Сто років тому, восени 1920 року, в контрольованому російськими білогвардійцями Криму відбувся Український з’їзд. Серед іншого, його учасники від імені «українських селян, міщан і повстанців» закликали білогвардійського командувача генерала Петра Врангеля дійти згоди з главою Директорії УНР Симоном Петлюрою і створити спільний антибільшовицький фронт.

Більше про українські справи на півострові Радіо Свобода поговорило з членом Крайової ради українців Криму, істориком Андрієм Іванцем.

– Що відомо про цей з’їзд: де і коли він відбувся, скільки було делегатів і щодо чого вони сперечалися?

– Можемо говорити про цілих два українських з’їзди, які відбулися сто років тому, в жовтні 1920 року, обидва – у Севастополі. Про обидва відомо не так багато, як хотілося. Один із них, який ви згадували, був легальний. Він відбувся 15 жовтня і представляв собою нетиповий для Криму український з’їзд. Тому що і в 1917-му, і у 1918-му, і у 1919 роках проходили з’їзди українців Криму, які вирішували завдання самоорганізації спочатку в масштабах Таврійської губернії, а потім у масштабах Криму.

З’їзд, який відбувся у жовтні 1920 року, відрізнявся за складом. Тоді в Севастополь приїхали не лише представники сімферопольської чи феодосійської громад, а й делегати від катеринославського земляцтва, від, як писали кримські газети, «Української народної армії», тобто від повстанських організацій. Були й ті біженці, яких накопичилося дуже багато в Криму у 1920 році. Значна частина їх приїхала з України. Там були, наприклад, меценат та письменник Володимир Леонтович, колишній посол УНР у Болгарії Федір Шульга, колишній міністр уряду Української Держави Іван Черниш. Тобто українська публіка в Криму в 1920 році була дуже різнопланова, від лівих до гетьманців.

Парадоксально, але сплески українського життя були у 1917 році, коли була свобода, і у 1920 році – в умовах військово-авторитарного режиму Врангеля.

У Севастополі на легальному з’їзді боролися між собою три течії. Одна УНР-івська – їй було важко пробити собі дорогу. Вони виступали за визнання самостійності України, але в умовах всевладдя різних врангелівських контррозвідок говорити про це відверто було небезпечно. Друга група діячів, які переважали в керівництві з’їзду – Безрадецький, Кравченко, Левченко – мала контакти з урядом Врангеля і виступала за федералістські форми української державності. І ще була група прихильників Моркотуна – це паризький Український національний комітет, який де-факто став маріонеткою в руках білих. Але його не підтримали на з’їзді.

Було ухвалене рішення почати створення української армії…

– Даруйте, але тоді існувала армія УНР. Чи йшлося про якусь іншу армію?

– Йшлося про армію, яка підлягала б Врангелю. Ідея створення українських збройних формувань у складі врангелівської армії була давно і навіть частково реалізована. Була невелика галицька частина, яка на фронт прийшла під українським прапором. Щоправда, там російський командувач забрав прапор.

Було прагнення створити окремі українські частини. З цією ідеєю 24 жовтня приходили до Врангеля представники з’їзду, які створили Український національно-демократичний блок. Обрали комісію з шести осіб – вони й прийшли до Врангеля. Говорили також про необхідність надати самостійність Україні у внутрішніх справах. Пропонували призначати керувати українськими регіонами військову і цивільну адміністрацію з українців.

Але, окрім цього легального з’їзду з дуже різними настроями, відбувся й другий з’їзд – підпільний. В армії Врангеля була значна кількість українців. Вона коливалася, тому що чисельність армії Врангеля змінювалася, отримуючи різні поповнення: і з-за закордону, і мобілізації на материковій Україні, приходили люди з Кубані. За даними інформаторів УНР, у травні 1920-го десь 70-80% в армії Врангеля становили вихідці з України та Кубані.

Ба більше, російські джерела нам повідомляють, що в армії Врангеля існувало українське підпілля. Навесні 1920-го був момент катастрофічного відступу білих із Новоросійська й Одеси, повний розпад. Тоді Денікін складає повноваження і Врангель приходить до влади. За цих умов українські підпільники на з’їзді у Феодосії обмірковували: а чи не скинути владу білих та підняти український прапор? Але ситуація динамічно змінювалася: на початку літа українські та польські війська почали відступати, а Врангель почав наступати в Північній Таврії, навів лад у військах, почав реформи. І щоб не руйнувати антибільшовицький фронт, від ідеї відмовилися.

А восени ситуація знову змінюється: війська Врангеля відкочуються до Криму. І підпільний з’їзд збирається вдруге. Ми навіть точно не знаємо, коли саме він зібрався. Знаємо, що це відбулося у жовтні 1920-го в Севастополі, куди штаб українських підпільників переніс свою діяльність. Знову порушили питання щодо перевороту і знову вирішили утриматися, мабуть, із тих самих причин, що й навесні – щоб не руйнувати антибільшовицький фронт. Як писав учасник тих подій, не хотіли дати більшовикам можливість діяти вільно.

Але ідея створити українські частини була, і восени Врангель віддав відповідний наказ. Паралельно велися переговори з представниками УНР. У травні та наприкінці серпня до Криму приїздили делегації Української Народної Республіки. Врангель розумів, що провал білих у 1919 році – вони стояли за 200 кілометрів від Москви, а закінчилося все катастрофічними поразками – значною мірою стався через ігнорування національного питання. Відтак зрозуміли, що необхідно мати контакти з національними рухами, а надто з Україною, де УНР разом із поляками вела бойові дії.

На жаль, Врангель прийшов до визнання права українців вирішувати свою долю і де-факто визнав УНР лише в листопаді 1920-го, коли червоні вже проривалися до Криму. Одночасно у Варшаві та в Парижі представники Врангеля звернулися до представників УНР, що Врангель готовий укласти військову конвенцію на умовах визнання суверенітету Українських установчих зборів та визнання де-факто уряду УНР. Це відповідало інтересам української влади, бо визнання Врангеля могло допомогти встановити контакти з Францією. Але, на жаль, цього не сталося. В листопаді більшовики прорвали укріплення на Перекопі, й почалася евакуація з Криму. Вже 17 листопада врангелівці повністю залишили Крим.

– Якщо говорити про легальний Український з’їзд, то скільки там було делегатів і кого більше: місцевих кримських українців чи втікачів із материкової України?

– Протоколів з’їзду поки що не віднайдено. Але по тому, що ми знаємо з газетних публікацій і зі спогадів, переважали біженці та представники повстанських груп із материкової України. А представники місцевої української громадськості, думаю, були в меншості. В керівництво Українського національно-демократичного блоку, з шести осіб, потрапив лише один старий кримський український діяч В'ячеслав Митрофанович Лащенко. Ще до революції він брав участь у гуртку «Кобзар», стояв біля витоків Української чорноморської громади у 1917 році.

А деякі ключові діячі українського національного руху в Криму взагалі не були на тому з’їзді, наприклад, Павло Горянський – голова Крайової української ради Криму й одночасно консул УНР у Криму.

– Не був, тому що не зміг чи тому, що йому там не хотілося бути?

– Думаю, він утримався від участі, щоб не наразитися на проблеми з контррозвідками. Він підтримував стосунки з УНР, і кримські українці у 1919 році на своєму з’їзді просили визнати його консулом УНР. Можливо, йому навіть було небезпечно брати участь у тому з’їзді – невідомо як би реагували розвідки та контррозвідки білогвардійців. Іноді траплялися трагічні випадки через їхню діяльність.

– Врангель намагався з українцями якщо не дружити, то принаймні не конфліктувати. А як він вибудовував відносини з кримськими татарами?

– З українцями Врангель, хоч і наприкінці своєї діяльності, все-таки намагався перейти на інший рівень відносин: визнав суверенність українців та їхнє право скликати Установчі збори, визнав бодай де-факто органи влади УНР. З кримськими татарами він не пішов на принципові зміни, хоча у порівнянні з денікінцями, які просто забороняли діяльність кримськотатарських організацій, виявляв більшу гнучкість.

У травні 1920-го зібрали з’їзд кримськотатарських представників. Щоправда, головував на цьому з’їзді не кримський татарин, а чиновник із врангелівської адміністрації. Врангель, звісно, просив військової допомоги, але не відкриваючи перспектив. Наприклад, білі заборонили діяльність органів національного самоврядування у 1919 році…

– Тоді ще був Денікін при владі, а не Врангель.

– Але принципових змін при Врангелі не відбулося. Хоча він намагався демонструвати більш лояльну політику до кримських татар, але так і не відновив діяльність їхніх органів національного самоврядування. Ось у чому різниця кримськотатарського та українського питань для Врангеля. З українцями він наважився на принципові зміни, хоча й запізно, а вирішення кримськотатарського питання затягувалося. Хотіли створити нове положення щодо національно-культурної автономії мусульман. Але це питання забовтали на різних засіданнях і комісіях бюрократичної машини врангелівського режиму.

– Ви казали, що у врангелівській армії існувало українське підпілля. Наскільки воно було розгалужене й масове? Що про нього відомо?

– Цей предмет потребує подальшого вивчення. На сьогодні мені доступні думки з російського табору, які його описували по гарячих слідах на початку 1920-х років. Ймовірно, до українського підпілля був причетний генерал Янушевський.

Відомо, що після евакуації врангелівців із Криму, за наказом Петлюри Янушевського переправили до місця, де перебував уряд УНР в екзилі. Мабуть, він виконував певні функції зв’язку з Українською Народною Республікою. Ще відомо, що на першому з’їзді у Феодосії одним із керівників українського підпілля визнали генерала Улагая – це кубанський генерал, представник кубанського українства…

– Даруйте, генерал Улагай за етнічним походженням, здається, був із північнокавказьких народів.

– Сам факт, що за тогочасними даними, він був не просто учасником українських підпільних організацій, а його розглядали як одного з лідерів, і про це було рішення українського підпільного з’їзду у Феодосії навесні 1920 року.

– Знаю, що у 2014 році ви вимушені були залишити Крим. Зараз Крайова рада українців Криму, наскільки мені відомо, діє на материковій Україні. Як на вашу думку, чи можливий зараз такий легальний український з’їзд у Севастополі, як це було сто років тому?

– Після того, як Україна подала позов щодо дискримінації українців та кримських татар у Криму, росіяни з 2017 року активно створюють фейкові українські організації. І навіть проводять так звані з’їзди української діаспори, але не у Севастополі, а в Сімферополі. Це такі малочисельні збіговиська. Часто це або «збиті льотчики» української політики, або взагалі члени російських діаспор. Проте вони такі пропагандистські заходи проводять, намагаючись видати за голос справжніх українців.

Насправді, активні українці – політична, культурна, наукова еліта українців Криму – витискаються окупаційним режимом. Частина людей була захоплена й згодом обміняна на якихось російських злочинців та пізніше опинилася на материку. Багато хто після переслідувань і погроз змушений був виїхати на материк. Саме тому кримські українці відновили діяльність Крайової української ради на материку, щоб захищати інтереси другої за чисельністю національної громади Криму. Внаслідок російської окупації українці опинилася в надзвичайно драматичній ситуації – стали однією з двох найбільш дискримінованих етнічних спільнот у Криму.