59 відсотків – із невеликою різницею, залежно від часу проведення опитування, за даними українських соціологів, ця цифра відображає рейтинг Володимира Путіна серед українців з моменту його приходу до влади в 2000-му і до 2014 року, коли Росія анексувала український Крим та почалися бойові дії на Донбасі. Цей рейтинг залишався стабільним понад десятиліття. Фахівці додають, що такої всенародної підтримки протягом такого тривалого часу не мав жоден український політик. Нині ж, за даними соціологів, негативно до російського президента ставляться понад 70 відсотків громадян України. Чому українці, які так любили Путіна, не розгледіли в президентові Росії свого головного противника ще до того, як це стало очевидним? І чи можна було це зробити, аналізуючи, як складалися відносини двох країн з моменту здобуття Україною незалежності?
«Президент Росії завершив свій дводенний робочий візит до України. Останні години перебування в Києві Володимир Путін відвів на відвідування найдавнішого центру східнослов'янського православ'я – Києво-Печерської лаври». Сьогодні уявити собі таку фразу в стрічці новин неможливо, але в січні 2004 року президента Росії зустрічали в Києві в прямому сенсі хлібом-сіллю.
Тодішній президент України Леонід Кучма з дня на день збирався скласти повноваження – після другого президентського терміну. Тепліша, ніж раніше, дружба з Росією наприкінці його президентства була частково вимушеною. З початку 2000-х відносини Кучми з Заходом погіршилися – після смерті за загадкових обставин опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе, оприлюднення записів про нібито причетність українського президента до цього вбивства, силового придушення протестів, що почалися після цього, із закликами до Кучми подати у відставку. ЗМІ писали тоді, що під час празького саміту НАТО в 2002 році гостей навмисно розсадили у відповідності не до англійського, а до французького алфавіту, щоб президент України (Ukraine) не опинився в компанії президента США (United States) і прем'єр-міністра Великої Британії (United Kingdom).
У лютому 2003 року президенти України, Білорусі, Казахстану та Росії заявили про намір створити Єдиний економічний простір. Але Україна, попри підписання у вересні того ж року угоди, що передбачала, що у всіх країнах-учасницях новий економічний режим набуде чинності одночасно, цьому процесу опиралася. Мабуть, були надії, що вдасться домовитися про асоціативне членство України в ЄС і преференції в рамках торгівлі з Європейським союзом – переговори про це були розпочаті за Леоніда Кучми, але ні ялтинський саміт 2003 року, ні гаазький в липні 2004-го не дали бажаних результатів: український президент наполягав на тому, щоб Європейський союз дав Україні надію на повноцінне членство в майбутньому, проте тоді Києву пропонували лише співпрацю в рамках європейської політики добросусідства.
На тлі цього в жовтні 2003 року почалася криза навколо острова Тузла, який розташований в Керченській протоці між Керчю і Таманню. Влада Краснодарського краю почала будівництво на початку Таманського півострова дамби, пояснюючи свої дії необхідністю запобігти розмиванню коси. Насправді ж мова йшла про територіальні посягання Росії. Тузла стала українським островом, так як в 1941 році він був включений до складу Кримської Автономної Республіки, а в 1954-му його передали Україні разом з Кримом. У той час Україна і Росія не демаркували кордон, тому про офіційне визнання приналежності Тузли можна було говорити лише на підставі того, що починаючи з 1954 року на всіх картах острів позначався як такий, що входить до складу Української РСР, а пізніше незалежної України. Визнання непорушності українських кордонів було зроблене самою Росією в міжнародних договорах – наприклад, в Будапештському меморандумі. Проте в Росії продовжували вважати Тузлу частково «своїм островом», докладно пояснюючи це рівнем моря, який нібито в античні часи був на 4 метри нижчим за нинішній, а значить, «острів був досить великою ділянкою суші і був частиною Таманського півострова».
Конфлікт вдалося залагодити – і візит Володимира Путіна до Києва на початку 2004 року був примирливим. У квітні 2004-го набув чинності – після ратифікації обома державами – договір про державний кордон, в якому в тому числі Крим визнається частиною України.
«У значній частині українського суспільства зберігалася думка про те, що Росія є нашим стратегічним партнером, – розповідає професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань. – До 2004 року Кучма проводив так звану багатовекторну політику, до неї з 2010 року фактично повернувся і Янукович. Росія залишалася стратегічним партнером паралельно з курсом на Європейський союз, і українці загалом наївно думали, що так і буде. Практично ніхто не припускав, що Росія може відправити війська в Україну, анексувати Крим, вбивати українців. Це було за межами добра і зла, виходило за всі можливі рамки можливого. У багатьох українців була думка, що дійсно можна проводити багатовекторну політику, що Україна може бути позаблоковою державою. Прихильники членства в НАТО тоді були в меншості. Ми думали, що можна мати нормальні відносини з усіма, ми думали, що у нас з Росією є зона вільної торгівлі, і що поганого в тому, що буде зона вільної торгівлі також з Європейським союзом?».
Ця наївність, як називає її Олексій Гарань, мабуть, була властива не всім. Леонід Кучма на президентських виборах в 2004 році хоча і не балотувався, але відкрито підтримав кандидатуру Віктора Януковича, який тоді обіймав посаду прем'єр-міністра, який, як і свого часу сам Кучма, пообіцяв Україні двомовність і, на відміну від Кучми, домігся її закріплення на законодавчому рівні (був ухвалений закон про регіональні мови, дію якого після Євромайдану призупинили – ред.) У виборі Кучми собі в наступники Януковича є і ще одне пояснення – електоральні настрої.
«Подивіться графіки підтримки НАТО, – рекомендує політолог Гарань. – Путін завжди говорив, що НАТО – це загроза для Росії, що росіяни не хочуть, щоб НАТО було в Україні. Але до 2014 року українці не думали про вступ до НАТО, прихильники НАТО були в меншості, більшість українців підтримували якраз позаблоковий статус. А коли Путін почав агресію – Крим, а потім Донбас – все, настрій змінився кардинально. І зараз, якби був референдум щодо НАТО, він був би виграний прихильниками вступу до цього блоку, більшість виступає за НАТО».
Ще в травні 2008 року за вступ до НАТО проголосували б трохи більше від 21 відсотка опитаних українців. Це опитування проводилося відразу після саміту НАТО в Бухаресті, на якому Грузії і Україні пообіцяли в перспективі членство в альянсі. Всього через кілька місяців почався збройний конфлікт в Південній Осетії.
– У нас є дані за 2009 рік: позитивно ставилися до Путіна 59 відсотків респондентів, і негативно – тільки 15 відсотків, – розповідає соціолог Михайло Міщенко з Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. – Після 2014 року ставлення істотно змінилося. У квітні 2014 року позитивно ставилися до Путіна вже тільки 11 відсотків, і 71 відсоток українців ставилися негативно. У наступні роки цей показник не змінювався. За даними останніх досліджень, які проводилися в 2019 році, позитивно ставилися до Путіна 8 відсотків громадян України, а негативно – 71 відсоток. Пов'язано це, безумовно, зі станом фактичної війни між Україною і Росією.
Чому, всупереч фактичній агресії Росії щодо Грузії, громадяни України продовжували позитивно ставитися до президента Росії? За словами Олексія Гараня, під час подій в Грузії офіційною позицією Києва – а тоді президентом був Віктор Ющенко – був протест щодо дій Росії. Такої ж позиції дотримувалися й інші провідні українські політики, в тому числі Юлія Тимошенко.
– Як показують наші дослідження, опитування інших дослідницьких компаній в Україні, в цілому ставлення до Путіна було позитивне, – каже соціолог Михайло Міщенко. – В першу чергу, це пов'язано з тим, що українців більше цікавили власні керівники, а Путіна їм ні в чому було звинувачувати. Крім цього, діяльність президента Росії висвітлювалася в ЗМІ переважно позитивно або нейтрально, тобто особливих претензій у більшості українців до Путіна не було.
– А якщо порівняти ставлення до Володимира Путіна – ті 59 відсотків його підтримки – зі ставленням до українських політиків: рівень довіри до них був нижчий у той же час?
– Рівень довіри до українських політиків в цілому завжди був низьким. Взагалі українці дуже критично ставляться до влади, оскільки висувають високі вимоги до неї. Є ще феномен, який впливає на ставлення до іноземних політиків, – це інформація про ступінь їх підтримки у себе на батьківщині. Колись ми проводили дослідження і вивчали ставлення до керівників усіх 15 держав, які входили до складу колишнього Радянського Союзу. Тоді президентом Киргизстану був Аскар Акаєв. До моменту початку дослідження він все ще залишався президентом, але коли дослідження закінчувалося, надійшла інформація, що в Киргизстані відбулася революція і Акаєв був усунений. У результаті в нашому дослідженні рівень довіри до нього виявився дуже низьким. Тобто саме інформація про те, що самі громадяни Киргизстану не підтримують Акаєва, вплинула на ставлення до нього українців, хоча, власне, більше вони нічого про Акаєва і його діяльності не знали. Тобто українці виходили з того, що, якщо рейтинг певного політика у нього на батьківщині невисокий, то вони теж не схильні висловлювати йому особливу довіру. І навпаки: оскільки вони знали, що рівень довіри до Путіна в Росії високий, то і самі висловлювали йому таку ж довіру. Точно так само, як вони висловлюють високий рівень довіри до Лукашенка, оскільки знають, що його рейтинг на батьківщині високий. Ситуація змінилася, звичайно, після 2014 року, коли з очевидних причин зник зв'язок між рівнем довіри до Путіна в Росії і в Україні.
– Чи тільки війна впливає на рейтинг ставлення до росіян і лідера Росії? Чи якісь інші фактори відіграють роль?
– Зараз це головний фактор. Напевно, існують якісь, але, так чи інакше, вони пов'язані з війною. Тобто війна – це головний фактор.
На думку політолога Олексія Гараня, на початку 2000-х років Путін сприймався українцями як сильний лідер, і з цим пов'язані його високі рейтинги до початку анексії Криму:
– Сильний, динамічний, досить молодий, енергійний – так про Путіна говорили після того, як він прийшов до влади. Такі ж настрої були і у росіян, і на Заході багато хто спочатку розглядав Путіна – в порівнянні зі старим і немічним Єльциним – як більш динамічного лідера, який може модернізувати Росію. Потім виявилося, що це не так.
– Говорили ще про «сильну руку», в тому числі в Україні. Чи могло це бажання українців отримати на чолі країни сильного лідера привести до влади Віктора Януковича?
– Сильна рука може бути різною. Відмінність українців від росіян в сенсі оцінки політичної культури якраз полягає в тому, що українці хочуть бачити сильного, але при цьому демократичного лідера. Тобто українці не готові жертвувати своїми свободами заради авторитарного режиму, це показали і Помаранчева революція 2004 року, і Майдан 2014 року. А прихід Януковича до влади – це абсолютно інший вимір. На чому він зіграв? Була економічна криза в 2008-2009 роках, він був у дуже зручній ніші опозиції, коли легко було критикувати, існувала взаємна ворожнеча між лідерами Помаранчевої революції – Ющенком і Тимошенко, і Янукович цим скористався.
Прихід Віктора Януковича до влади в 2010 році – після єврооптиміста Віктора Ющенка – кардинально розгорнув напрямок розвитку України. Всього через два місяці після вступу на посаду президента Янукович підписав кілька указів, які ліквідували структури, створені для реалізації плану щодо вступу в НАТО, отриманого Україною за підсумками Бухарестського саміту. Через місяць після цього у Львові він заявив, що не вважає реальним вступ України до Північноатлантичного альянсу через низьку підтримку цього кроку населенням, а трохи пізніше – що Голодомор 1930-х років «не був геноцидом тільки українського народу, а трагедією різних народів колишнього СРСР», що Другу світову війну в підручниках треба називати «Великою вітчизняною», що до вишів «потрібно повертати навчання російською мовою». До 2042 року був продовжений термін перебування в Криму Чорноморського флоту в обмін на знижку на газ (тоді в ЄС політики говорили, що вважають неможливим прямий газовий договір з державою, тому що в Євросоюзі ціну на газ визначають компанії, що діють на ринку – ред.). Все це було зроблено в перші сто днів перебування Януковича при владі. Нарешті, за кілька днів до саміту у Вільнюсі, де Україна повинна була підписати Угоду про асоціацію з Європейським союзом, в українському уряді заявили про «інтеграцію в Митний союз».
Кардинальний поворот у бік Росії, можливо, і вдався б, якби у Януковича була така ж підтримка, як у Путіна, вважає політолог Олексій Гарань:
– Половина суспільства Януковича фактично не підтримувала з самого початку, у нього ніколи не було такого електорального рейтингу, як у Путіна, на виборах розрив між ним і Тимошенко був всього 3,5 відсотки. Партійної більшості у нього не було теж. Опозиція протестувала від самого початку. Українське суспільство сприймало Януковича абсолютно інакше, ніж росіяни сприймали Путіна. Це пов'язано і з тим, що суспільство влаштоване інакше, і політично, і конституційно. І політична культура, і сильна опозиція. На виборах 2012 року за партійними списками опозиція набрала більше, ніж Партія регіонів і її союзники.
Події, що були після Євромайдану – протести, які почалися через відмову Віктора Януковича інтегрувати Україну в ЄС і закінчилися його відстороненням від влади, – поклали край високим рейтингам Володимира Путіна в українському суспільстві. І якщо напередодні протестів негативно до російського президента ставилися понад 40 відсотків опитаних українців, а інші – як і раніше, позитивно, то після анексії Криму та війни на Донбасі негативно до Путіна почали ставитися понад 70 відсотків громадян України. Однак до росіян українці ставляться краще, хоча, за словами соціолога Михайла Міщенка, і до них ставлення в українців тепер більш насторожене:
– За даними останнього дослідження, в березні 2019 року, 32 відсотки відповіли, що вони до росіян ставляться позитивно, 23 відсотки – негативно і 36 відсотків ставляться нейтрально. Тобто ми бачимо, що ставлення до громадян значно краще, ніж до влади Росії. Проте позитивне ставлення висловили лише 32 відсотки, трохи менше третини опитаних. Це не дуже високий показник. В цьому випадку впливає фактор толерантності. Вважається, що висловлювати негативне ставлення до громадян будь-якої країни не дуже добре, тому мені здається, що ось ті 36 відсотків, які відповідають про те, що вони ставляться до громадян Росії нейтрально, насправді, все-таки, висловлюють певне відчуження.
Оригінал – на сайті російської редакції Радіо Свобода
