Доступність посилання

ТОП новини

Кримська історія і «захист історичної правди»


Спеціально для Крим.Реалії

Ніхто з політично та психічно притомного люду не сумнівався, що Володимир Путін підпише закон про поправки до Конституції РФ. Так само ніхто наразі не сумнівається, що 22 квітня, на черговий ленінський ювілей, ці поправки будуть затверджені на всенародному голосуванні – скільки б жителів Росії не прийшло на виборчі дільниці, скільки б не сказали «так» чи «ні», а поправки все одно будуть ухвалені. Все чудово, все суверенно-демократично; Адольф Алоїзович теж обставляв усі свої важливі кроки формальними процедурами, проводячи плебісцити, тільки звав це «народним германським правом».

Але мова зараз піде не про те, що Путін одержав можливість легального пожиттєвого правління і не про те, що поправки до Конституції роблять апріорі злочинними (у сенсі того, що в Росії звуть «правом») навіть розмови про повернення Криму Україні та Південнокурильських островів Японії. Йдеться про дві «історичні» (тобто напряму пов’язані з історією) поправки до Конституції у їхньому зв’язку з окупованим Кримським півостровом.

Нагадаю, який вигляд мають ці поправки.

Пункт 2 статті 671 проголошує: «Російська Федерація, об'єднана тисячолітньою історією, зберігаючи пам’ять предків, що передали нам ідеали і віру в Бога, а також наступність у розвитку російської держави, визнає державну єдність, що історично склалася».

Пункт 3 тієї ж статті зазначає: «Російська Федерація вшановує пам'ять захисників Вітчизни, забезпечує захист історичної правди. Применшення значення подвигу народу при захисті Вітчизни не допускається».

Чи мало було нісенітниць у російському «праві» до цього часу?

Із наукового та правового погляду ці статті – відверта нісенітниця в силу цілої низки причин, починаючи з відсутності «тисячолітньої історії» РФ і цілковитої неясності з «пам’яттю предків» і їхніми «ідеалами та вірою в Бога» (адже тисячу років тому на території Залісся, де формувалася Володимиро-Суздальська Русь, від якої тільки й можна простежити початки ґенези нинішньої Росії, більшість населення була язичниками, поганами) і закінчуючи відсутністю у дотеперішньому світовому праві такого поняття, як «історична правда». Проте чи мало було нісенітниць у російському «праві» до цього часу? І хіба влада донині не керувалася статтями Конституції так і тільки так, як їй це було вигідно?

Тому, спираючись на досвід останнього двадцятиліття (плюс на спадщину сталінсько-брежнєвського часу, адже це і є «спадкоємність у розвитку Російської держави») можна сміливо висувати вмотивовані припущення щодо сюжетів, пов’язаних зі спробами істориків, журналістів, блогерів і просто жителів окупованого Криму зробити «крок уліво, крок управо» від заданих поправками до Конституції РФ меж історичного дискурсу.

Президент Росії Володимир Путін у Севастополі, 18 березня 2020 року
Президент Росії Володимир Путін у Севастополі, 18 березня 2020 року
Із давніми часами, схоже, все просто. Херсонес – це «колискова» російської державності та духовності, і крапка

Із давніми часами, схоже, все просто. Херсонес – це «колискова» російської державності та духовності, і крапка. У совєтські часи офіційні історики щось там белькотіли про Київську Русь як колиску «трьох братніх народів», але тепер прихильників цієї концепції чекатиме біда: Путін-бо чітко сказав, що українці з’являються в пізніші часи (а про білорусів узагалі не йшлося). Тобто Давня Русь – це Росія, відтак Крим завдяки Херсонесу – також Росія. А кримські татари – то якісь зайди, що з’явилися на півострові вже по тому та всіляко заважали становленню та розквіту Російської держави. Тому війни проти Кримського ханату, спустошення його земель, нищення корінних жителів, зрештою, анексія Криму в 1783 році (з наступним запровадженням там кріпацтва та конфіскацією родючих ґрунтів) – явища суто прогресивні. А на додачу, кримські мусульмани вірили і вірять не зовсім у того Бога, який потрібен для блага «государствообразующего народа», чи не так?

Цікава ситуація зі Східною (Кримською) війною 1853-56 років. Наче явний «подвиг народу при захисті Вітчизни». А разом із тим – абсолютне воєнно-політичне фіаско цієї самої «Вітчизни». Ба більше – великі блага для народу (майже всіх його верств) унаслідок поразки самодержавної Росії: скасування кріпацтва, істотне пом’якшення цензури, судова та земська реформи, початок армійської реформи, стрибкоподібне економічне зростання… Колись Олександр Солженіцин (ще до свого імперсько-консервативного періоду) заявив, що Полтавська перемога для Росії мала негативні наслідки, а поразка в обороні Севастополя – позитивні. Агов, як із Солженіциним бути? Втім, хто з нинішніх росіян чув той його виступ на Радио Свобода? Найпростіше – зробити вигляд, наче не було такого…

Але найвеселіші (у лапках і без) історичні сюжети пов’язані з 1917 роком і тими роками, що йдуть услід за ним. Хто тоді уособлював «спадкоємність у розвитку Російської держави» і здійснював «подвиг народу при захисті Вітчизни»? Ясно, що не українські та кримськотатарські вояки, але хто? «Червоні» чи «білі»? Денікін чи Троцький? Чи, може, Бела Кун, який особисто розстріляв із кулемета чимало колишніх «білих», які повірили в оголошену амністію? Чи ті чекісти, які потім розстріляли Бела Куна, а заодно – і недобитих лідерів кримськотатарського народу та національну інтелігенцію?

Що робити з Великим Терором 1937-38 років у світлі оновленої Конституції РФ?

І що робити з Великим Терором 1937-38 років у світлі оновленої Конституції РФ? Ну добре, знищених НКВС і «трійками» кримських татар і пересічних жителів півострова можна списати на «ліс рубають – тріски летять», а як бути з практично всім командним складом Чорноморського флоту? Взагалі, як оцінювати діяльність ВЧК-ҐПУ-НКВС-НКҐБ у сенсі «історичної правди»?

Далі йде Друга світова, яка в Росії нині визнається майже виключно в формі «Великой Отечественной» і з приказкою «можем повторить». Тут узагалі краще закрити рот на замок і мовчати. Бо будь-яка публічна розмова про дії Червоної армії та флоту на більш-менш професійному (і правдивому) рівні є апріорі антиконституційною.

Севастополь, 1944 рік
Севастополь, 1944 рік

Бо не можна говорити про те, що 51-а армія, яка обороняла в 1941-му Кримський півострів, мала більше сил і техніки, ніж 11-а армія Вермахту, що наступала з півночі; що ця армія під командуванням генерала фон Манштейна захопила в полон понад 100 тисяч червоноармійців й узяла величезні трофеї (десятки танків, сотні гармат і мінометів тощо); що німецькі та румунські війська, які штурмували півострів, не мали жодного танка; що фактом є ганебна втеча решток 51-ї армії до Керчі й далі на Кавказ; що, зрештою, командувач Чорноморським флотом адмірал Октябрьський (він же до прийняття цього «революційного» прізвища Іванов, а по народженню – Дураков) зробив усе, щоб унеможливити успішну оборону Севастополя, в паніці вивізши у порти Кавказу сотні тонн боєприпасів…

А як бути зі «славетним подвигом» п’яти моряків на чолі з політруком (як же без нього?) Фільченковим, які начебто знищили ціною власного життя аж 10 німецьких танків? Тих танків, яких узагалі не існувало (втім, нацисти могли підібрати кілька трофейних Т-26, намалювати на них хрести та рушити вперед, тільки ж от лихо – надто повільним був цей танк підтримки піхоти, остання на вантажівках легко обганяла його)… Але, як і з висмоктаним із пальця пропагандистами «подвигом 28 панфілівців», який став у нинішній Росії канонічним, «подвиг фільченківців» у світлі Конституції РФ не варто заперечувати. І це попри те, що документи про цей «подвиг» узагалі відсутні, а вперше про нього розповіла 19 травня 1942 року (через півроку після самої події) севастопольська газета «Маяк коммуны». Зверніть увагу на дату: якраз сталася катастрофа Кримського фронту, коли Манштейн утричі меншими силами розгромив «сталінських богатирів» і скинув їхні рештки в море. В буквальному сенсі слова: десятки тисяч червоноармійців намагалися вплав дістатися Тамані, яка виднілася на обрії; досягли своєї мети одиниці…

А як Кремль і Луб’янка «захистять історичну правду» щодо депортації кримських татар й інших корінних етносів півострову?

Про завершення оборони «неприступного для ворогів Севастополя» годі й говорити – в полон потрапило щонайменше 90 тисяч загартованих у боях бійців і командирів, тоді як найвище командування, чекісти й партійна номенклатура втекли на літаках і підводних човнах. Про «визволення Криму» у 1943-44 роках теж нічого говорити – настільки бездарно, з величезними втратами все це було організовано. І, до речі, гітлерівці евакуювали більшість своїх вояків із обложеного Криму до Румунії (що теж не варто згадувати).

А як Кремль і Луб’янка «захистять історичну правду» щодо депортації кримських татар й інших корінних етносів півострову? Захистять-бо, але як?

Із 1954 роком усе зрозуміло: «п’яний Хрущов віддав питомо російський Крим Україні». Тільки ж правдива інформація про те, як жили переселенці з Росії до Криму до цього засвідчить протилежне – то був у політичному сенсі один із найтверезіших кроків Хрущова, тоді ще далеко не всевладного, який зумів уламати колег із партійного керівництва на цю передачу, яка, до речі, важким тягарем лягла на ще не відновлене народне господарство УРСР.

Видається, достатньо, чи не так? Події перебудови, відновлення незалежності України, життя Криму та Севастополя у складі Української держави, зима 2013-14 років і вторгнення російських війська на Кримський півострів, його перетворення на стратегічну військову базу (точніше, відтворення в цій ролі, втраченій за постсовєтські часи) – розмови про все це, поза межами офіційного потрактування, перетворюються на складову антидержавного й антиконституційного заколоту.

В котрий уже раз у Росії і на загарбаних нею землях утілюється знаменита формула Тараса Шевченка: «…На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує». І благоденствуватиме далі, якщо не буде поставлено остаточну історичну крапку на російському деспотизмі з усіма його поліційно-ідеологічними матрицями – від «Православия, самодержавия, народности» до «защиты исторической правды и подвига народа».

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

XS
SM
MD
LG