18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Саїт Нафі Борсаїтов, кримський татарин, 1932 року народження, уродженець села К'аймачи (з 1945 року село Ковалівка, нині зникле ‒ КР) Фрайдорфського району (з 1944 року Новоселівського, а згодом частина Роздольненського та інших районів ‒ КР) Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.
18 травня 1944 року під час спецоперацій військ НКВД я та члени нашої родини у складі: батько Сеїтумер Борсеїтов (1886 р.н., уродженець міста Євпаторія), мати Мер'єм Борсеїтова (1890 р.н., уродженка села Бак'ал [з 1945 року село Славне ‒ КР] Фрайдорфського району), брат Джеміль Борсеїтов (1926 р.н., село Бак'ал Фрайдорфського району), брат Баттал Борсеїтов (1928 р.н., село Бак'ал, Фрайдорфського району), я, Саїт Нафї Борсаїтов, брат Керім Борсеїтов (1936 р.н., село Аманша [нині зникле село в Роздольненському районі ‒ КР] Ак'-Шеїхського району), брат Наріман Борсеїтов (1939 р.н., село К'аймачи Фрайдорфського району), брат Аджигельди Борсеїтов (1942 р.н., село К'аймачи, Фрайдорфського району), а також мої співвітчизники, які проживали в селі К'аймачи, були насильно виселені з території Криму.
Наша сім'я мала в селі К'аймачи два будинки. Один був на три кімнати, другий, де жили три старших брати, ‒ на дві кімнати. Ще у нас було збудоване підсобне приміщення для худоби. У нас був кінь, дві корови, бичок, 16 баранів і сім голів молодняка, також у нас у родині було 18 голів індиків, 35 курей, дуже багато кроликів та десятка два голубів.
При виселенні з села К'аймачи в будинку залишилися перські килими, чотири штуки повсті з вовни, яку стелили на підлогу, посуд порцеляновий, скільки не пам'ятаю. Також було багато вовняних ковдр, матраци теж були вовняні, сепаратор на 20 літрів молока, швейна машинка Зінгер, один шифоньєр, один комод, одна турецька скриня та дуже багато пшениці, приблизно три тонни. Ще наша сім'я мала присадибну ділянку 20 соток біля будинку, залишену нашій сім'ї дідусем із боку матері та обгороджену камінням.
На студебекерах привезли на товарну станцію міста Євпаторія і повантажили у вагони по 50-60 осіб
При виселенні солдати нам дали на збори всього 15 хвилин, дозволивши взяти на кожного члена сім'ї не більше 20 кг. Хочеш жити ‒ виконуй наказ. Ми змогли взяти тільки 25 кг борошна, відро кукурудзи, літрові банки топленого масла, ще взяли трохи сушених кроликів, хліб, булки та трохи печива й пряників.
Жителів нашого села К'аймачи на студебекерах привезли на товарну станцію міста Євпаторія і повантажили у вагони по 50-60 осіб. Ці вагони були призначені для перевезення худоби, вони були брудні, смердючі. Рушив наш потяг із кримськими татарами на світанку 19 травня 1944 року, прибув він на станцію Голодний Степ у Мірзачульському районі 7 червня 1944 року.
У нашому вагоні померли від голоду та хвороби старий чоловік та немовля
Оскільки під час перевезення з боку держави не давали ні продуктів, ні гарячої їжі, ні води питної, люди вже в дорозі почали хворіти, особливо літні люди та маленькі діти. Щоправда, упродовж усіх 19 діб на зупинках три або чотири рази давали хліб на кожного 300-400 грамів, які голодні люди з'їдали відразу. Найстрашніше ‒ у матерів-годувальниць від хвороб та голоду висохло у грудях молоко. У дорозі за 19 діб у нашому потязі жодного разу не з'являвся лікар, не прийшов навіть фельдшер. Хворі люди знесиліли. У нашому вагоні померли від голоду та хвороби старий чоловік та немовля.
На місці спецпоселення ‒ Узбецька РСР, Ташкентська область, Мірзачульський район, колгосп імені Крупської ‒ нашу сім'ю поселили у старій землянці без вікон, дверей та підлоги. В умовах крайньої нестачі продуктів, питної води, відсутності санітарних умов люди хворіли, а також помирали від голоду та масових хвороб: малярії, гострих кишкових інфекцій, тифу.
З семи осіб вижили тільки троє, серед них і мій брат, хоча був поранений у ногу. Добігли до лісу, а коли стемніло, пішли до партизанів
У мене був ще старший брат Сеїтяг'я Борсеїтов (1929 р.н.), який на початку березня 1943 року був висланий німцями до Німеччини. Дорогою на території Польщі в'язні зламали в підлозі вагона кілька дощок і, коли їх потяг проїжджав біля лісу, вони почали вилазити з цієї щілини по одному, німецька охорона помітила й почала стріляти. З семи осіб вижили тільки троє, серед них і мій брат, хоча був поранений у ногу. Добігли до лісу, а коли стемніло, пішли до партизанів, допомагали їм у цьому поляки. Вони воювали в цьому загоні до закінчення війни.
У 1946 році, у лютому його повернули додому, бо не вистачало віку до призову в армію. Приїхав до Криму, йому сказали: «Всіх кримських татар виселили з Криму, їдь в УзССР, місто Ташкент. Там скажуть, де твої батьки». Знайшов свою сім'ю у квітні 1946 року в центрі Мірзачульского району. Дізнавшись про це, комендант Мішутін викликав брата в спецкомендатуру, запитав звідки приїхав, де воював, попросив надати документи. Коли брат віддав їх і нагородні документи теж, комендант Мішутін сказав: «Я перевірю, прийдеш через два тижні». Коли брат прийшов у зазначений день, Мішутін не повернув йому документи, сказавши, що він їх ніколи не отримає, і вигнав брата. Поставив на спецоблік як виселеного з усім народом. І до 1956 року він ходив разом з усіма відзначатися раз на місяць у спецкомендатуру як безправний кримський татарин.
У перший рік від голоду та малярії помер брат Керім Борсеїтов (вісім років, 1936 р.н.), помер від голоду та інфекційної хвороби старший брат Джеміль Борсеїтов у березні 1945 року (неповних 19 років). Від малярії помер батько (1886 р.н.) у травні 1945 року, у червні 1945 року від голоду помер молодший брат Аджигельди Борсеїтов. У липні 1946 року голод і малярія скосили старшого брата Баттала Борсеїтова. У вересні 1946 роки від тифу та малярії померла мати Мер'єм Борсеїтова (1890 р.н.).
Станом на 1 січня 1947 року залишилися живими троє: брат Яків Сеїтумерович Борсеїтов (1929 р.н., це ім'я йому присвоїли в партизанах), я, Саїт Нафі Борсаїтов (1932 р.н.) та молодший брат Наріман Борсеїтов (1939 р.н.). Завдяки великому катові всіх народів Сталіну та комуністичній партії Радянського Союзу, ми втратили батька, матір, старших братів і стали сиротами.
На Енвера Ісатова та Диляру Аблаєву одягли на руки один наручник, посадили в потяг, де були ще інші ув'язнені
До 1956 року ми жили під жорстоким комендантським режимом, за порушення була передбачена кримінальна відповідальність, позбавлення волі на 20 років. Це, щира правда. У нашому Мірзачульському районі з колгоспу Октябрь судили Енвера Ісатова (приблизно 1925-1927 р.н.), причина ‒ не зміг прийти на підпис до Мішутіна. Йому було 22-23 роки, термін відомий ‒ 20 років ув'язнення. Друга людина, здається, Диляра Аблаєва. Причина ‒ без дозволу коменданта пішла в райцентр провідати хвору тітку, молодшу сестру батька Аджире Меметову. Судом Мірзачульського району засудили до 20 років тюремного ув'язнення, їй тоді було 17-18 років. На Енвера Ісатова та Диляру Аблаєву одягли на руки один наручник, посадили в потяг, де були ще інші ув'язнені.
Через 4-5 місяців прийшов лист тітці від Диляри з табору в Красноярському краї, в якому повідомлялося, що вона з Енвером Ісатовим створила сім'ю, обоє працюють на лісозаготівлях. Ці молоді люди по божій волі створили сім'ю, у 1951 році у них народилася дочка Шефік'а, у 1953 році народилася друга дочка Зейнеп. А після смерті «батька всіх народів СРСР» у 1955 році їх звільнили з ув'язнення. Вони повернулися до райцентру Мірзачульського району Ташкентської області. Комендант Мішутін через свого заступника Новохаткіна викликав людей, які повернулися з ув'язнення, поставив на облік як новоприбулих, і вони стали кожен день ходити на підпис. Щоб не спокушати повторно долю, вони підкорилися Мішутіну. Ось як захищали кримськотатарський народ Сталін та його комуністична партія. Як хотіли, так і знищували наш народ.
(Спогад від 3 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
