатого лісами Нечорнозем'я рубали найближчі до вогнища деревця. Ще одна риса ‒ любов до своєї, кримської історії. Навіть далека від екскурсійної справи кримська молодь у загальних рисах знала свою історію, і школяр-третьокласник ніколи не плутав Херсонес з Мангупом.

Тобто, якщо перефразувати відому приказку, то можна сказати, що кримчанина з Криму витягнути можна, а ось Крим з кримчанина ‒ не вийде.

Крим у нас завжди з собою, де б ми не опинилися ‒ в Алупці, Джанкої, Харкові чи Філадельфії.

Історія кримських татар на сто відсотків це підтверджує.

Крим без кримських татар ‒ це не Крим, тут навіть немає потреби наводити приклади багатовікової історії півострова. Будь-яка (саме any) згадка про Крим ‒ у літературі, історичних документах, живописі, кінематографі ‒ обов'язково спричиняє появу в кадрі, картині, на сторінці кримського татарина. І тотальна депортація за наказом Сталіна кримських татар 18 травня 1944 року не змогла стерти пам'ять про них у Криму. Будинки, сади, джерела, кладовища ‒ кримчани завжди знали, кому це належить. Навіть топоніміка півострова, знівечена за кремлівською вказівкою абсолютно безграмотними «фахівцями», пручалася щосили. І коли моя мама говорила за звичкою «Карасубазар», мені, хлопчику, не потрібно було перепитувати, про яке кримське місто йдеться.

Депортовані кримські татари повезли свій Крим (тобто і більшу частину мого теж) з собою. Змогли зберегти його у страшних умовах сталінської каторги. І коли вони повернулися ‒ я теж повернув собі свій Крим повністю. Тоді, в 1991 році, я це якось толком не усвідомив, все було буденним і непомітним. Ну, повертаються в рідні місця люди, і дай Боже їм здоров'я. А що моя батьківщина з місця злочину нарешті стає просто місцем життя для мене та моїх дітей ‒ щоб це зрозуміти знадобилося знову втратити здобуту батьківщину.

Так, ми втратили батьківщину, але фокус у тому, що загарбники її не здобули! Це як життя ‒ вбивця може відняти моє, але до свого життя вкрадене вбивця ніяк не приторочить, його життя, як було убогим і нікчемним, таким і залишиться.

І ось це приховане відчуття даремно вкраденого чужого життя, яким ніяк і ніколи не скористатися, але за яке доведеться врешті-решт платити, і не дає спокою окупантам усіх мастей ‒ від російських вояків до «мирних понаєхов», які вирішили покористуватися моїм Кримом. Тому такою отрутою і звучать їхні репліки в ефірі наших радіостанцій, тому і бояться назвати своє ім'я, хоч живуть як би на «своїй» землі під охороною могутньої армії.

Є ще й мої колишні співгромадяни, кримчани, які досі щиро люблять Крим і переживають його знищення на догоду окупаційній владі як страшну біду. Але вони цю владу прийняли і багато хто навіть допомагав її встановленню. І ось ці кримчани свій Крим потихеньку втрачають. Вони б'ються начебто за право Криму залишатися Кримом, з його природою, ландшафтом, пам'ятками, але битися треба з монстром на ім'я Російська Федерація, а ці «русскомірниє» кримчани страшно бояться хоча б назвати ворога улюбленого ними Криму на ім'я. І в будь-якому випадку служать цьому ворогові вірою і правдою.

А наш Крим залишається з нами. Весь.

І в одному рядку, написаному Миколою Семеною, Криму куди більше, ніж в особистому володінні десятка таких «невідомих керчан», нехай навіть у них є видані російською окупаційною владою акти на землю та нерухомість.

Тому такою отрутою пронизані їхні репліки.

І тому їх слова про «радість» з приводу від'їзду з Криму майбутніх свідків звинувачення на процесі «Україна проти Російської Федерації» де-небудь у Гаазі виділяють лише дикий страх і невпевненість.

До речі, є така штука, реституція називається.

Хіба не чули? Боюся, що все-таки знайоме «понаєхам» слівце.

Чому так впевнений? Так реакція на будь-яке обговорення приналежності Криму у них надто вже нервова. Приблизно, як у кишенькового злодія, який витягнувши з чужої кишені гаманець, зловив погляд похмурого полісмена.

Є в кишенькового злодія, звичайно, слабка надія заговорити оточенню зуби та довести, що гаманець дістався йому від дідуся, але грань між слабкою надією і нездійсненною мрією така тонка...

Максим Кобза, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції