В умовах загострення на кордонах українці багато дискутують у соцмрежах про те, як готуватися до можливого повномасштабного вторгнення Росії. А що можуть порадити ті, хто вже пережив гарячу фазу війни та окупацію своїх міст? Про це Радіо Донбас.Реалії запитало студента Львівського університету, а до 2015-го року донеччанина Владислава Волгу; журналістку, колишню луганчанку Марію Варфоломєєву, яка понад рік провела в полоні угруповання «ЛНР»; та студента Арсенія (він попросив не називати свого прізвища), який переїхав з окупованої частини Луганської області.
– Чи стежите ви за новинами про скупчення російських військ на кордонах зараз? Як реагуєте – тривожитесь чи спокійні?
Марія Варфоломєєва: Насправді, я не дуже вірю в те, що Росія вдасться до повномасштабного вторгнення, вестиме війну. Бо це зовсім інший рівень, це матиме зовсім інші наслідки дня них, і потрібне фінансування цієї війни.
Вони прекрасно мають розуміти, що українська армія вже не в тому стані, щоб зазнати поразки. Але ми не можемо ні в чому бути впевнені, тому що Росія не робить нічого прогнозованого, не думає про майбутнє: ці наслідки вони дуже часто не прораховують, імпульсивно чинять в ситуаціях для того, щоб отримати тимчасовий результат.
Думаю, вони чудово розуміють, що війну не просто потрібно почати, її потрібно виграти, а виграти війну, тим більше у короткотривалій перспективі, – неможливо. Оскільки ситуація з рейтингами у Путіна зараз дуже погана, я думаю, що він не наважиться. Хоча б з цих міркувань. Тому що в нього рейтинг ще більше впаде через поразку.
Є два почуття: втома від того, що знову одне й те саме, але в мене немає страху як такого, бо я вже знаю, що робити у разі війни.
Мене захопила війна в перший час, наслідки війни. Тобто в Луганську я пережила всі ці обставини, обстріли. Раніше було розуміння, що в Києві війни немає – й тому ми виграємо, а якщо буде війна по всій Україні, то це буде значно масштабніше, і це, звісно, страшніше. Тому відчуття втоми і... скажімо, не страх, а легке напруження.
Арсеній: Ще з початку активних бойових дій я кожен день стежу за ситуацією на лінії фронту та загалом за міжнародними відносинами України і Росії.
Безумовно, те, що зараз відбувається, викликає у мене тривожні переживання. Попри те, що зараз я перебуваю у Львові, і це найбільш віддалена від війни частина України. Проте, частина моєї родини виїхала з початком війни якраз на неокуповані частини Луганської області. Тому викликає тривогу те, що агресія Росії може перерости в активну фазу.
Владислав Волга: До 2015 року я був на окупованій території Луганської області. Звичайно, я стежу за ситуацією, кожен день читаю новини. І я розумію весь цей ажіотаж, що Росія нападе. Але ж вона напала у 2014 році на нас.
Тоді ніхто нічого не казав, всі мовчали. Зараз це по іншому. Є аргумент, що біля наших кордонів війська стоять, а вони там завжди стояли.
Мені здається, що комусь це вигідно – агітувати, що Росія на нас нападе. Але їй не вигідно нападати на нас, бо сама Росія розуміє, що будуть потужні санкції і вся економіка в них впаде. Ще треба зауважити, що Росія ніколи не буде починати війну офіційно, якщо вона її й почне, то це будуть бойовики з окупованих територій – вони почнуть.
– Чого вас навчив період активних бойових дій у вашому місті?
Марія Варфоломєєва: Війна на Донбасі взагалі мене дуже сильно змінила, насправді ще Майдан. Після Майдану моя думка на все змінилася, бо раніше я була такий «латентный ватник», не в тому сенсі, що я любила Росію, але я вважала себе частиною «русского мира». Адже я наполовину українка, наполовину росіянка. І завжди казала, що я росіянка, яка має український паспорт. Але звісно, коли я побачила, що Росія робить з моєю країною ще на Майдані, потім коли я всюди бачила російські прапори, то сказати ненавиджу, це нічого не сказати. Тому це дуже мене змінило.
І, на жаль, деякі мої знайомі цього не відчули. Вони так само люблять Росію, хоча вона і вторглася у їхню країну.
Арсеній: В першу чергу, обстріли навчили берегти себе та своїх рідних, ховатися в бомбосховищах та в підвали, запасатися продуктами харчування та водою. Збирати всі необхідні речі задля того, щоб потім покинути зону бойових дій.
Потрібно не панікувати, сховатися в безпечне місце і чекати поки обстріли закінчаться. Найбільш дієва рекомендація — якомога швидше покидати безпечними шляхами зону бойових дій, якомога далі. Тобто забрати все найбільш необхідне: гроші, паспорти і тому подібне. І їхати.
Владислав Волга: Період активних бойових дій в моєму місті навчив мене, в першу чергу, мати спокій, не панікувати. Бо якщо почнете панікувати буде тільки гірше, набагато.
Зі свого досвіду знаю, що треба зібрати всі важливі речі, подзвонити всім близьким людям, повідомити про те, що сталося, якщо вони не знають. Потім їхати в те місце, де безпечно.
– Які ситуації були найнебезпечнішими для вас?
Арсеній: Небезпеки для моєї сім’ї не було. Так, ми чули певні постріли, певні бойові дії, які відбувались, але ми дуже швидко поїхали до початку активних дій в передмістя Луганська. Найнебезпечнішу ситуацію я можу назвати ту, коли розбомбили мою школу, яка знаходилася у ста метрах від мого будинку.
Її (школу) обстріляли з мінометів і моя квартира, яка знаходилася на 5 поверсі, туди потрапило дуже багато осколків мінометних, саме в ті місця, де ми звичайно снідали, там сиділи і відпочивали.
Владислав Волга: Коли були бойові дії у 2014 році, школярі ходили до школи вчитися. Воювали, а діти ходили вчитися до школи. Не знаю як за ВНЗ, але в школу ходили вчитися. Якось так було. Бо більшість бойових дій було десь на кордоні з Росією.
– Які рекомендації ї цінними, на вашу думку, з того, що є у численних повідомленнях ЗМІ зараз? (про поведінку під обстрілом, про евакуацію, про тривожну валізу)
Марія Варфоломєєва: Я не знаю, збереш «тривожну валіза», а куди бігти? Тобто раніше було розуміння, що жителі Донбасу взяли валізу і побігли рятувати себе. Можуть втекти кудись на Західну Україну, на Центральну Україну. А зараз куди бігти? Тобто це такі дії, які я не знаю як спрогнозувати.
Має бути розуміння подальших планів. Я знаю тільки те, що треба розуміти, де у твоєму будинку, чи біля твого будинку є укриття, все інше якось відірвано від реальності, як на мене.
Я розказую своїм знайомим у Києві, що я була в полоні, що там війна відбувається.
Люди в Києві на мене дивляться, вони вірять звісно, що так, це все дуже серйозно, але в них в голові не вкладається, що це насправді діється. Що кожного дня когось катують, що кожного дня це відбувається з нашими співгромадянами нашої країни.
Хтось гине кожного дня від рук російських найманців, які приїздять з Росії або з якихось інших країн російськомовних.
Тут люди, на неокупованій частині Україні, думають, що нас залякують. Що ця війна вона не справжня, вона вигадана політиками.
Але потрібно не ховати голову в пісок і розуміти, що це все відбувається дуже багато років. Це все справжня реальність.
Скупчення військ Росії біля кордону України: нові супутникові знімки (фотогалерея)
Владислав Волга: Те, що я сьогодні чую рекомендації про валізи, про самооборону територіально, яка зараз формується в усіх областях. Це мало б давно робитися, ще як тільки починалась війна, а не сьогодні, коли вона вже йде.
Бо люди бачать, що війна вже давно є, а те, що зараз всі доводять, що Росія нападе. В них є фото, де стоять війська, є план нападу. Для них це вигідно, а для звичайних людей це – психологічна атака, вони не знають, що робити куди діватися.
Хтось каже, що почнеться війна і вже тікають в інші міста, хтось каже, що війни не буде і спокійно живуть собі далі. Також треба взяти до уваги те, що в кожного своя думка.
Звичайно люди розуміють, що довіра до ЗМІ впала, тобто це не буде як у 2000-х, коли всі довіряли ЗМІ. Зараз взагалі довіри ніякої немає, бо всі знають як ці ЗМІ робляться. Тому люди просто бачать як воно буде по ситуації і все. Не буде війни ну і слава Богу, а якщо буде, то люди будуть готові.
– Після стількох років можна змиритися із думкою, що окуповані території це частина Росії?
Арсеній: Всі мої родичі мають проукраїнську позицію і мали ще тоді. Тобто змиритися, що це (тимчасово окуповані території) частина Росії, або якісь недореспубліки, що вони будуть існувати – вони не змиряться.
Проте, фактично з таким снуванням моя родина змирилася. Із 2014 року до 2019 ми ще сподівалися, що все закінчиться, і ми повернемось додому. Але зараз з окупацією вони не змирились, але вони думають, що лишиться заморожений конфлікт і дуже надовго.
